Нові христ. Стандарти:

• рівність і братерство;

• любов до ближнього;

• упокорення долі; приниження перед властьімущими;

• упослідження тіла заради порятунку душі;

• фанатичне заперечення, аж до фізичного знищення, язичницьких діячів та культурних цінностей.

Антична культура оголошується “витвором диявола” (папа Григорій І, Тертулліан, Татіан та ін автори).

Однак, на ранніх етапах Середньовіччя християнській культурі ще сильно протистоять Юстин, Климент Александрійський, Боецій, Цельс та ін. Християнські канони ще тільки починають вироблятися, тому все ще ідеї черпають з античності.

Видатною памяткою філософської думки цього періоду є “Ареопагітики” (зазвичай так називають чотири твори: “Про божественні імена”, “Таємниче богословя”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію”, що були представлені на Константинопольському соборі в 532 р.). Ці твори приписують напівміфічному Діонісію (нібито сподвижнику св. Павла). Ці твори були канонізовані й справили вплив на подальшу філософську думку Візантії.

Головні ідеї Ареопагітиків:

• Ідея про еманацію краси,

• Вчення про Світло,

• Вчення про Любов,

• Естетика подана як вчення про Божественну красу,

• Вчення про ієрархію образу: 1) Логос (Бог), 2) розум, 3) душа людини, 4) витвір мистецтва (статуя та ін. Зображення Бога) – Климент Александрійський.

726-843 рр. – період іконоборства – як найголовніша проблема духовної культури. Противники ікон спиралися на постулат Біблії про те, що Бог є дух, його ніхто не бачив і на вказівку “не сотвори собі кумира”. Іконоборці відкидали антропоморфне зображення Ісуса.

Серед захисників зображень був візантійський богослов, філософ і поет Іоанн Дамаскін (700-750 до н.е.). Він написав працю про релігійні зображення, що містила теорію образу “Три захисні слова проти отвергаючих святі ікони”, де стверджує, що ікона є відтворенням божественного архетипу. Тому, коли люди вклоняються образу, вони вклоняються не матеріалу, з якого створено ікону, а тому, хто на ній зображений, бо честь, яка віддається образу, переходить на першообраз. Він розрізняє 6 видів образів:

1. образи природні – ті що виникли за “природою” – син Божий як видимий у невидимого отця;

2. “приречення” - задум усього універсума в Бозі, тобто ідеальний прообраз усього світу;

3. образ, створений Богом, тобто людина “за подобою” Бога;

4. символічні або алегоричні образи;

5. знакові образи;

6. миметичні (від мимезис – імітація) зображення, проти яких виступала партія іконоборців.

Серед діячів західної церкви значне місце відводять творчості Августина Аврелія Блаженного (354-430), твір якого “Про град Божий” подає погляди християнських апологетів на культуру. В основі християнської естетики ін вбачає суперечність “двох градів” – божественного і земного. Головним ідеалом визнає блаженство, що означає безкінечну насолоду абсолютною духовністю, істиною, вищим благом і вищою красою як чимось єдиним і неподільним. По суті – вчення дуже далеке від реального людського життя.

Яскравим представником середньовічного еститики вважають Фому Аквінського (1225-1274). Він зробив синтез арістотелізму і християнства, побудований на гармонії віри і розуму. Він також використовує категорії Арістотеля: матерія і форма, телесне і духовне.

Естетичні вчення Середньовіччя були значною мірою теологічними, відзначалися абстрактністю, спекулятивністю, схоластичністю. Вона перебувала під пильним контролем і впливом церкви, фактично знищивши світське мистецтво (визнавала його гріховним).