2. Розвиток та сучасний стан етичних теорій

Етика як наука існує вже понад два століття. Це, до речі, не означає, що фактично як частина людського пізнання, вона не існувала раніше. По суті, з етичними проблемами ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини.

Перші писемні памятки, в яких розглядалися етичні проблеми, дійшли до нас з країн Давнього Сходу і належать до III - II ст. до н.е. ("Пісня арфіста", "Розмова розчарованого зі своєю душею", "Діалог пана і раба" тощо). В них знаходили своє відображення погляди древніх на світ та людські стосунки. Поява перших етичних вчень і шкіл у країнах Давнього Сходу, Індії та Китаї, належать до І ст. до н.е. Вчення брахманізму, буддизму, конфуціанства розвивають уже власну етичну проблематику.

На європейському грунті проблеми сенсу життя і поведінки людей стають предметом розгляду, починаючи із софістів і Сократа (V ст. до н.е.).

І в Давньому Сході, і в досократівській Греції етична проблематика була розчинена в космологічних і натурфілософських поглядах на світоустрій. Цим поглядам було притаманне характерне для міфологічної свідомості тлумачення космосу через перенесення на устрій людських характеристик і життєвих уяв. Тому моральні феномени розглядались як властивості всієї світобудови, це наповнювало їх животворного духовністю. Добро, справедливість, любов починали трактуватись як вищі закони всесвіту, що забезпечують загальну гармонію.

Тільки давньогрецькій філософії вдалося зробити рішучий крок від міфологічного до наукового, логічного поняття моралі і людини, дати поштовх розвитку етики. Тому в історико-етичному процесі можна виділити наступні головні етапи:

¦ Етичне вчення Давнього Сходу.

¦ Антична етика.

¦ Середньовічна етика.

¦ Етика Нового часу.

¦ Сучасні етичні теорії.

Етичні вчення Давнього Сходу: специфіка історичного розвитку, політичного і економічного життя країн Давнього Сходу обумовила своєрідну філософію та етику.

У Давній Індії до VI ст. до н.е. на підставі релігійно-міфологічної ідеології брахманізму й опозиційного йому буддизму виникають перші релігійно-етичні системи, які покликані духовними засобами цивілізувати суспільство і людину, гармонізувати відношення між ними, дати людині ціннісні орієнтири, окреслити коло основних обовязків і надати життю певного сенсу.

Так, брахманізм підтримує і закріплює соціальний устрій, що склався, соціальну стабільність, визначає спосіб життя відповідно до законів певної касти, і одночасно виражає узагальнену суть вимог до кожної людини: "помірність, щедрість, співчуття". Як і в кожній релігійній концепції моралі, тут перше місце займають релігійні цінності - повага і шанування брахманів, пожертви богам, покора і ненасильство, помірність і відмова від радощів життя в імя духовного безсмертя.

Поряд із релігійними чеснотами у брахманізмі знаходять відображення загальнолюдські моральні норми: шанування предків, збереження звичаїв, повага до батьків і старших за віком, гостинність, доброзичливе ставлення до всього живого, правдивість, чесність, щедрість.

Етичне вчення буддизму містить вчення про чотири гідні істини.

Перша істина стверджує, що все у світі є страждання.

Друга розкриває причину страждань - це "жага насолод, жага існування", тобто прихильність людини до життя земного.

Третя висвітлює шлях подолання страждань. А четверта вказує благий восьмирічний шлях до припинення страждань і визначає гідну поведінку: повага до старших, шанобливе ставлення до всього живого, відмова від брутальності, заздрощів, гніву, ненависті. Той, хто творить зло, ніколи не знайде умиротворення, оскільки постійно перебуває у стані розлючення, недоброзичливості, створене ним зло повернеться до нього, як піднятий проти вітру пил.

Таким чином, в етиці буддизму ми знаходимо гуманістичні риси, намагання прищепити людині почуття гідності і добра у світі, сповненому страждань і зла.

Однак, абсолютизуючи страждання як сутність людського життя, буддизм не викривав дійсних соціальних витоків цих страждань, чим перешкоджав їх зрозумінню і подоланню.

Більш вагомий внесок у розвиток етичної думки цього періоду зробило конфуціанство. Її засновником був Конфуцій (Кун-цзи), який жив у VI - V ст. до н.е. у Китаї.

Центральним поняттям етичного вчення Конфуція є "жень", що зазвичай перекладається як гуманність, людяність, любов до людини. Основними виразниками "жень" є: доброзичливість, повага, шанобливість, вірність обовязку і взаємність як мета моральної досконалості. Звідси випливають сформульовані Конфуцієм моральні вимоги: плати добром за добро і справедливістю за зло, пізнай себе, поважай старших, суворо дотримуйся існуючого порядку, шануй предків, турбуйся про молодих. Одним із найважливіших принципів Конфуцій вважав вимогу не робити іншим того, чого не бажаєте собі. Принцип "жень" доповнювався у нього поняттям "сяо", суть якого - взаємовідносини молодших і старших за віком і рангом. Вони ґрунтуються на відданості, повазі, шані і любові. Це основа порядку, визначеного небом.

Третій принцип конфуціанства - "лі" - церемонії, ритуал. Зовнішні форми, які ілюструють два попередніх принципи.

Таким чином етика Конфуція закріплювала традиційний суспільний порядок. Не слід ідеалізувати це вчення, оскільки воно закріплювало общинно-патріархальний устрій і класову нерівність. Незважаючи на це, конфуціанство, перешкоджаючи розвитку особистої самостійності людини у питаннях моралі (все підкорялося порядку), сприяло розвитку самої моралі.

Антична етика: великий внесок у розвиток етики як науки зробили давньогрецькі філософи.

Цьому перш за все сприяв подальший розвиток людства: розклад родового суспільства, поділ праці, поява приватної власності, рабства, розвиток товарно-грошових відносин, виникнення нового державного устрою - демократії.

Перемога демократичних форм організації суспільного життя сприяла різкому пожвавленню політичного і духовного життя.

Демократія, з її ідейним плюралізмом, породила питання про критерії правоти щодо таких понять, як: справедливість, гідність, доброчесність, відкрила шлях до можливості пізнання істини у цій сфері.

Перше, що підносить етику на новий виток розвитку -- теза софістів: "Людина є вимір усіх речей..." Це було прогресом у розкріпаченні людини, наданні їй самостійності, права стримати світ крізь призму своїх цілей та інтересів, а не сліпо коритися чужим потребам і авторитетам.

Однак, намагання захистити особисту свободу людини в питаннях моралі, субєктивне втручання у вимір, що добре, а що ні - призвело до етичного релятивізму, втрати обєктивних критеріїв моралі, до морального свавілля. Це взагалі могло призвести до морального цинізму і безпринципності.

Проти цих крайнощів виступили Сократ (470 - 399 pp. до н.е.), його учень і послідовник Платон (428 - 348 pp. до н.е.), і нарешті створив вчення про соціальний характер доброчесності Арістотель (384 - 322 pp. до н.е.). Саме Арістотель завдяки своїй теорії надав етиці статусу самостійної філософської дисципліни.

Етика Арістотеля - це практична філософія про благо і щастя людини, яка живе в суспільстві, про людські здібності, що роблять її гідним такого життя і блаженства. Мета її -- не саме пізнання, а вчинок.

Етика Арістотеля складається з трьох частин: вчення про вище благо, вчення про природу доброчесності і вчення про конкретні чесноти.

Благо - це те, до чого прагнуть люди. Обєкт прагнення, мета, заради якої здійснюється та чи інша діяльність, це і є благо. У медицині - це здоровя, у військовій справі - перемога, у мистецтві - насолода. При цьому менш загальні й особисті цілі підкорені більш загальним і важливим, що визначає ієрархію благ. "Нижчі" блага тут є засобом для досягнення "вищих". Найвище благо завжди є метою і ніколи не може стати засобом. Воно є мета цілей, і володіння ним є блаженством, щастям.

Блаженство, таким чином, цілісне і самодостатнє, до нього люди прагнуть, спираючись на успішну діяльність. Це цінність, яка надає сенс усім цінностям і видам діяльності, і тому досягнення її може розглядатись як здійснення свого призначення.

Отже, Арістотель розглядає людину як розумну діючу істоту, а Щастя як отримання вищого блага завдяки самореалізації людини, через її вміння діяти розумно, найкращим чином за будь-яких можливостей і обставин. Він розглядає людину, якій притаманні такі характерні риси, як мудрість, розсудливість, порядність, для якої Діяльність - задоволення, задоволення від виконання свого призначення.

Розглядаючи природу доброчесності, Арістотель відмічає, що є проявом розумної діяльності, яка характерна для людини, сааме цим людина відрізняється від інших живих істот. Її здібності випливають із її душі. Душа, за Арістотелем, має "нижчу" (нерозумну) частину, якою людина схожа на тварину або рослину, і "вищу", людську суть - розум.

Відповідно доброчесність людини поділяється Арістотелем на мисленнєву, інтелектуально-діаноетичну і чесноти характеру, які є результатом взаємодії розумної і нерозумної частини душі. Розум відіграє тут провідну роль, а доброчесна поведінка розглядається як актуалізація природних почуттів, бажань і прагнень, але спрямованих свідомими цілями людини, тобто розумом.

Таким чином, чесноти поєднують у собі природний початок і використання свідомої орієнтації людини у суспільстві.

Природні прояви людини - емоції, бажання, пристрасті самі собою не є чеснотами або пороками, вони нейтральні у моральному відношенні. Ціннісної сутності вони набувають лише в поєднанні зі свідомим відношенням людини, яке відображається в її вчинках.

Так, люди засуджують кого-небудь не за те, що він (вона) відчуває страх, жалість, ненависть, а за те, як він (вона) поводиться.

Арістотель наголошує на суспільній природі моралі, тобто доброчесність - це не психічний стан людини і не властивість її характеру, а свідоме відношення людини до них, яке втілюється в її діях і суспільному значенні цих дій.

Проявляючи діалектичну гнучкість розуму, Арістотель не протиставляє чесноти і пороки як абсолютні протилежності, а навпаки демонструє відносність межі між ними, можливість їх перетворення одне в одне залежно від суспільного значення. Доброчесність у нього - "золота середина" між надлишком і недостатністю якої-небудь якості. Наприклад: мужність - це середина між страхом і відвагою, помірність - між байдужістю і нестриманістю, щедрість - вміння знаходити середину між скупістю і марнотрацтвом.

Поглиблюючи поняття доброчесності, Арістотель наближається до поняття специфіки моралі, завдяки вказівці на свавільний і не свавільний характер людських дій.

Для нього доброчесна людина - моральна, свідомо і вільно діюча особистість. Причина її вчинків криється в ній самій, вона діє свавільно із певними намірами. Ці дії, за Арістотелем, належать моралі, а не до інших свавільних чи примусових вчинків. Останні випливають не із свідомого рішення людини, тому не можуть однозначно її характеризувати.

Тим самим Арістотель підкреслював головну якість морального вчинку - його вільний і свідомо мотивований характер.

Арістотель не тільки зробив узагальнені визначення основних понять і принципів етики, але і проаналізував більшість чеснот, показавши їх суть, суспільно значущий смисл і цінність для людини. Він зробив спробу подолати ідеалістичний підхід до моралі, повернувши моральній людині право бути щасливою і гідною.

Подальший розвиток етики повязаний із життям і творчістю Епікура (кін. IV - поч. III ст. до н.е).

Етику Епікур вважав головною частиною філософії, намагаючись за допомогою природного пояснення явищ природи і суспільного життя зясувати оптимістичну життєстверджуючу мораль вільної людини, спроможної досягнути щастя.

Щастя - це мета людини. Досягти його можна завдяки розумному задоволенню людських потреб, та отримуючи задоволення і насолоду від цього.

"Задоволення - початок і кінець щасливого життя" - каже Епікур.

Епікур вчить вибору задоволень. Критерієм вибору повинні бути розум і користь: "необхідні бажання - виконувати, а шкідливі - пригнічувати".

Епікур зазначає, що мудрість і розсудливість вказують людині шлях і засоби оволодіння щастям, а доброчесне життя відкриває його сенс. Знання визволять людину від неосвіченості, страху перед богами і смертю, відкриють людині смисл природи, звільнять від фаталізму, розкриють умови свободи.

Висока оцінка етики Епікура визначається її гуманізмом, вільним мисленням, життєстверджуючим оптимізмом.

Внесок у розвиток етики зробили і римські вчені-стоїкі- Сенека, Марк Аврелій, Апіктет (І - II ст. до н.е.).

Етика стоїцизму захищала вищі духовні цінності людини - його свободу і гідність, доброчесність і вище благо засобами самої моралі: безкорисливістю, орієнтацією на духовні цінності. "Хай речі служать нам, а не володіють нами, тоді вони будуть корисні для людської Душі", -- пише Сенека.

У цілому антична етика досить чітко виділила коло питань і проблем моралі, які й утворюють предмет етики, вона продемонструвала багаточисленні засоби щодо їх постановки і розробки.

Середньовічна етика. Новий виток у розвитку етичних проблем відбувся у середньовіччі (V - XVct.). Перехід від античності до середньовіччя ознаменувався в етиці переворотом, суть якого полягала в тому, що етика стала релігією.

Вся основна проблематика християнського морального вчення - про витоки і природу моралі, критерії моралі, про призначення і сенс життя людини, її моральний ідеал, про добро і зло - все це виходить із Святого Письма.

У своїй творчості християнські теологи і філософи (Августин, Фома Аквінський, Еразм Ротердамський, Мартін Лютер та ін.) намагалися розкрити і пояснити моральний сенс текстів Святого Письма, обґрунтувати моральний, праведний спосіб життя християнина.

Християнська етика ознаменувала собою значний крок у культурному і моральному розвитку людини і людського суспільства.

Християнство піднесло мораль над усіма іншими формами духовного освоєння світу, надаючи їй абсолютного характеру і освячуючи авторитетом Бога.

Всі явища земного життя мали свій сенс тільки відносно Царства Божого, відповідно до виконання людиною свого призначення - подолання своєї індивідуальної обмеженості в духовному розвитку.

Християнство вперше підкреслило рівність і однаковість всіх людей перед Богом, людина з усіма своїми моральними проявами є істотою привілейованою, оскільки створена вона "за образом і подобою самого Творця".

Християнство утвердило благородний, величний і безкорисливий характер моралі, показало людині духовні орієнтири і сформулювало моральний ідеал.

Християнська етика стверджувала, що людина цінна сама собою, незалежно від раси, національності, походження, соціального статусу, незалежно також від її чеснот.

Християнська етика відкрила характерні риси моралі, що не були висвітлені раніше.

Так, ототожнення моралі з любовю є більш адекватним природі моралі, аніж античне уявлення про неї як сферу природних схильностей або розумного вибору. Мораль дійсно є різновидом духовного безкорисливого і самовідданого звязку між людьми, вона протистоїть більш дієвим, але не самоцінним відношенням корисної доцільності.

Християнство ввело в етичну проблематику такі категорії, як: гріх, вина, страждання, каяття, спасіння. Це дозволило значно поглибити поняття специфіки моралі. Життя людини більш складне, ніж вважала язичницька мораль. Людина завжди знаходиться перед вибором, перебуває у боротьбі зі спокусою.

Зріла мораль передбачає не просто правильні, добрі вчинки, а вмотивоване бажання добра в боротьбі із бажанням зла.

Поява категорії гріховності засвідчила, що моральна свідомість відійшла від стану невинності й недосвідченості щодо докорів сумління, в той час як почуття особистої непогрішимості завжди свідчить про моральну нерозвиненість субєкта.

Однак у цілому християнська етика поділяє долю всіх релігійно-ідеалістичних концепцій моралі. Тому що, згідно з християнською етикою, людина цінна лише через свою причетність до Бога, оскільки цінності християнської моралі є моральними не за своєю суттю, а тільки через їх божественне походження. Воля Бога вище моралі, саме жорстоке насильство можна виправдати, тому що воно відповідає волі Божій (притча про Авраама та Ісаака).

Середньовічна християнська мораль зробила певний внесок у розвиток етики, але мала суттєві обмеження, які були обумовлені історичним розвитком.

Подальший розвиток і поглиблене вивчення моралі ми знаходимо в епоху Відродження. Де вираженням суспільних відношень і потреб стала гуманістична ідеологія (на жаль гуманізм знайшов своє відображення лише в мистецтві та літературі, а не в реальному житті). Це, так би мовити, перша форма буржуазного просвітництва.

На противагу середньовічному християнському аскетизму з його концепцією про те, що земне буття не має самостійної цінності і є лише підготовчим етапом до вічного, небесного життя, гуманізм відроджує античні орієнтири: людина - центр світобудови. Гуманізм Утверджує її право на творчу і розумну діяльність, на насолоду і Щастя в земному житті. Це вимагало повязати християнську етику з новою ідеологією, з умовами реального земного життя, знайти пояснення кризових явищ у моральному житті, що виникли під впливом індивідуалізму, який породжував егоїзм.

Це завдання спробувала розвязати Реформація, яка заклала ідеологічні підвалини для етики Нового часу.

Етика Нового часу. Як вважає більшість учених, головними рисами етики Нового часу емпіризм і раціоналізм, зведення етики до галузі природознавства, яка повинна мати справу не з божественними явищами та ідеальним світом, а з природним існуванням людини, її потребами, бажаннями, інтересами. Тільки таким чином можна зрозуміти цілі людини і сенс її життєдіяльності.

Тривалий час теоретичною основою етики була натуралістична етика. Намагаючись знайти земні корні моралі, натуралістична етика трактує її не як сферу ідеального, а як те, що існує, перетворюючи тим самим у природничо-дослідну науку про психологію, афекти та поведінку людини.

Однак цей шлях викликав появу протиріччя, якщо мораль - це природне прагнення, звідки тоді аморальні явища і вчинки людей.

Це протиріччя знаходить вирішення у концепції Т.Гоббса (1588-1679), який поділяє природу моралі на три рівні.

Вихідний рівень моралі можна охарактеризувати як суму людських сил, можливостей, якими наділила людину природа. Тому природним для людини є бажання задоволень. Все, що цьому сприяє є добром, що заважає - злом. Однак прагнення однієї людини до особистого блага наштовхується на прагнення інших людей. Повинен бути регулятор, що припинить "війну всіх проти всіх". Цей регулятор - згода між людьми, суспільний договір і побудова держави як його гаранта. Держава встановлює єдині закони для всіх, обмежує прагнення і бажання людей відповідно до спільного інтересу заради миру і спокою.

"Все, встановлене законом, треба вважати добром, а все заборонене - злом" (Гоббс). Це другий рівень.

І третій - у підґрунті державного устрою має бути вищий, природний і моральний закон, те, заради чого люди обєднувалися - громадянський добробут, благополуччя народу.

Ці три рівні моралі знайшли своє відображення у творчості французьких матеріалістів-просвітників XVIII ст.: Дідро, Гельвеція, Гольбаха.

Головною заслугою їх вчення стала постановка проблеми співвідношення суспільного інтересу і користі та прагнень окремої людини як дійсного обєкта моральної регуляції, а також ідея про те, що для морального відродження необхідні зміни умов життя. Цю проблему вирішила німецька класична філософія.

Перш за все слід згадати Е. Канта (1724-1804) - засновника німецької класичної філософії, який значну увагу приділяв етичним міркуванням. Кант переглянув традиційне твердження про те, що людина моральна у своїй вірі в Бога, але не розкривав зовсім звязки моралі і релігії.

Моральність, за Кантом, притаманна людині від народження, і завдяки цьому людина має віру в Бога.

У такому протиріччі - "релігія засновується на моралі, а не мораль на релігії" - містився глибокий демократичний сенс, стверджувалися висока гідність і самоцінність людини на противагу релігійній моралі.

Мораль, за Кантом, - це не те що існує, а надприродне, що диктує людині лінію поведінки, зобовязує дотримуватися певних норм та правил. Мораль не дається людині від природи. Якщо б вимоги моралі мали природний характер, моралі б не існувало, тому що те, що існує саме собою у природі, гармонійне і не потребує додаткового спонукання. Людина постійно перебуває у боротьбі між почуттям обовязку, бажанням задоволень, щастя і вимогами доброчесності.

Центральною категорією кантівської моралі є обовязок. Моральним Кант вважає такий вчинок, який здійснений виключно з поваги до обовязку, внутрішнього морального закону, а не за розрахунком.

Таким чином Кант доводить, що специфічна якість моралі - бути глибоким внутрішнім регулятором поведінки, цінність якого в першу чергу залежить від субєктивного відношення людини до свого обовязку і взагалі до моральних вимог. Мораль для Канта категорія автономна, яка має свої закони, це ніби інший світ -- це сфера практичного розуму, який керує людськими вчинками завдяки моральному обовязку, пояснити і розкрити склад якого, теоретичний розум (людське пізнання) через свою принципову обмеженість не в змозі.

Кант зробив великий внесок у розробку проблем специфіки моралі, механізмів її функціонування і визнання активної ролі моральної самосвідомості особистості. Однак ці досягнення співіснували у Канта з обмеженнями щодо можливості науки пізнати і обґрунтувати моральні цілі і цінності.

Головна ідея кантівської етики про абсолютну автономність моралі була переосмислена Г.Гегелем (1770 - 1831).

У своїй системі Гегель абсолютизував і універсіалізував розум як суть і сенс усієї дійсності.

Гегель спробував довести, що філософська проблема співвідношення того, що є, і того, що існує в імперичному бутті, має вирішення не в потойбічному світі, а в історичному процесі.

Розум, за Гегелем, є не щось випадкове, існуюче в окремих головах окремих людей, це "субстанція, саме те, завдяки чому та в чому вся дійсність має своє буття".

Етична максима Гегеля така: "Все дійсне розумне, все розумне дійсне".

Гегелівська етика поглибила пізнання категорій моралі з соціально-історичної точки зору, суть якої полягає в тому, що не треба винаходити "належне", "ідеал цінності", "призначення і сенс життя". Слід визначати їх склад, на основі аналізу суспільно-історичного процесу, оскільки кожний період розвитку людства висуває свої моральні орієнтири.

Ця позиція дозволила відійти від моралізаторства, яке було притаманне всій попередній етиці (проповідування цінностей, безсилих впливати на життя і змінювати його).

Подальший розвиток людства цю концепцію в цілому підтримав, але і вніс багато цікавого і нового у світлі нових реалій. Зявилася велика кількість учень та шкіл, змінилися засоби і підходи до розуміння традиційних проблем етики.

Сучасні етичні теорії. Друга пол. XIX - поч. XX ст. - це час суворих випробовувань не тільки особистих моральних принципів окремої людини, а цілих соціальних систем на їх істинність і людяність. У розвитку етики - це час перелому і становлення нової сучасної етики.

Звісно, наведені філософсько-етичні вчення та концепції не вичерпують всього історико-етичного процесу, однак саме вони Дають уявлення про основні етапи становлення етичної науки та її проблематику.

Для сучасної етики характерне намагання відродити натуралістичні концепції людини і моралі.

Формалізм математики, субєктивізм і песимізм екзистенціалізму, незадоволеність перспективами психоаналізу на тлі бурхливого розвитку науки XX ст., сприяли цьому відродженню. Так К.Гернет, К.Ламонт, А.Едел, Т.Клементс розвивають ідеї "гуманістичного натуралізму", а К.Лоренц, Р.Ардрі - соціал-дарвініські мотиви.

Що стосується внеску вітчизняних філософів у розвиток етики і розробку моральних проблем, то в першу чергу слід згадати І.Вишенського, українського мислителя кін. XVI - поч. XVII ст., представника і пропагандиста принципів морального аскетизму, автора концепції про соціальну справедливість, що грунтувалася на етиці християнства.

Творчість видатного мислителя Ф.Прокоповича увійшла у скарбницю духовної культури українського і російського народу як автора етичного вчення. Ідеалом для Прокоповича постає добра людина: "Добрым есть тот, кто не свиреп, не лют, не жесток, благопристойный, нрава умеренного". У своїх творах він розмірковує над проблемами витоків добра і зла. Розглядаючи боротьбу добра і зла в суспільстві, порівнює добро з багатством, а зло з убогістю. Зло, на думку Ф.Прокоповича, містить ті негативні риси, які є в душах людей, тоді як добро концентрує в собі кращі риси членів суспільства.

Г.Сковорода, видатний український філософ, не перший із філософів Нового часу, хто висунув ідею перетворення праці із обовязку в найпершу життєву потребу й найвищу насолоду. Проте не будь-яка, а лише "сродна" праця приносить насолоду. "Сродна" праця, за Сковородою, праця за покликанням, через "сродну" працю розкривається природа людини, розвиваються закладені в ній добрі основи. "Сродна" праця є ідеалом людського щастя. Суттєвим моментом на цьому шляху є самопізнання людської особистості. За допомогою самопізнання особистість пізнає в собі "справжню людину", своє покликання і, водночас, свій шлях до щастя. Найвищою цінністю людських взаємовідносин Сковорода вважав дружбу між людьми. "Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих, хай володіють собі чим хочуть. Я ж, якщо маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим".

Серед сучасних вітчизняних українських етиків слід згадати Т.Г. Аболіну, В.В. Сфіменка, О.М. Лінчука, А.М. Срмоленка, В. Малахова, а також відомих російських вчених: А.А. Гусейнова, Р.Г. Апресяна, Ю.А. Шрейдера та інших.