29. Гармонія як принцип естетичного переживання в естетиці Середніх віків.

В епоху стародавньої Греції формується раціоналістична гармонія. Основою раціоналістичної гармонії є ідеал для людини та ідея для суспільства, які сприймаються через гармонію розуму та відчуттів на рівні особистості та суспільства. Представники цього напрямку гармонії відводили велику роль особистості та тому, як особистість розуміє своє призначення в цьому світі. Але всі ці твердження давньогрецьких філософів тільки підтверджували, що в античному світі не було найвищого ідеалу, який би створював гармонію, до якого могла б прагнути людина. Повернення до гармонії суспільства та особистості іде через духовну революцію, яка створила новий ідеал, і він став основою гармонізації особистості та суспільства. Це відбувається в епоху середньовіччя. Середньовічна філософія – це дух об’єктивного, глобального, тобто філософія Господа. Важливим для виходу з кризи античності та встановлення гармонії була ідея входження Ісуса Христа в людський образ. "Ви – сіль землі... Ви світло для світу." "Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!".  Таким чином появився ідеал, який став досяжний для людини та ніс гармонію у світ. Основне завдання людини піднятися до рівня Господа за допомогою любові до Бога. Бог для середньовічної філософії це те, що створює і поєднує в єдине ціле всесвіт і людину. Гармонізує тіло і душу людини. Починає творитися новий напрямок – теологічна гармонія, де сприйняття ідеалу іде через чуттєвий світ. На першому етапі саме відчуття відіграє вирішальну роль в процесі гармонізації особистості та суспільства. Для встановлення гармонії особистість повинна була зорієнтуватися на Бога. Важливим є те, що основою гармонії в людині став внутрішній світ, тобто зміст особистості, який орієнтувався на зовнішній ідеал Ісуса Христа. Вже на уламках елліністичної епохи у творах неоплатоніка Плотіна Бог виступає як вища гармонія, що тільки вона і спроможна поєднати добро і красу, а людина повинна наслідувати творіння Бога. "Краса, – пише Плотін, – притаманна душі від природи, а не перейнята, і є ум і те, що проходить від ума, бо лише тоді душа воістину лише є душею. Ось чому правильно говориться, що добро і краса для душі полягає у тому, щоб уподібнитись Богові, бо звідки ж прекрасне і будь-який уділ сущого". Що стосується тіла людини, то Бог вибрав її подобу, отже, воно само собою красиве. Взагалі Бог і був тією самою гармонією для філософів середньовіччя. Аврелій Августин (354-430 рр.), обґрунтовуючи ідеальну сутність Бога, ствердив: Господь створив світ безкорисливо. Стверджуючи триєдинство Бога, Бог Отець – творець світу, Бог Син – тілесне втілення Бога, Бог Святий Дух – основа всього, яка пронизує світ, доводив, що тільки через наближення до Бога людина може гармонізувати свій світ і наблизити його до ідеалу. Чим ближче до Бога, тим краще людині. Шлях до гармонії лежить через Бога. В своїй сповіді він стверджує, що саме Бог закликає людину встановити гармонію духа і плоті, і розвивати гармонію в собі та всесвіті. І чим ближче людина до Бога, тим гармонійніше її повсякденне життя.  Що стосується співвідношення "Душі" і –"Тіла", то в цьому випадку Августин повністю стоїть на перевазі душі. Бог дав людині душу, а з нею прагнення до прекрасного та гармонії. Поняття гармонії повністю переміщається на душевну площину людського буття і духовну площину світу. Тому віра стає основою всього, в тому числі й гармонії. Тільки через авторитет віри можна підготувати розум до творчої діяльності, що стане основою гармонійного розвитку людини. "Авторитет вимагає віри й підготовлює людину до розуму. Розум у свою чергу приводить її до розуміння й знань". Але для того, щоб зреалізувати гармонію треба пізнати Бога, а пізнати Бога можна через самого себе. Для цього треба поставити духовну мораль вище самого себе. Практично стати вище самого себе та поставити на перше місце духовну мораль означає поставити на перше місце Бога та зреалізувати гармонію в самому собі. "Але, стаючи вище себе самого, пам’ятай, що розмірковуюча душа вище й тебе. Тому прагни туди, звідки розпалюється саме світло розуму ...". Сама ж дисгармонія з’являється в світі людини, коли вона починає жити не по божественним, а по людським законам. Тому дисгармонія встановлюється у внутрішньому світі людини, коли вона починає жити по людським законам та відкидає закони Бога. Фома Аквінський (1225 – 1274) – один з найбільш видатних філософів пізнього середньовіччя. Філософська концепція Фоми Аквінського виникла як результат теологічної інтерпретації вчення Аристотеля, пристосування аристотелізма до християнського віровчення, використання ідей неоплатонізму. В суперечці про універсалії він займав позицію "помірного реалізму". Основний принцип філософії – прагнення до гармонії віри та розуму. Він вважав, що розум за допомогою філософії здатний пояснити існування Бога, а там, де наука безсила, на допомогу приходить віра і теологія. Гармонія встановлюється тоді, коли пізнання внутрішнього світу людини, та оточуючого всесвіту іде не тільки через розум, а через віру. Бо розум не здатний осягнути безмежність всесвіту, тут йому на допомогу приходить віра. Завдяки поєднанню розуму і віри, душі та тіла встановлюється гармонія в людині та всесвіті. Основою теологічної гармонії є дух об’єктивного, глобального, тобто Бог. Реалізується теологічна гармонія через такі категорії, як душа, яка поєднана з Богом, та тіло, яке гріховне, тому що зв’язане з земними явищами. Гармонія між ними встановлюється через любов до Бога. Причому любов до Бога виходить на такий рівень, що людина починає ставитись з презирством до самого себе. Основна відмінність між теологічною та раціоналістичною гармонією полягає в уявленнях про роль розуму та волі, відчуттів у процесі становлення гармонії, а також ролі, яка відводиться людині та Богу в цьому процесі. Таким чином ми бачимо, що у середньовічній філософії Бог створював гармонію душі й тіла людини і був основою єдності та гармонійності цього світу. Тому на перше місце в реалізації теологічної гармонії виходить любов до Бога, яка поєднує душу та тіло людини в єдине ціле, причому перша роль у встановленні гармонії належить душі. Центром же теологічної гармонії стає Бог, а не людина.