logo search
Естетика

37. Проблематика естетичного переживання в англійській естетиці XVIII ст.

Естетичні теорії Просвітництва тісно пов'язані із традиціями епохи Відродження, а на ранньому етапі - і із класицизмом, що просвітителі переосмислюють відповідно до своїх цілей. Лейтмотивом естетичних концепцій Просвітництва є захист мистецтва високого громадянського пафосу.

В XVІІ-XVІІІ ст. Англія була передовою країною з погляду економіки, що обумовило й розвиток суспільної свідомості в цілому. Англія стає центром європейської філософії, літератури й культури. Тут же зародилися основні ідеї естетики Просвітництва.

Основна особливість естетики англ. Просвітництва полягає в тому, що вона виходить із реальної людини того часу. Англ. естетики відстоюють сенсуалістичні, емпіричні принципи й частково матеріалістичні. Під їхнім заступництвом мистецтво стрімко розвивалося: саме в Англії вперше з'явився реалістичний роман і зародився сентименталізм (від франц. sentіment - почуття) - напрямок у європейському мистецтві кін. XVІІІ – поч. XІX ст., що виник як реакція на раціоналістичне мистецтво класицизму й стверджуючу самоцінність особистості, світу її почуттів. Англійські просвітителі розглядали мистецтво як путівник до справжньої моральності. Проблема взаємини мистецтва й моральності була центральної для англійської естетики XVІІІ в., що визначило її етичну спрямованість.

Джон Локк (1682-1704) поклав початок ряду найважливіших естетичних ідей англ. Просвітництва. Для подальшого розвитку англійської естетики вирішальну роль зіграли наступні теоретико-пізнавальні положення Локка:

- немає вроджених ідей, процес пізнання виникає в досвіді й на основі досвіду;

- розум людини із самого початку являє собою "tabula rasa" - "чисту дошку";

- немає нічого в розумі, чого не було б раніше в відчуттях (ці гносеологічні принципи покладені в основу аналізу ряду естетичних категорій: прекрасне, смак й ін.).

У розробці естетики Просвітництва надзвичайно важливі праці Шефтсбері (1671-1713) - великого англ. філософа й мораліста. Його роботи із проблем етики й естетики зібрані під загальною назвою "Характеристика людей, вдач, думок, часів". У концепції філософа деїзм вигадливо сполучається з ідеями й термінологією філософії Платона. Ідеалом людини, по Шефтсбері, є гармонічно розвинена особистість, що припускає єдність істини, добра й краси, досконалості фізичного, морального й інтелектуального. Немає істинної естетичної насолоди поза добром, немає істинної моральної радості поза прекрасним.

До поняття моральної краси Шефтсбері підходить шляхом аналізу основних розрядів краси:

- "мертві форми" - усе, що зроблено людиною з різного матеріалу (палаци, статуї й ін.), а крім того, людське тіло як матеріальний феномен;

- "форми, які творять форми" - це краса подвійна, у цих формах є розумність, дія й розумність; це й добуток розуму, і "сам розум"; це більше високий вид краси в порівнянні з першим;

- "самі формоутворюючі форми" - це "початок, ключ і джерело всього прекрасного".

Платонівську теорію про сутності краси Шефтсбері використає для обґрунтування тези про те, що моральна краса є найвища сила в порівнянні з іншими проявами прекрасного. Моральне вдосконалювання людини здійснюється через споглядання краси миру й краси мистецтва. Інтуїтивна здатність розрізняти добро й зло, красу й каліцтво дана людині від народження у вигляді задатків, які необхідно розвивати. Красу світу, красу доброчесних вчинків, красу моральних відносин людина здатна осягти, якщо він сам добрий, якщо його здатності розвинені співмірно.

Таким чином, краса й добро, по Шефтсбері, перебувають в органічній єдності, що корениться в їхній сутності. Тому естетичне й моральне виховання йдуть у тому самому напрямку - формуванні всебічної й гармонічно розвиненої особистості.

Розвиток, систематизацію й подальше обґрунтування ідеї Шефтсбері одержали у Ф. Хатчесона (1694-1746), що вважав англ. мораліста своїм учителем і гаряче рекомендував усім вивчати його праці. Не так поетично, як Шефтсбері, але зате строго науково Хатчесон аналізував співвідношення моральних й естетичних понять. Із двох його трактатів, об'єднаних за назвою "Дослідження про походження наших ідей краси й чесноти", перший присвячується аналізу понять краси, порядку, гармонії, доцільності, другий - розгляду проблем морального плану.

У трактуванні категорій естетики Хатчесон виходить із принципів сенсуалізму, хоча в певнім відношенні відходить від локковських традицій. Здатність одержувати задоволення від творів мистецтва він відносить до сфери почуттів; вона їм розглядається як уроджена (автор називає її "визначеною"). Як вихідний пункт в естетичному аналізі Хатчесон бере поняття "внутрішнє почуття" - основне для Шефтсбері. Це почуття теж дане від природи, але для його розвитку потрібно "просвітництво й освіта". Так, мислитель намагається погодити положення про "зумовленість" почуття прекрасного й морального почуттів з необхідністю освіти. Що ж стосується різноманіття естетичних смаків, то воно визначається "асоціацією ідей". Адже людина іноді відчуває відразу до прекрасного предмета і навпаки до потворного. З'єднання ідей, асоціації для таких необґрунтованих проявів почуттів завжди дають досить підстав.

Саме ж почуття прекрасного, по Хатчесону, має характер загальності, оскільки є об'єктивні ознаки прекрасного. Він розрізняє красу абсолютну й відносну. Під абсолютною розуміється така краса, що ми знаходимо в предметах без порівняння із чим-небудь зовнішнім. Відносна, або порівняльна, краса та, котру сприймаємо в предметах, що вважаються наслідуванням або подобами чого-небудь.

Відносна краса заснована на деякій відповідності або своєму роді єдності між оригіналом і копією (насамперед Хатчесон має на увазі мистецтво). Причому, щоб одержати її, зовсім не обов'язково, мати якусь красу в оригіналі. Добуток може бути прекрасним, навіть якщо оригінал був позбавлений краси. А от правдоподібність, що визначає подібність із оригіналом, зовсім необхідно.

Джерелом як абсолютної, так і відносної краси, її основою Хатчесон вважає "єдність серед великої розмаїтості". Таким чином, джерелом краси є весь світовий устрій - соціальне й природне. Сприймається воно безпосередньо внутрішнім почуттям, даними від природи. У процесі сприйняття ми одержуємо специфічне задоволення. Характеризуючи поняття естетичного задоволення, Хатчесон підкреслює, що ідея краси й гармонії необхідна й безпосередньо приємна нам. Естетичне почуття тут відрізняється від пізнавального акту, від вольових прагнень, від матеріальних інтересів, тобто має безкорисливий інтуїтивний характер. При цьому естетичне почуття органічно з’єднане з моральним почуттям.

Естетична насолода від сприйняття творів мистецтва теж визначається моральним почуттям. Мистецтво втілює в подобах людських характерів певні моральні якості, щиросердечні властивості, своєрідність типів і тим самим впливає на публіку, сприяє її моральному розвитку, визначає дії й учинки людей.

Проблема естетичного знайшла своє своєрідне тлумачення у відомого англ. філософа-агностика Давида Юма (1711-1776). Він опублікував ряд естетичних робіт: "Про норму смаку", "Про трагедії", "Про витонченість смаку й афекту" й ін. Він, як й інші англійські естетики, виключає сферу естетичного з пізнавальної діяльності людини. Область естетичного - це область почуттів. Для рішення ряду естетичних проблем він прибігає до понять "асоціації", "звички". З погляду Юма краса не має об'єктивної основи й існує тільки в сприймаючій свідомості. Він не заперечує існування форм або якостей, що виникають із внутрішньої структури об'єкта й краси, що є основами. Але ми про їх не знаємо й не можемо знати. Тому Юм і не досліджує ці можливі якості. Він зосереджує свою увагу на аналізі суб'єктивних умов сприйняття краси.

Свої старання встановити норму смаку Юм поєднує з фактом існування розходжень в естетичних судженнях. Є два із цих розходжень і навіть протиріч. З одного боку, з'являються неоднакові схильності окремих людей, з іншого боку - "вдачі й думки" нашого часу й суспільства, вважає філософ. Мистецтво приводить до пом'якшення вдач. А зв'язок його з моральністю концентрується навколо поняття естетичного задоволення.

Вихідним пунктом своєрідної концепції Хоума є локковський сенсуалізм. Він заперечує вроджені ідеї й уважає, що всі ідеї виникають із досвіду, приймає локковське розподіл якостей на первинні й вторинні. Прекрасне він вважає, то чимось суб'єктивним, то таким, що має об'єктивну основу у властивостях сприйманого об'єкта. Це протиріччя із трактування філософом змісту досвіду. Справа в тому, що Хоум ділить почуття на вищі (зір, слух) і нижчі (дотик, нюх). Вищі почуття утворюють якусь проміжну ланку між областю нижчих відчуттів і розумним мисленням. Цей сполучний момент між відчуттям і мисленням створює область естетичних переживань. За традицією англійської філософії Хоум відносить естетичне до області людських почуттів.

Розглядаючи властивості предметів, які роблять їх прекрасними, мислитель відзначає однаковість, упорядкованість, пропорційність, простоту й доцільність. Він уводить поняття краси руху, тобто поняття грації, розвиває й концепцію піднесеного. Почуття піднесеного філософ зв'язує з величиною предмета в екстенсивному або інтенсивному плані.

Як й інші англійські просвітителі, Хоум підкреслює, що саме естетичні почуття сприяють формуванню й розвитку суспільних зв'язків. Мистецтво пом'якшує й гармонізує характер людини, сприяє вихованню почуття обов’язку.

Завершує плеяду англійських просвітителів Джозеф Аддісон (1672-1719) - прихильник просвітительського класицизму, автор ряду естетичних нарисів й "досвідів". Він захищає основні правила естетики класицизму, вимагає абсолютного дотримання єдності місця, часу й дії. Разом з тим він висуває просвітительські ідеї. Так, він підкреслює значення емоційних переживань у сфері естетичного. Спираючись на звичайний психологічний досвід, Аддісон характеризує естетичні почуття як "радість уяви" і вказує на його об'єктивне джерело, яким він уважає "велике", або грандіозне, "нове" й "прекрасне". До "великого" можна віднести море, гори, величезні дерева. "Нове" - це незвичайні форми природи, у тому числі і потворне . "Прекрасне" же неодмінно має гармонію, пропорційністю й симетрією. Згідно Аддісону, ці об'єктивні ознаки естетичного служать поштовхом, що породжує переживання моральні, інтелектуальні й релігійні. Природа естетично нейтральна, але Бог створив нас такими, щоб ми насолоджувалися його творіннями.

Естетичний смак Аддісон визначає як здатність душі сприймати все прекрасне із задоволенням, а все недосконале - з невдоволенням. Її він вважає в якійсь степені вродженою.

Оскільки Аддісон підкреслює велике значення емоційного начала в сфері естетичного, відзначає важливу роль уяви в художній творчості й сприйнятті, при аналізі естетичних категорій виходить із чуттєвого досвіду, то можна сказати, що у своїй естетиці він виходить за рамки класицизму й слідує шляхом обґрунтування естетичних принципів Просвітництва.