Взаємозалежність понять етикету і ментальності

реферат

2.2 Особливості національної ментальності в контексті розвитку української нації

діловий етикет ментальність український

Задумуючись над історичним шляхом української нації - одного з найчисленніших народів Європи, який, попри це, впродовж віків перебував обєктом гноблення і денаціоналізації чужинцями, українські інтелектуали звернулись до аналізу ментальності свого народу, його характеру і обумовленої ним національної свідомості. Їхнім міркуванням і висновкам доволі часто притаманна гострота національної самокритики, іноді - розчарування й песимізм. Мабуть, найпоказовішими у цьому плані є слова Миколи Костомарова в його листі до Пантелеймона Куліша: "Гірка, нікчемна доля України походить від нікчемності душі народу". А сучасний автор пише: "Слабкість духу, душевність названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині,- оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках ("Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках однесу"), цілувати її сліди - усе це явно жіноче, в очах українця настільки високо підноситься, що зазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на святість". Хоча говориться і про негативні, і про позитивні риси української ментальності, більш яскравими й аргументованими в публіцистичному зображенні виходили здебільшого перші. Йшло це, очевидно, від гіркоти нашого становища, особливо після поразки української національної революції 1917-1921 років. А крім того, негативне легше зображувати, ніж позитивне, що свого часу яскраво філософськи аргументував Артур Шопенгауер. Коли йдеться про наші негативні ментально-характерологічні риси, то переважно беруться під увагу "жіночість" української психіки, її "горизонтальність" (з індивідуальним цілепокладанням і невмінням утворювати великі спільноти на засадах високої і віддаленої мети), надмірна емоційність, серцецентричність, споглядальність, рефлексивність, втеча від життя "в душу і долю", комплекс потреби в допомозі, життя за принципом "vita minima", брак здобувчої агресивності, індивідуалізм без індивідуальностей (отаманщина), пасивність, реагування на виклики життя не чинною поставою, а плачем і словом (для німця Карла Гаусса царицею наук була математика, для українця Феофана Прокоповича - риторика), відчуття національної меншовартості, примирення з тим, що шкодить спільноті, недостатня національна солідарність, непошана до своєї влади тощо. Що ж до позитиву української ментальності і національного характеру, то його арсенал не менш багатий, ніж арсенал "негативу". Це - почуття рівності ("українці - вроджені вороги деспотії".- В. Янів), моральність (зокрема, пошана до жінки), толерантність ("українці ніколи не відчували одрази до чужих облич".- М. Костомаров), єдність з природою і землею, працьовитість, захисна войовничість, героїзм, жадоба волі ("в неволі ми опинилися тому, що надмірно любимо волю".- В. Янів), правдошукання, душевне багатство (ліризм, ніжність), реалістичність мислення, глибинне осягнення першоструктур буття, чесність ("краще своє латане, ніж чуже хапане"), релігійність (народ, якому властиве всепрощення - "християнський народ") тощо. Звичайно, чимало ознак української душі, як перелічених, так і не згаданих у "негативі" й "позитиві", допускають двояке, навіть діаметрально протилежне тлумачення. Як приклад можна навести Юрія Липу ("Призначення України") чи професора Вікторію Храмову, яка знаходить чимало оптимістичного в тих прикметах української душі, котрі звично трактуються зі знаком мінус, що дає їй підстави зробити висновок: "Тільки державна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює національні цінності, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу та повернути втрачені честь і гідність самоцінній особистості". Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов та інші мислителі підкреслювали необхідність, так би мовити, перебудови української ментальності, українського характеру, в яких мав би бути суттєво посилений вольовий чинник, котрий узяв би під свій контроль нашу злощасну емоційність з її вибуховістю, хвилевістю (короткотривалістю), нецілеспрямованістю, замкненістю на собі чи на малій групі, відсутністю вірності, інтенцією до "волі", котра часто провадить до анархізму:

Паліть універсали, топчіть декрети,

Проклинайте закони і канцелярський сказ

- Воля!

- Єдиний хай буде наказ!

Так писав поет, і так багато хто з українців тоді у такий спосіб відчував і поступав. Чим подібні настрої і вчинки закінчилися, добре відомо: голодоморами, Соловками, гулагівським рабством і колгоспним кріпацтвом, лінгвоцидом, етноцидом, геноцидом, Чорнобилем фізичним і Чорнобилем духовним. Наші оплакування або оспівування, тобто в обох випадках емоційне реагування, що заступає, витісняє роздумування і чин, іноді виступають, як сказав би знаний нідерландський філософ Йоган Гейзінґа, руйнівним фактором.

Нація - це щоденний плебісцит, як висловлювався Е. Ренан, і "переломовими" бувають цілі епохи, а не тільки моменти. Зрештою, в кожен момент нація має виявляти волю до життя, бо "де бракує волі, там нема історії",- писав у згаданій праці Ю. Вассиян. Особливим виявом волі до життя є воля до державності. "Держава постає там,- робить висновок Володимир Янів,- де є динаміка, сильно розвинена вольовість, яка зуміє силою розуму повязати рівнобіжні (або й різнобіжні) змагання сильних індивідуальностей, як це бачимо в Європі, або там, де є пасивний, байдужий загал, який не вміє протиставитись деспотові і підчиняється його волі, як це бачимо в Росії". Проте час українського пробудження й ренесансу справді настав, і він стимулюватиме самопізнання нації, зясування сильних і слабких сторін власної душі, аби розкрити її потенції і впевнено йти назустріч своїй долі. Тіньові сторони української душі, як уже говорилося, значною мірою відповідають відомій максимі: наші недоліки - продовження наших чеснот. І не є вони суто українськими, тобто притаманними тільки українцям і більш нікому. Їх не бракує і тим народам, яких ми собі іноді ставимо в приклад.

Добре відомо, що, скажімо, французи обожнюють Францію, але не люблять влади і ненавидять інших французів. Навіть російські автори відзначають не те, що жіночість, а бабськість (Н. Бердяєв) російської ментальності, відсутність принципу особистості, вічну терплячість, ординський дух, піддатливість деспотизмові тощо [349]. Не позбавлені росіяни і почуття меншовартості. Це виявляється, зокрема, в тому, що вони, пишаючись собою, здебільшого порівнюють себе з тими народами, що мають високий престиж: із французами в XIX столітті (особливо відзначався цим В. Г. Бєлінський), з американцями - у ХХ столітті. Беззаперечно, на ментальність росіян уплинуло тривале становище їх як титульної нації поліетнічної деспотичної держави: "Імперіалістична ментальність,- пише американський професор Річард Пайпс,- залишається вкоріненою в російській психіці, навіть у демократичних колах, бо вона тісно повязана з ідеєю буття російської національності". Плекалася ж вона, за словами Г. Федотова, "хіттю влади, пафосом нерівності, радістю приниження, насильства над слабким". Треба взяти до уваги й те, що низка негативних рис українського характеру і не всюди висока національна свідомість є наслідком кількасотрічного перебування українського народу в колоніальній залежності. Національний характер, за даними етнопсихології, формується протягом 350-400 років. Українці ж перебували у підневільному становищі значно довше. До того ж їхні володарі не обмежувалися збиранням податків і пограбуванням природних ресурсів, а "лізли в душу", цілеспрямовано руйнуючи українську культуру, духовність, Церкву, асимілюючи одних та знищуючи інших представників вищих верств, еліти, а згодом - і решти народу. Все це робилося з використанням мовного чинника, застосуванням методів лінгвоциду та інших засобів "духовного канібалізму", як називав московську політику асиміляції колоніальних народів російський філософ Владімір Соловйов. "Українське політичне "необуздане хамство" 1917-1921 років було насамперед породжене насаджуваним протягом життя кількох поколінь постулатом про субдомінантність українського етносу". Так формувалася меншовартість - з неповагою до своєї нації, держави, до своєї мови, культури і, звичайно, до своєї влади. Раби хочуть легшого рабства, а не свободи, бо шлях свободи важчий від існування в стані примусу й покори. У підручнику з філософії для студентів України стверджується: "Не варто займатися переліком особливостей національного характеру того чи іншого народу. Це змушує дослідника позбавляти (?) цих рис інший народ". Можливо, це неаргументоване твердження було потрібне авторам підручника, щоби обґрунтувати ще одну такою ж мірою бездоказову тезу: "національна приналежність гнобителів (України. - Я. Р.-В.) значення не мала". Якщо національність гнобителів значення не мала, то чим пояснити той факт, що українці північно-західного Причорноморя, втікаючи від російського "визволення", а насправді закріпачення, ставали "ногайцями" і разом із Єдисанською та Буджацькою ордами пішли на Кубань і Північний Кавказ, що тоді належали до Туреччини?. Не лише галицькі стрільці, а й селяни у 1948-1949 роках активно поборювали повсталих угорців і поляків, що йшли угорцям на допомогу? Причина не в германофільстві галичан чи в їхній вірнопідданості Габсбургам, а в тому, що національний гніт угорців, поляків, як, до речі, і росіян, був значно гірший, ніж австрійський.

Наведемо й інший приклад. Антон Чехов писав, що Англія на Цейлоні будувала дороги і школи, а Росія на Сахаліні - кабаки й остроги. Чи це відповідає національним характерам і, відповідно, чи це впливає на підлеглі народи, зрозуміти не важко. У сучасній психології існує поняття "прищеплена безпорадність". Суть її можна зясувати з такого уявного експерименту. Коли тваринку помістити у скриньку і вдарити струмом, вона, шукаючи виходу, кидатиметься в один куток, другий і т. д. Коли ж і там її досягатимуть удари, то врешті тваринка перестане шукати порятунку, відчувши, що її зусилля не в стані змінити ситуацію. Драматизм прищепленої безпорадності в тому, що тварина чи людина "не намагається шукати виходу не лише з цієї, справді безнадійної ситуації, але також із будь-якої іншої". Підступність прищепленої безпорадності полягає в її експансивності, в поширенні на інші види діяльності, які не були заторкнуті під час "прищеплювання". Український народ упродовж тривалого часу перебував у стані обєкта подібного експерименту. Безуспішність його боротьби за державність мала наслідком суттєву втрату віри у власні сили, почуття "субдомінантності", орієнтацію на чужі - національні чи інтернаціональні (псевдокосмополітичні) ідеї, намагання ототожнити себе з менталітетом інших народів, зневажливе ставлення до своєї мови, обрядів, до своєї національної приналежності тощо.

У подоланні синдрому прищепленої безпорадності та інших генетично не властивих українцям, але прищеплених їм негативних властивостей, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани - як особистої, так і національної. "Аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба, аби точка відліку діянь була всередині, а не зовні", тобто боротись за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо "ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу - не ввійде до царства золотої свободи". Це слова українського націоналіста, імені якого не можна було згадувати в Україні десятки років. Але ще радикальніше висловлюються представники тих народів, у середовищі яких націоналізм буцімто не існує. Так, французький політик і учений Алексіс де Токвіль говорив: "Хто у свободі шукає щось, крім неї самої, той створений для рабства". Національна гідність і самоповага - це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, "когнітивного" ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих. Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія - всі ці обєктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони - немов життєздатна, але мертва матерія потребують "подиху життя". "Тим подихом, що оживлює націю, є національна свідомість - почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі" Великого значення самосвідомості надають чільні представники бездержавних народів. У 1911 р. В.(З.)Жаботинський писав: "Я висуваю інший критерій вищої раси - самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем - частіше за все гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір і в рубищі залишається королем: він усвідомлює себе королем, він не може позбутися цього усвідомлення". І серед державних високорозвинених народів поширене поцінування національних вартостей, зокрема своїх мов, яке спостерігається не лише у видатних інтелектуалів (скажімо, Фіхте і Шопенгауера щодо німецької, Ломоносова, Тургенєва, Леніна щодо російської), а й на рівні побутової свідомості. Так, японцям властиві масові уявлення про особливу складність їхньої мови, недоступної білій расі, про унікальність японської мовної спільноти і навіть про особливу будову японського мозку. Найадекватнішим засобом самопізнання народу є його рідна мова, тому що в ній найповнішою мірою відображені й зафіксовані всі тонкощі його світосприйняття, його буття, його історичний шлях, його ментальність і характер. Німецький учений, визначний представник естетичного напрямку в мовознавстві Карл Фосслер писав про неминучість певної відповідності між тим, "як працює фантазія народу, і тим, як він вимовляє і артикулює".

Цікавою в цьому аспекті є думка творця глибоко української за своєю суттю "філософії серця" Памфіла Юркевича: "Слово є мовою свідомої душі людини, звук є мовою несвідомої душі всього, що існує" [367]. Це стосується і звуків мови, їх латентного сенсу. Петро Стебницький у 1905 році писав, що закон 1876 р. ("Ємський указ" про заборону української мови) змушує користуватися російським правописом, який "цілковито спотворює фонетичний лад малоруської мови недоречним застосуванням літери "ы" для зображення значно більш мякого звука, ніж відповідний звук великоруської мови ("вик", "прывык")". Йшлося не лише про "мякість" звука, а й про відповідні якості української душі, про сприйняття українцями світу і ставлення до нього. Скажімо, в українській мові відчуття плинності, текучості повязане зі звуком "л", який чують українці у звуках природи ("плавати", "лити", "булькати" тощо). В японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності та всілякі асоціації з цим звуком у японців не можуть повязуватися. У давньогрецькій і латинській мовах не було шиплячих звуків - не було для носіїв цих мов таких звуків і в природі (порівн. укр.: "шум", "шелест", "шепіт", "шурхіт" та под.), відповідно, не могло бути повязаних із цими звуками асоціацій, оцінного ставлення до явищ тощо. З української мови на латинську не вдасться перекласти відомий лінгвістичний жарт: "У слові "сусідка" теоретично шиплячих звуків немає, а практично вони є",- тому що в латинській мові сварливість через відсутність шиплячих звуків не може асоціюватися зі словами типу українських лексем "шипіти", "сичати", "бурчати" тощо. Як бачимо, особливості мови, повязані з ментальністю її носіїв, чітко сприймаються на тлі інших мов.

Делись добром ;)