§ 2. Естетична складова у системі європейського філософського знання

Часи античності. Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Для них характерний підкрес­лений космологізм. Космос, на погляд античних мислителів, хоча і просторово обмежений, але характеризується гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, що відбувається в ньому, структурно і ритмічно оформлений, вражає піднесеною величчю. Він виступав як втілення найвищої краси. Все інше наділялося красою лише в тій мірі, у якій воно наближалося до цієї абсо­лютної гармонії, а створена людиною річ розглядалася як іміта­ція космосу. Подібні уявлення про чуттєво-матеріальну організа­цію Космосу були властиві ранньому, натурфілософському періо­ду розвитку античної думки, що намагалася сконструювати Кос­мос з таких фізичних елементів, як вогонь, ефір, земля, вода, повітря. Антична естетична думка досягла найвищого розквіту в період VII ст. до н.е. — III ст. н.е., коли на зміну чуттєво-наочному, інтуїтивному уявленню натурфілософів про Космос приходить інтерес до самої людини, що пізнає. Античні мислителі сформу­лювали найголовніші проблеми естетики: питання про відно­шення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистец­тва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробили теорію естетичного виховання. Ве­лика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін. Естетичні поняття і терміни оформлюються уже в ранній грецькій літературі — в епосі Гомера і Гесіода. У Гомера зустрі­чаються найважливіші естетичні терміни: «красота», «прекрасний», «гармонія» та ін. В «Ілліаді» і «Одісеї» даний опис танків, розповідається про те, яке місце займали спів і музика в житті греків. Поєднан­ня міфологічного і раціонального ми зустрічаємо й у Гесіода — автора поэм «Труди і дні» і «Теогонія». Краса і добро у нього мисляться як такі, що виходять від богів. Художню творчість він також вважає актом божественним. Проте ні Гомер, ні Гесіод не створили естетичних теорій, що виникли в надрах античної філософії. Грунт для них підготували мілетські матеріалісти — Фалес, Анаксимандр і Анаксимен (кінець VII —VI ст. до н.е.).

Найбільш ранньою школою грецької філософії, що розроби­ла важливі естетичні поняття, була піфагорійська школа. Згідно з поглядами піфагорійців, число складає сутність речей, і тому пізнання світу зводиться ними до пізнання чисел. Безпосередньо до вчення піфагорійців про число примикає їхня концепція про протилежності. Все існуюче являє собою низку протилежностей, що і породжують гармонію. Піфагорійці вва­жали, що гармонія чисел є об’єктивною закономірністю, яка діє в усіх явищах життя, отже, і в мистецтві. Піфагор перший звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Космологічна теорія піфагорійців носить естетичний характер. Детально поняття гармонії Піфагор до­сліджує на прикладі музики. Піфагорійці шукали об’єктивний бік естетики. Вони розумі­ли гармонію як «згоду незгодних», тобто акцентували увагу на примиренні протилежностей, порушили питання про об’єктивні основи прекрасного.

Діалектичні здогадки піфагорійців про ос­новні естетичні поняття одержали розвиток у Геракліта Ефеського (бл. 520—460 до н. е.). Розвиваючи матеріалістичні вчення милетських філософів, за першооснову всього існуючого він бере «вічно живий вогонь». Згідно з Гераклітом, у світі царює сувора закономірність і в той же час у ньому немає нічого постійного — усе тече і змінюється. На відміну від піфагорійців він робить акцент не на примиренні протилежностей, а на їхній боротьбі. Виходячи з цих загальних методологічних принципів в аналізі естетичних категорій, Геракліт, так само як і піфагорійці, вва­жав, що прекрасне має об’єктивну основу, проте цю основу він бачить не в числових відношеннях як таких, а в якостях матері­альних речей, що подають собою модифікації вогню.

У центрі уваги давньогрецького філософа Сократа (470— 399 до н. е.) знаходиться людина. При цьому людина цікавить Сократа з боку її практичної діяльності, поведінки, моральності. З цих позицій Сократ розглядає і естетичні проблеми. Відповід­но до поглядів Сократа, всяка людська діяльність переслідує певну ціль. Вищим результатом цієї діяльності є абсолютне благо. Ес­тетична діяльність також є доцільною, тому її продукти по­винні оцінюватися з погляду відповідності певній цілі. Отже, за Сократом, прекрасне не існує як абсолютна властивість пред­метів і явищ. Воно розкривається лише в їх (предметів і явищ) відношеннях і у своїй сутності збігається з доцільним. Сократ підкреслює органічний зв’язок етичного і естетичного, морального і прекрасного. Ідеа­лом для нього є прекрасна духом і тілом людина. Мистецтво, за Сократом (особливо скульптура), зображує не тільки тіло людини, а й її душу. В цій думці Сократа викла­дена його концепція духовної красоти. Вона відрізняється від піфагорійської концепції краси, що мала винятково формаль­ний характер. Там красоту вбачали в пропорції, тут — ще й у вираженні душі. В пізніших естетичних системах обидва мотиви — краса форми і краса душі — знаходили сильне і живе виражен­ня, що одержало назву калокагатії — єдності добра, краси і блага, прекрасної форми і внутрішньої досконалості.

Потужний крок у розвитку естетичних ідей антич­ності зробив великий давньогрецький філософ Платон (427— 347 до н.е.). Згідно з Платоном, чуттєві речі мінливі. Вони виникають і зни­кають, і вже в силу цього не являють собою сутності буття. Справжнє буття властиве лише особливого роду духовним сутностям — «ви­дам» або «ідеям». «Ідеї» Платона — це загальні поняття, що пода­ють собою самостійні сутності, верховною ідеєю є ідея блага. Питання естетики піднімаються у багатьох творах Платона — «Гиппій Більший», «Держава», «Федон», «Софіст», «Пир», «За­кони» та ін. Прекрасна ідея протиставляється Платоном чуттє­вому світу, вона знаходиться поза часом і простором, не змінюєть­ся. Оскільки краса має позачуттєвий характер, то вона осягаєть­ся, за Платоном, не почуттями, а розумом. Ця ідеологія стала у Платона базою для аналізу мистецтва. Відомо, що попередники Платона розглядали мистецтво як відтворення дійсності через імітацію. Так підходили до мистецтва Геракліт, Сократ. Платон також говорить про імітацію чуттєвих речей, що самі, проте, є відбитками ідей. Характеризуючи творчий процес, Платон користується такими словами, як «нат­хнення» і «божественна сила». Платон не обмежується загальним розбором категорій прекрасного, природи мистецтва і сутності художньої творчості. Його цікавить і соціальний бік естетично­го. У діалозі «Держава» Платон вважає, що мистецтву взагалі немає місця в ідеальній державі. Проте він допускає витвір і виконання гімнів богами, оскільки вони збуджують мужні і гро­мадянські почуття.

Одним із найвизначніших критиків платонізму був Арістотель (384—322 до н. е.). Він детально проаналізував платонівську теорію ідей і дійшов висновку про її неспроможність. Питання естетики обговорюються Арістотелем у таких творах, як «Риторика», «Політика» і особливо в «Мистецтві поезії». Цей твір, названий коротко «Поетикою». Арістотель, як і його попередники, у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Основними видами пре­красного, за Арістотелем, є: злагодженість, домірність і певність. Арістотель бачить завдання мистецтва в імітації. У «Поетиці» філософ говорить про три різновиди імітації: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва, відповідно до Арістотеля, різняться засобами імітації: звук — засіб для музи­ки і співу; фарби і форми — для живопису і скульптури; ритмічні прямування — для танків; слова і метри — для поезії. Названі види мистецтва Арістотель поділяє ще на мистецтва прямування (поезія, музика, танок) і мистецтва спочинку (жи­вопис і скульптура). Значний інтерес мають міркування Арістотеля з приводу твор­чого процесу. У Арістотеля він втрачає таємничий, містичний характер. Процес створення художніх творів, а також їхнє сприй­няття є, за Арістотелем, інтелектуальними актами, філософ підкреслює зв’язок творчого процесу з пізнавальною діяльністю людини. Що стосується естетичного споглядання, то воно, на думку Арістотеля, базується на радощах упізнавання. Отже, з його точки зору, творчий процес є збагненним і таким, що піддається контролю. Велике місце в працях Арістотеля займає проблема виховної ролі мистецтва, вказівка на зв’язок мистецтва з моральністю людей. У творчості Арістотеля давньогрецька естетична думка досягла свого найвищого розвитку.

У післякласичний (елліністичний) період Космос як основ­ний об’єкт античної думки трактується вже у світлі суб’єктив­них людських переживань. Міра, ритм, гармонія та інші кате­горії естетики з відокремлених і абстрактно загальних схем кос­мічного буття все більше перетворюються на засоби самовивчення і внутрішнього влаштування людини. Цим займалися різноманітні філософські школи пізньої античності — стоїки, епікурейці, скеп­тики та ін.

Доба середньовіччя. Традиції античної естетики після роз­паду античного світу продовжували розвиватися у Візантії. Візан­тія як держава виникла в IV ст. і перестала існувати в середині XV ст. Феодалізація Візантії супроводжувалася повсюдним ут­вердженням християнства, що формувало і відповідну культуру. Її релігійний характер мав величезне значення для подальшої долі європейської культурної традиції.

Християнство не «придумало» свої ідеали, а почерпнуло їх із соціальної дійсності й освятило ім’ям Бога. Початкове християнство висуває нові духовні ідеали й ос­новні принципи моральності — рівність і братерство усіх лю­дей, любов до ближнього як відбиток божественної любові до людини, заради порятунку якої Христос приніс себе в жертву. Християнство висунуло вчення про те, що умовою порятунку і знаходження благодаті є не зовнішнє, а внутрішнє діяння.

З самого початку цій традиції християнської культури про­тистоїть Юстин, за яким слідують Климент Александрійський, Ориген, Боецій. Це були діячі того раннєхристиянського періоду культури, коли почалося активне формування основних ідей і принципів власне візантійської естетики (І—Ш ст. н. е.). Розви­ток цих ідей знайЁшов відображення у видатному пам’ятнику філософської думки раннього середньовіччя — Ареопагитиках. Ареопагитиками називають зазвичай чотири твори: «Про бо­жественні імена», «Таємниче богослов’я», «Про небесну ієрар­хію», «Про церковну ієрархію», що були подані на Константи­нопольському соборі 532 р. нібито як твори св. Дионісія — напівміфічного діяча раннього християнства, сподвижника апо­стола Павла. (У естетичній літературі його частіше називають Псевдо-Дионісієм Ареопагитом.) Ці твори були канонізовані і зробили значний вплив на всю середньовічну філософію. Концепція прекрасного, що розвивається в Ареопагитиках, містить у собі такі елементи: ідею про еманацію краси, вчення про світло, вчення про любов. Ці елементи були запозичені з античної естетики. У цьому творі досягнуто поєднання онто­логії, гносеології й естетики; естетика подається як вчення про божественну красу і розуміння Бога.

На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ розумівся піздньоантичною естетикою як носій особливого, не­дискурсивного знання. При цьому на перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і по­значення об’єкта. Климент Александрійський першим із християнських пись­менників зробив вчення про образ головним пунктом своєї світог­лядної системи. Образ починає грати в нього роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи. Бог — вихідний пункт образної ієрархії, першообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією, максимально ізоморфним, схо­жим до нього практично в усьому, є Логос. Це ще невидимий образ, що чуттєво не сприймається. Цим образом (із волі само­го Логосу) виступає розум (або душа) людини. Сама людина стає тільки третьою репрезентацією Бога. Це матеріалізований, візуально і тактильно відчутний образ, який дещо відображає першообраз. І зовсім далеко відстоїть від істини четвертий ща­бель образів — витвори образотворчого мистецтва, зокрема ста­туї, зображення людей або антропоморфних богів.

Візантійська естетика по-новому створює систему естетич­них категорій, відмінну від античної. Вона менше приділяє ува­гу таким категоріям, як гармонія, міра, що лежать в основі ан­тичної естетики. Набагато більшу популярність мала категорія піднесеного — «велич душі». Ця категорія найбільшою мірою відповідала психологізму візантійської культури. Категорія підне­сеного стала перехідною від естетичних понять античності до понять середньовіччя.

Західна гілка християнства — римсько-католицька церква — вирішувала ту ж задачу засвоєння античної культурної спадщини. Рішення цієї задачі випало на долю так званих батьків і вчителів західної церкви, що прийшли на зміну апологетам пер­ших сторіч християнства. Першість серед них належить Августину (Аврелію Августинові Блаженному) (354—430). Августин розрізнює прекрасне і відповідне як базові кате­горії естетики. У розумінні Августина прекрасне цінне само по собі, у відповідному ж присутні моменти користі, доцільності. Прекрасне, вважає Августин, є належним само по собі, відповід­не — лише стосовно чого-небудь. Прекрасному протистоїть «га­небне і потворне», тоді як протилежністю відповідного є «нед­бале». Таким чином, Августин відокремлює від прекрасного моменти користі, доцільності, що складають поняття «відповід­не». Якщо така поляризація була неможлива в античній есте­тиці, де практичні цілі включалися у сферу краси, то середньовічна естетика починає з цього самого поділу. Центральним пунктом естетики Августина є поняття «єдність». Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. У Августина поняття «єдність» слу­жить засобом подолання захоплень вченням про трагічну роз­двоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми. Пре­красне єдине, тому що єдине саме буття. Аврелій Августин у головному своєму творі «Про град бо­жий» продовжив роботу ранніх християнських апологетів і ство­рив цілісну філософію історії і культури. В основі його філософії культури лежить протиставлення «двох градів» — божественно­го і земного.

Найбільш яскравим представником середньовічної естетики є Фома Аквінський (1225/26—1274). За допомогою синтезу арістотелізму і християнства він обгрунтовував християнське віро-учення, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці він розробляв вчення про форму і сутність. Всяке існуюче — як одиничне, так і божественний абсолют — складається із сут­ності й існування. У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпа­ки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, тому що не випливає з їхньої одиничної суті. У розумінні сутності й існування Фома Аквінський викорис­товує категорії Арістотеля — матерія і форма. Матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Існуючим, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які віддільні від матерії, входять до пасивної матерії. Роз­ходження між матеріальним і духовним світом виявляється в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, у той час як духовне має лише форму. Тим самим Фома Аквінський кладе початок обговоренню проблем художньої форми.

Починаючи з XI ст., у Західній Європі з розвитком виробничних сил центр ваги громадського життя переміщається в міста, у яких виникає новий тип міської культури. У цей час у Європі з’являють­ся університети, що стають центрами культури й освіти. Вони по­ступово витискують з культурного життя монастирські школи. Особливу роль у міській середньовічній естетиці відіграє ос­мислення тогочасної художньої практики і формування відповід­них норм художньої творчості.

У XIII ст. Вітелло у своєму творі «Перспектива» ввів у середньо­вічну естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956—1039) — теорію зорового сприйняття, питання геометричної і фізичної оптики. Згодом ці ідеї захопили теоретиків і практиків мистец­тва Відродження. Мистецтвознавчий напрямок у середньовічній естетиці пов’язаний зі спеціальними трактатами з поетики (так звані «Поетрії») і музики. Їхні автори спиралися не на тогочас­ну практику мистецтва, в основному на античні теорії з поси­ленням акценту на власне естетичному їхньому боці. Головним у поезії вважався зміст, проте автори «Поетрій» приділяли більше уваги питанням форми, розрізняючи форму зовнішню і внутрі­шню. У центрі багатьох «Поетрій» була нова естетична катего­рія — «добірність». Значною мірою ця естетика була теологічною, відзначалася абстрактністю, спекулятивністю, носила яскраво виражений схо­ластичний характер. Вона обгрунтовувала, узагальнювала теоретичні положення про мистецтво, що знаходиться під безпосереднім впли­вом церкви. Світське мистецтво знайшло в ній слабкий відбиток.

Теорія двох реальностей, властива середньовічній свідомості, лежить в основі як художнього світовідчуття, так і в цілому середньовічного мистецтва. У середньовічній художній культурі земний світ є символ світу позачуттєвого, на пізнанні якого і зосередилася середньовічна естетика.

Епоха Відродження. Період формування капіталізму в Західній Європі, що прийшов на зміну добі середньовіччя, одер­жав назву Відродження. Якщо для середньовічної теології тільки Бог був єдиним пред­метом, гідним високої думки, то тепер його місце займає люди­на. Вона визнається прекрасною або такою, що прагне до краси, за зразок якої береться мистецтво і філософія античності, нано­во відкриті, відроджені. Звідси і назва епохи — Відродження (Ренесанс), що вперше зустрічається в 1550 р. у «Життєписах» художників, складених італійцем Джорджіо Вазарі (1511—1574).

Церкві не вдається протистояти духові часу. Наступає епоха Реформації, приводом до якої став сміливий виклик, кинутий М. Лютером у 1517 р. католицькому Риму, що погряз в роз­коші, брехні і лицемірстві. Реформатори потребували релігії, що доходить до серця і розуму, що говорить у кожній країні на своїй національній мові, а не на латині. Переклади Біблії націо­нальними мовами стали важливим чинником у становленні на­ціональних культур. Відродження означало спробу створити нову, світську куль­туру, що протиставляє себе феодально-церковній культурі се­редньовіччя.

Гуманісти сформулювали нову концепцію людини. Якщо цер­ковна ідеологія всіляко обмежувала людину, підкреслюючи її слабкість, то гуманісти славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Гуманісти вивчають Платона, Арістотеля, Плутарха, Лукіана, переклада­ють Архімеда, знайомлять суспільство з вченням Лукреція. Особ­ливо багато уваги приділяється збиранню, вивченню і коменту­ванню пам’ятників античного мистецтва.

Проте неправильно було б уявити, що Відродження зверну­лося до античності через голову середньовіччя, нічого від нього не сприйнявши. Самі гуманісти розуміли свою діяльність як синтез світової думки, не випадала із нього і спадщина християнської культури. Християнство, що перенесло центр уваги на духовні цінності, привчило бачити у внутрішньому світі людини більшу глибину, ніж та, що її знала античність, і яку тепер потрібно було напов­нити істинно гуманістичним змістом. Людина осягала себе, відкриваючи в собі спроможність і потребу любити. Вже серед­ньовічна лицарська поезія обирає об’єктом любові і поклоніння не Бога, а людину — жінку, зробивши її основною темою рене­сансної лірики з її культом любові, дружби.

Художники цього часу рішуче поривають зв’язки з ремісни­чими цехами, із яких вийшли, де одержали фахові навички. Це період остаточного відділення мистецтва від ремесла, початок фахового поділу в самому мистецтві.

У поетиках Відродження література часто трактується як «ве­села наука», що повчає в барвистій формі, що підносить гіркі, але цілющі ліки в келиху, краї якого змазані медом.

Винахід друкарства додав міжнаціональному культурному спілкуванню небаченого розмаху, а удосконалюванню людських пізнань — різноманіття книжкових джерел. Зусилля філологів, перекладачів і поетів Відродження з різних боків були спрямо­вані до однієї цілі — знайти у своїй мові можливості для пере­дачі нових тем і жанрів, почерпнутих у античних авторів. Однією з найважливіших особливостей естетики Відроджен­ня є тісний зв’язок із художньою практикою. Це не абстрактно-філософська естетика, а естетика предметна, що ставить своєю ціллю вирішення конкретних питань мистецтва. Вона виникла з запитів практики і була покликана розв’язувати практичні за­дачі. Так, наприклад, Леонардо да Вінчі розробляє складну сис­тему правил і законів, якою повинен користуватися художник при створенні картин.

Головним видом мистецтва для Леонардо да Вінчі (1452— 1519) був саме живопис, що він вважав одним із засобів пізнан­ня дійсності. Перевагу живопису перед іншими мистецтвами Леонардо виводив із тієї ролі, яку відіграє в пізнанні зір. Краса для Леонардо да Вінчі — у першу чергу зорова краса: колір, форма, композиція, співвідношення частин. Друга причина, в силу якої живопис є головним видом мис­тецтва, полягає в тому, що на відміну від літератури живопис не потребує перекладу на іншу мову, і будь-який іноземець може зрозуміти його сутність. Мова живопису більш масова, більш міжнародна, ніж мова літератури. Художник, на думку Леонардо, втілює у вигляді пропорцій закономірності природи, і в такий спосіб відбиває якість пред­метів і явищ, тобто «красу природи». Краса існує в природі, і художник повинний добути її відтіля.

Естетична доктрина Відродження перейнята життєстверджуючими, оптимістичними, позитивними мотивами. Не випадко­во в центрі уваги гуманістів стоїть проблема прекрасного. Кра­са, гармонія, пропорційність, добірність — ось на чому зосеред­жений їхній дослідницький пафос, тому що в людині, на їхню думку, закладене невигубне прагнення до споглядання краси.

На думку Леона Батісти Альберті (1404—1472), судити про красу дозволяє «яке уроджене душам знання». Альберті тому утрудняється дати визначення краси, вважаючи, що її ми «краще зрозуміємо почуттями», ніж висловимо. Наслідуючи античні традиції, він шукає об’єктивні основи прекрасного. Краса зовсім не є щось потойбічне, вона не відбиток божества, а якість ре­чей, що чуттєво сприймається, «щось властиве і природжене тілу, розлите по всьому тілу в тій мірі, у якій воно прекрасне». Але, незважаючи на заяву, що красу легше відчути, ніж вислови­ти, Альберті все ж прагне дати визначення прекрасного. «Кра­сота, — пише він, — є певна згода і співзвуччя частин у тому, частинами чого вони є». Краса корениться в природі самих ре­чей. Тому задача художників у імітації природи — «кращого майстра форм». Світ за своєю глибокою сутністю прекрасний, і краса лежить у його основі. Мистецтво повинно відкрити об’єк­тивні закони краси і керуватися ними. Говорячи про архітекту­ру, Альберті заявляє, що будинок «є нібито жива істота, створю­ючи яку варто наслідувати природу».

Відповідно до концепції об’єктивності прекрасного й об’єктив­ності законів мистецтва вирішується гуманістами питання про відношення мистецтва до дійсності. Головна теза, яку відстоює естетика Відродження, — це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Закохані в красу реального світу, гу­маністи потребують насамперед відтворення в мистецтві при­роди і людини як найдосконалішого витвору природи згідно з законами візуального сприйняття. У зв’язку з таким розумінням сутності художньої творчості гуманісти особливо наполегливо підкреслюють пізнавальне значення мистецтва. Відмінність живопису від науки, за Леонардо, полягає в тому, що живопис відтворює видимий світ: колір і фігури всіх пред­метів, у той час, як наука проникає «усередину тіл», ігноруючи «якість форм» і зосередившись, як це робить, наприклад, гео­метрія, лише на кількісній характеристиці речей. Тому від уче­ного зникає краса витвору природи. У цьому полягає виправ­дання і необхідність мистецтва.

Естетика епохи Відродження не бачила відносного характеру переваг одного виду мистецтва над іншими, як і специфіки есте­тичних і етичних понять і їхньої відмінності. Прекрасне ототожнюється з моральним і справедливим. Зовнішню красу вважають атрибутом чесноти. Підкреслюючи пізнавальне значення мистецтва, естетика Відродження приділяє велику увагу зовнішній правдоподібності при відображенні дійсності, оскільки реальний світ, реабілітова­ний гуманістами з великим пафосом, гідний адекватного і точ­ного відтворення.

Естетика Відродження — це насамперед естетика ідеалу. Проте для гуманістів ідеал не являє собою щось таке, що проти­лежне самій дійсності. Вони не сумніваються в реальності пре­красного. Тому їхнє прагнення до ідеалізації аж ніяк не супере­чить принципам художньої правди. Адже і самі уявлення гу­маністів про безмежні можливості гармонійного розвитку лю­дини не могли в той час рахуватися тільки утопією. Точніше, саме поняття утопії мало в епоху Відродження інший, ніж те­пер, зміст. Ним позначалася не нездійсненна мрія, а якась іде­альна дійсність, де можлива реалізація усіх фундаментальних світоглядних концепцій гуманістів.

Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються наступній культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів.