logo search
Естетика

35. Філософський раціоналізм і художня свідомість Нового часу.

Історичний проміжок XVII – ХІХ ст. отримав назву Новий час. Символічною подією, з якої починається відлік Нового часу, традиційно вважають англійську буржуазну революцію 1640-х років. Суттєві зміни відбуваються в духовній культурі суспільства, і їхній загальний вектор – розвиток людської індивідуальності. Світоглядні засади культури Нового часу – раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм. У Новий час провідною галуззю культури стає наука. Вона об’єднує новим типом пізнання і мислення західне суспільство в єдине ціле, проникає в усі форми й напрямки людської діяльності. Наука – це галузь культури, яка має справу з теоретичним пізнанням світу, яка припускає емпіричну перевірку чи математичні докази. У Новий час наука прийшла із доби Відродження, де вона була пов’язана з мистецтвом. Титани Відродження були одночасно митцями і вченими.  Поступово наукові знання розгалужуються, наука набуває свого предметного простору, напрацьовує свої принципи й методи аналізу. Вона залишає союз з мистецтвом, починається процес її інституалізації. Наукова революція починається у сфері «чистих наук» – астрономії, математиці, механіці. Тут формуються принципи й методи наукового мислення, зароджується експеримент як знаряддя й метод пізнання. Так, поряд з раціональним (логічним, розумовим) з’являється емпіричне знання, що спирається на досвід. Крім методологічних новацій, наука отримала технічне обладнання, що значно допомагало вивчати простір і час. Наука, перебудовуючи мислення на раціональній основі, руйнувала традиційну культуру: відбувається десакралізація світу. Всесвіт стає нескінченним простором, що заповнюють далекі одна від одної зірки і планети. Час став лінійним і безповоротним. Наукова революція представила світ як просту механічну машину, в якій ідеї Бога залишається все менше місця. Але вона не була відкинута остаточно, і неоднаковим був ступінь секуляризації в різних країнах. На межі релігії і філософії виникають деформовані, «компромісні» ідеологічні і світоглядні форми: пантеїзм та деїзм. У свідомості людей та суспільства затверджується надія на можливість не тільки якісного поліпшення життя за допомогою наукових знань, але й порятунку через науку – сцієнтизм. Наука стає інструментом панування. Її розвиток активно підтримує буржуазія. Наука замінила церкву як вищий авторитет, що легітимізує політичний лад і соціальний порядок. Тісно пов’язані з науковою революцією ХVІІ ст. були й інші новації культурного життя Нового часу. Наприклад, виникнення самостійного світського мистецтва, урбанізація суспільства. Художня свідомість Нового часу формує вже набагато більше число факторів, чим це було в попередні сторіччя. Інтенсивно розвивається як сама художня творчість, яке, як раніше робить істотний вплив на художні установки сучасників, так і публічне обговорення проблем мистецтва. Питання призначення мистецтва, еволюції художнього смаку, ієрархії мистецтв стають надбанням художньої критики, розробляються й самими майстрами мистецтва. Подібна гетерогенність художньої свідомості, що підживлюється небаченою досі розмаїтістю художньої практики формує стійкі домінанти художнього менталітету Нового часу. Людина відтепер схильна <передоручати> мистецтву безліч питань, раніше адресованих релігії, філософії, моралі. Поступово, але неухильне мистецтво конституює себе як самобутня й цілком самостійна сфера духовного творення.

Співіснування й паралельний розвиток світових художніх стилів з боку мистецтва підтверджувало своєрідність нової ситуації в культурі, що руйнує автоматизми звиклого до канонів сприйняття. Самосвідомість окремої людини також поступово звільняється від пуповини групи, диктату родоплемінних регулятивів. Тепер, щоб ідентифікувати себе з певними культурними й соціальними групами, потрібно зробити вибір, тобто самому обрати коло цінностей, найбільш співзвучних власній індивідуальності.

Нові культурні умови розширювали й можливості індивідуального начала в художній творчості, можливості формування авторських стилів, твердження власного художнього бачення. Звичайно, коли потрібно зрозуміти джерела виникнення нових жанрів образотворчого або музичного мистецтва, причини зміни напрямків еволюції театру або літератури, як правило, завжди виявляється соціальне підґрунтя цих процесів. Якщо до Нового часу подібні паралелі ще виглядають більш-менш прозоро, то починаючи з XVІІ ст. картина істотно ускладнюється.

Мистецтво Нового часу відрізняється багатством художніх нагромаджень, традицій; воно настільки затвердилося як досить самостійна сфера діяльності, що вже безпосередньо не зв'язано ні з культовими цілями, ні з етичними, ні з політичними. Вільна творчість, комбінації всіх відомих прийомів мови, несподівані стильові ходи помітно підсилюють роль експериментальних, ігрових сторін мистецтва, відтепер усе в більшій мірі смаку, що опирається лише на вимогу. Тим самим мистецтво починає виявляти в собі іманентні стимули саморуху. Поряд із триваючим пануванням вертикалі (від буття - до мистецтва), не менш впливової стає й горизонталь (від одного твору мистецтва до іншого добутку). Творчість надихається творчістю. Прийоми художньої творчості еволюціонують уже не тільки під впливом соціальних або культурних факторів, а під впливом і самим художнім досвідом, що відбувся. Механізми художньої пам'яті виступають активним фактором цього процесу.

Таким чином, принципово нова якість художньої практики з початку Нового часу саме спровокувало постановку й обговорення у теоретиків мистецтва проблеми: як можна структурувати цей неоднорідний, еклектичний, парадоксальний художній процес? Починаючи з XVІІІ століття, виникає й множиться величезне число наукових концепцій, що висувають різноманітні критерії членування художньої історії Європи Нового часу; зусилля, що робить, виявити <акупунктурні крапки>, що виступають як домінанти того або іншого художнього циклу. Весь масив дискусій, що зав'язалися, можна звести до декількох основних сюжетів: це обговорення проблеми співвідношення й способів взаємодії художніх епох, пошук критеріїв виявлення щодо самостійних художніх циклів, а також міркування про існування (або неіснуванні) нерва художнього процесу, що пробивається крізь стики різних епох і культур. Але перш ніж звернутися до аналізу й інтерпретації даного теоретичного інструментарію, важливо хоча б коротко реконструювати експозицію багатоголосної й асинхронної художньої практики XVІІ-XVІІІ вв., що виявила собою маніфестацію якісно нової культурної онтології свідомості Нового часу. Бароко (від італ. barokko - дивний, вигадливий). Як культурно-історична епоха бароко фіксує гострувнутрішню суперечливість життя кінця XVI - першої третини XVІІІ століть. Гармонійній картині життя, ідеалові рівноваги й класичної ясності, створеному епохою Відродження, протиставлялася картина бурхливого, неспокійного,тривожного і драматичного світу, що постав у суперечливій динаміці і «відкритості» для змін. Епоха бароко пов’язана з певним поверненням до середньовічних традицій. Світосприйняття бароко іноді називають трагічним гуманізмом. Основу мистецтва бароко складає принцип контрастів. У ньому виникає контраст прозаїчного й поетичного, потворного й прекрасного, «високого» й «низького», матеріального й духовного, природи й розуму, спокою й екстазу. Стиль бароко став вираженням підвищеної емоційності мистецтва. Для бароко характерна експресія, схвильованість, напружена динамічність, театральність, патетика. У той же час йому властивий елемент гри - гри на контрастах, штучній ускладненості, нарочитості, пишності, декоративності, парадності фасадів і інтер’єрів будинків, вишуканості ліній у скульптурі, колірній насиченості живопису, використанні гіпербол, метафор, пихатості мови в поезії й прозі. Бароко знайшло вираження в архітектурі, живописі, скульптурі, музиці, поезії й драматургії. У цілому бароко залишалося елітарним мистецтвом, що втілило в собі духовний світ світської й інтелектуальної еліти у всьому його розмаїтті.  Класицизм (від лат. classicus - першокласний, зразковий) існує паралельно з бароко. Класицизм як художній напрямок і художній стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні і продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розумта інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, до образів і прийомів античної класики породило сам термін «класицизм». У системі класицизму розум стає міркою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму грунтувалися на ідеї розумності, упорядкованості, «правильності» й протистояли «бароковому» уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступає як нормативна художня система. Як норми виступають: сувора жанрова ієрархія; типізація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схематизація почуттів і емоції; встановлення форм і засобів художнього вираження. Виникнення класицизму було пов’язане зі становленням абсолютизму. У новій європейській культурі класицизм, раціоналізм, абсолютизм - це явища, що мають єдину сутність, яка полягає в упорядкуванні розмаїття, системності, схематизації і стійкості.