§1. Творчий потенціал людської праці

Спосіб буття людини, який є її родовою ознакою, полягає насамперед у предметно-практичній діяльності, що опосередковує як біологічну її природу, створюючи специфічну родову людську анатомію, так і найвищі форми психічного та інтелектуального її життя. Інакше ка­жучи, сама людина як жива істота, світ матеріальної культури, в якому вона живе, а також внутрішній світ людини — її почуття, розум, здат­ність до перетворення навколишнього світу — зароджуються, розви­ваються і змінюються в суспільно-історичній практиці. Отже, суспіль­но-історична практика є першопричиною виникнення й розвитку здатності людини до перетворення світу за законами краси, а відтак і до формування у неї власних естетичних почуттів, смаків та ідеалів. Та якщо ми спробуємо визначити, де, як і в чому виявляється есте­тична діяльність людини, то побачимо, що в людському бутті немає жодної галузі, сфери, яка була б позбавлена такої діяльності. Інша річ, що естетична діяльність може реалізуватись як самоцінна, само­достатня, а може бути лише моментом, нехай і сутнісним, інших форм діяльності.

Принцип практики, закладений у розуміння природи людини та всіх су­спільних явищ, дав змогу розглядати естетичну діяльність як історич­ну бутність, що змінюється відповідно до змін усього комплексу су­спільно-історичних умов життєдіяльності людини й суспільства, тоб­то естетична діяльність у різні історичні епохи існує в різних формах, вона по-різному реалізовувалася в загальній діяльності людей, що і є наслідком неоднакових досягнень в історії світової культури.

На перший погляд здається доцільним почати розгляд естетичної діяль­ності з тієї форми, де естетичний компонент домінує, де іншої функ­ції крім викликання естетичної насолоди предмет не має. Саме такою формою естетичної діяльності є мистецтво. Проте такий підхід нав­ряд чи дасть змогу виявити закономірність виокремлення естетичної діяльності зі сфери практики, він також утруднить розуміння зміни стану мистецтва за різних історичних часів, позбавить можливості ро­зібратися в сучасному стані взаємовідносин мистецтва і праці. Тому

ми ознайомимося з основними формами естетичної діяльності з по­гляду їхнього генезису, тобто історії становлення. Генетичний зв'язок мистецтва, цієї' найрозвиненішої форми естетичної діяльності, з пра­цею впродовж тривалого періоду історичного суспільного розвитку не виявлявся та й не міг виявитися, адже безпосередньо продуктивна праця була фізичною, а мистецтво — переважно працею духовною, що незалежна від матеріальних потреб і здійснюється як вільна гра людських здібностей, як насолода. Успіхи продуктивної праці люд­ства, особливо в Новітній час, поступово утверджували матеріалістич­ний погляд щодо розуміння причин і рушійних сил еволюційного розвитку людства. Саме матеріалістичне розуміння історії' дало мож­ливість визначити роль продуктивної праці в становленні різних форм діяльності, які, на перший погляд, протилежні їй за метою і ре­зультатами. Як же в такому разі продуктивна праця породжує естетич­ну практику і як у самій продуктивній праці реалізується естетична потреба людини?

Праця — це насамперед процес, що відбувається між людиною і приро­дою, в ході якого людина формує природу відповідно до своїх потреб. Такий процес опосередкований метою, якої прагне людина. Форма створених нею предметів і процесів має суспільний зміст і суспільну цінність, бо в ній закріплено наочний досвід людини, її потреби, упо­добання, а також спосіб її життя як суспільної істоти, тобто родову оз­наку людства. Та оскільки творення опосередковане пізнанням при­роди і її законів, то цілком логічно, що форма є також законом буття речі, предмета культури як єдності природного матеріалу і суспільно­го змісту. Таким чином, оформлена людиною частина природи — культура — має особливий зміст, особливу цінність для людини, во­на є законом її суспільного життя.

Між сутністю речі, тобто законом її суспільного існування, і формою ви­никає глибокий взаємозв'язок: довершеність форми дає змогу найвід-повідніше представляти, робити наочною її суспільну сутність. Тому пошук і створення довершеної форми є естетичним моментом будь-якої форми людської діяльності. А здатність людини знайти, створи­ти для речі або процесу довершену форму, що враховувала б, з одно­го боку, закон існування природного, використовуваного в праці ма­теріалу, а з іншого — закон суспільного існування створеної речі — і є здібністю творити «за законами краси», що властиве лише людині. Саме цим пояснюється особлива цінність естетичного для людини, її вічного потягу до прекрасного.

Серед найпоширеніших в естетиці є уявлення про природу як джерело ес­тетичних потреб і здібностей людини. Не відкидаючи зовсім такого уявлення, слід наголосити на його неоднозначності. Складність розу­міння впливу природи на естетичні здібності людини полягає в тому, що тут не знаходимо пояснення, чому людина стала спроможною ви-

являти в природі прекрасне, звідки в неї' з'явилися критерії краси і чо-( му вона почала орієнтуватися на неї у своїй діяльності. Адже в приро­ді немає нічого зайвого та ще й такого, що не мало б природних пе­редумов існування, немає і потворного, тобто того, що людина сприймає як протилежність прекрасного. А якщо врахувати, що на початкових етапах людської історії' природа у багатьох її проявах бу­ла незрозумілою і ворожою людині, протистояла їй як могутня сила, як хаос велетенських стихій, перед якими людина була безпорадною, то стає цілком зрозуміло, що естетичне ставлення до природи є більш пізнім культурним надбанням. Немає сумніву, що зароджувалося воно тільки в межах опанування людиною природними силами у сфері ма­теріальної практики та спроб доповнити її суто духовним надбанням за допомогою перенесення на сили природи зрозуміліших людині суспільних явищ і відносин. Такий спосіб має назву атропомарфіш. Найяскравішим його прикладом є міфологія — історично перша форма суспільної свідомості, за допомогою якої людина духовно опа­новує навколишній світ, формує загальне уявлення про нього, його взаємовідносини з людиною.

Наділяючи природні сили людською сутністю, а згодом і людським виг­лядом¹, тобто здатністю діяти відповідно до визначеної мети, а також спираючись у цій дії' на індивідуальну волю, лю­ди у своїй свідомості впорядковували навколиш Наприклад, античні грецькі та римські

божества, що зоб­ражувались у

вигляді люди­ни. Скульптурні

зображення їх е найзначнішим

художнім досягненням Стародавнього

світу.

ній світ і космос у гармонійне, відповідне їм сере­довище життя. Не розуміючи сутності природ­них явищ, людина приписувала їм підпорядкова­ність законам людського співжиття, де все зрозу­міле, а головне — вимірюється власними потре- -і бами й можливостями. Ось чому впорядкова­ність, гармонійність, відповідність усвідомлюються як неоціненні, життєво необхідні для людини якості довколишнього світу. Саме такі якості має людська праця та її продукти.

З погляду сучасного розвитку людської культури, може видатися надто смі- \ ливим твердження, що перші предмети трудової діяльності (кам'яні со­кири, лук і стріли, глиняний посуд тощо) мають неабияку естетичну цінність. Проте не можна не визнати, що вони принципово відрізня­ються від предметів природи тим, що людина здатна виявити втілений у їхній формі суспільний зміст, виявити мету виготовлення такого предмета. Археологи та антропологи, вивчаючи стоянки первісної людини, через десятки тисячоліть спроможні розрізнити природну форму і форму штучну, якої надала, наприклад каменю, людина. Во­ни певною мірою можуть визначити ступінь досконалості таких пер­вісних виробів, які задовольняли життєві потреби наших пращурів. Процес вироблення у людини здатності діяти доцільно розтягнувся на ти­сячоліття, проте розвивався по висхідній, що дало змогу створити все

багатство світу культури, безліч її форм і розвинути в людині власні можливості вільно творити в межах історично зумовлених потреб.

Певна річ, цей процес доволі довго не усвідомлювався людством, тому що людина творила насамперед для задоволення своїх матеріальних пот­реб. Однак уже в найдавніших цивілізаціях утилітарні предмети до­вершеної форми, створені для задоволення матеріальних потреб, ці­нувалися за свої естетичні якості, про що свідчать речі, знайдені в по­хованнях вождів племен, царів і фараонів. Серед таких речей —пред­мети побуту, одяг, меблі, зброя, що мали слугувати померлим у потой­бічному світі, їх вирізняє висока художня майстерність» вони здатні виконувати утилітарну функцію. Проте цінувалися вони не лише то­му, що ними зручно було користуватися за призначенням, а насампе­ред тому, що уособлювали багатство й могутність їхніх власників, майстерність талановитих творців. Вони радували людей своїми уні­кальними естетичними якостями: своєрідністю, неповторністю, тон­ким виконанням. Отже, там, де працю людини було доведено до вер­шин можливостей конкретно-історичної доби, продукт її ставав уо­собленням могутності людини. Адже й багатство у своїй першій, по­чатковій історичній формі існувало як скарби. Твори ужиткового мистецтва були носіями суспільного багатства, бо втілювали в собі якості особливої, творчо довершеної праці. Варто зауважити, що ми­стецькі твори в усі часи використовувалися як засіб накопичення ба­гатства, як сфера вкладання капіталу. Деякі з них навіть не можуть бу­ти оцінені в грошовому вираженні, оскільки існують як раритети дер­жави або навіть міжнародного співтовариства.

Таким чином, і на початкових етапах розвитку суспільства продуктивна праця, як переконує історія, не виключала естетичного компонента. А коли людство від періоду полювання перейшло до продуктивного господарювання, коли з'явилися найпростіші технічні засоби вироб­ництва і помітно зросла продуктивність праці, це, в свою чергу, ви­вільнило час для вдосконалення майстерності, для розвитку уяви і фантазії. Предмети ремісничої діяльності ставали дедалі різноманітні­шими й досконалішими, вони почали збагачуватися елементами, що безпосередньо не впливали на їхню утилітарну функцію. Орнаменту­вання гончарних виробів витонченої форми і тканин, оздоблення зброї та кінської збруї, мозаїчне і фрескове прикрашання споруд — усе це доповнювало утилітарну функцію естетичною, що нерідко на­бувала пріоритетного значення. Цьому сприяло соціальне розшару­вання суспільства, в якому предмети з певними естетичними якостями ставали ознакою особливого соціального статусу власника. Щодо са­мого процесу виробництва, в якому так гармонійно поєднувалися ді­яльність утилітарна й естетична, праця репродуктивна і творча, то за­порукою такого поєднання була втрачена у пізніші часи нерозчлено­ваність процесу праці, її ремісничий характер.

Слово ремісник нині нерідко вживається у зневажливому значенні, коли треба наголосити, що людина нездарна, далека від творчості, працює з меркантильних інтересів. За цим — певна історична реальність: був час, коли мистецтво відділялося від ремісництва і художники порива­ли з ремісничими цехами. Проте це аж ніяк не стосується ремісників попередніх епох, бо на той час справжнім художником і міг бути тіль­ки ремісник. У трудовому процесі він поєднував дві функції' — духов­ну діяльність (пошук оригінального задуму, добір відповідного матері­алу, палітри кольорів, прийомів обробки) та фізичну працю (безпосе­реднє виготовлення предмета). Такий синкретичний процес, де ще не відбулося розподілу фізичної та розумової праці й закріплення їх за різними індивідами, був позначений своїм творчим потенціалом, що й підносило значну частину ремісництва до рівня мистецтва. Саме такий повноцінний, не однобокий характер праці створив передумови для розквіту мистецтва у Греції' та Римі давніх часів. Твори мистецтва, що виконували й певні утилітарні функції', набули великого поширення; високим був і загальний рівень вимог, які ставилися перед майстрами ремісництва.

Фізична праця у класовому суспільстві завжди була долею експлуатованих верств і не мала цінності з погляду суспільної свідомості. Проте доти, доки фізична праця була за своїм характером ремісничою, їй були властиві ознаки новизни і безперервного творчого пошуку кожного окремого майстра. Формування способу виробництва, що веде до роз­поділу праці на окремі операції з наступним переданням їх машинам і механізмам, докорінно змінило характер праці, вилучивши з неї есте­тичний елемент, зробивши робітника простим додатком до машини. Праця на індустріальному підприємстві за тих часів була цілковито позбавлена творчої наснаги, перетворившись через те в антипод мис­тецтва, де творчість, як відомо, є головним рушієм діяльності. Саме ін­дустріальний спосіб виробництва розвів тоді працю й мистецтво на різні полюси, протиставив їх одне одному, закріпивши за мистецтвом ореол винятковості.

Традиційний поділ праці в сучасному виробництві на творчу й репродук­тивну — одна з найістотніших причин збереження непрестижносгі та непривабливості роботи на промисловому підприємстві, особливо в умовах конвеєрного виробництва. Це пояснюється існуючим рівнем розвитку техніки і технологій. З одного боку, вузька спеціалізація, тоб­то закріплення за робітником певної операції, дала змогу значно під­вищити продуктивність праці, створити цілий комплекс машин, що допомагають людині. З іншого боку, така праця виснажує, перетво­рює людину на автомат, позбавляючи її можливості розвиватися, ре­алізовувати у трудовому процесі свої індивідуальні можливості. Отже, технічний прогрес має суперечливий характер — створює багатство матеріальне, але збіднює саму людину. Сучасний рівень науки й тех-

ніки вже заклав передумови для заміни людини на певних операціях автоматами і роботами. Сфера одноманітної, монотонної, репродук­тивної праці дедалі звужуватиметься, змінюватиметься і саме обличчя сучасного виробництва, що потребує підготовки робітника принци­пово нового типу.

Нерідко, коли йдеться про естетизацію сучасного виробництва, багатьма це сприймається як створення відповідних умов праці: пристосуван­ня приміщення, освітлення, зменшення шуму, кондиціювання повіт-[ ря тощо. Естетизація виробництва — поняття значно ширше і складніше. Коротко це означає: постійно вносити творчий елемент у трудовий процес, цілеспрямовано зменшувати репродуктивну ді­яльність, позбуватися одноманітних операцій тощо. Вирішити це завдання можна тільки за умов загального розвитку виробництва, на­уки, техніки, технологій¹.

Сучасне виробництво зумовило появу ще одного Докладніше про це див.: ф- естетичного феномена— дизайну, щодо якого й черкжА. К). Естетика праці. понині точаться суперечки: що це — прикладне Ціннісні відносини. Твор- _{чи високе} мистецтво? А дизайн тим часом давно чість. Людина. — К., 1989. • - І

вже виокремився в самоспину сферу діяльності.

Сталося це на початку XX ст., коли остаточно створилися технічні пе­редумови для великомасштабного промислового виробництва. Саме воно висунуло особливі вимоги ДО розв'язання проблем створення предметів споживання, будівництва міст, випуску машин і механізмів, технологій і промислової естетики. Адже розмаїтість соціальних груп та індивідів зі своїми смаками, різними, нерідко полярними естетич­ними уподобаннями в одязі, меблях, житлі, предметах побуту тощо не можуть бути задоволені хоч і значними за кількістю, але однотипни­ми за формою продуктами промислового виробництва. А саме ви­робництво, впорядковане, спрямоване на кількісний показник випу­ску продукції, дуже важко пристосувати до задоволення різних запи­тів і вимог споживачів.

Поширення дизайнерської діяльності революціонізуюче вплинуло, з од­ного боку, на технологію і техніку промислового виробництва, поста­вивши їх розвиток під контроль задоволення не тільки матеріальних, а й естетичних потреб людини, з іншого — сприяло соціально-куль­турному розвиткові суспільства, формуванню естетичних уподобань, смаків та ідеалів. Дизайнерська діяльність, спрямована, зрештою, на гуманізацію предметно-просторового середовища людини, її роль у сучасному суспільстві дедалі ширшає. І сучасне промислове вироб­ництво важко нині уявити без цього виду естетичної діяльності.

Розвиток дизайну тісно пов'язаний із пластичними мистецтвами: архітек­турою, скульптурою, живописом, орнаментикою. Дизайн використо­вує досягнення пластичних мистецтв, живиться художніми ідеями іс­торії мистецтва. Водночас дизайн мусить координувати свої суто ху-

дожні можливості з наукою, технікою, конструюванням, матеріало­знавством. Там, де дизайн органічно долучений до процесу вироб­ництва і є його необхідною ланкою, там виробництво здатне щонай­повніше задовольняти потреби суспільства.

У нашій країні дизайнерська служба тільки починає свій творчий шлях. Це, звичайно, не може не позначатися на ефективності виробництва, здатності вітчизняної промисловості задовольняти потреби населен­ня, на загальному вигляді наших міст і сіл. Без органічного поєднан­ня з дизайном сучасна промисловість ніколи не зможе забезпечити відповідну якість життя, де матеріальна потреба без естетичної, навіть за умов кризового стану економіки й зубожіння переважної більшос­ті населення — просто напівпотреба. Такого не існує, як не існує лю­дини, обмеженої в своїх потребах лише вузько прагматичними запи­тами.

Естетична діяльність у сучасному промисловому виробництві може існу­вати й на рівні індивідуального трудового процесу. Щоправда, це можливо тільки в тому разі, коли його здійснює кваліфікована, твор­ча людина, майстер своєї справи. Потреба знаходити задоволення в праці змушує талановиту, небайдужу людину постійно вдосконалюва­ти себе, розвивати свої здібності й навички, вносити у трудовий про­цес елементи творчості. Відомо немало майстрів, які у звичайному, на перший погляд, трудовому процесі домагаються блискучих результа­тів. Саме у цих випадках ми говоримо про майстерність хлібороба, му­ляра або повара.

Що є визначальним для такого трудового процесу? Творчий підхід до справи, обдарованість і невичерпна допитливість, постійне невдово­ лення досягнутим і нескінченні пошуки нового. Таку людину цікавить не лише кінцевий результат її діяльності, а й доцільність і доверше­ ність прийомів та способів діяльності. Тобто майстер своєї справи ви­ ходить у трудовому процесі за межі звичок, стереотипів поведінки, прийомів, методів роботи, що склалися до нього. Він створює свій ме­ ханізм діяльності, максимально співвідносячи його з особистими Ін­ дивідуальними якостями і здібностями, що дають йому змогу повністю розкрити й ефективно використовувати їх. Він, звичайно, розвиває і якості, яких йому бракує, вдосконалює їх, навчається, перетворюючи свою працю на «гру здібностей». Це, однак, не означає, що творча праця не є максимальним напруженням сили і волі, постійним самов­ досконаленням. Привабливість її полягає в тому, що вона дає ні з чим не порівняне задоволення від вільного володіння предметом праці, де технологія виробничого процесу лишається ніби за спиною поривань ЛЮДИНИ.

Творчий потенціал людської праці невичерпний. Він наявний в усіх про­фесійно обмежених її формах. Та й у своїй вузькій професійній діяль­ності людина завжди збільшує потенціал творчості, виходячи за межі

професійних Інтересів, Інтегруючи в Індивідуальному розвитку мак­симально можливі для неї сфери діяльності. Професійна обмеженість людини не є абсолютною перешкодою для всебічного і гармонійно­го розвитку, для вияву власного творчого потенціалу. Ось чому для досягнення мети — перетворення людської праці з необхідності на потребу самореалізації —- слід рухатись двома шляхами. Передусім потрібно змінювати за допомогою науки й техніки характер вироб­ництва, усуваючи тяжкі, виснажливі, монотонні процеси. Однак не можна недооцінювати й інший шлях — розвиток, удосконалення са­мої людини, здатної вже сьогодні багато чого змінити в характері пра­ці, зробити її максимально привабливою й бажаною.