17. Естетизація потворного в естетиці романтизму.

Особливого значення набуло потворне в естетиці і мистецтві романтиків, які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичній антитезі краси. Саме розмаїтість життя, існування в ньому поруч добра і зла, прекрасного і потворного, низького і піднесеного, темряви і світла змушують мистецтво звертатися до цих протиріч. І якщо Гегель в «Естетиці» не приділяв категорії потворного особливої уваги, то деякі його учні і критики робили потворне чи не найголовнішою проблемою німецької естетичної науки другої половини XIX ст. Звернення до потворного як органічного моменту мистецтва обумовлювалося об'єктивно історичним характером мистецтва XIX ст., яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя.

Саме художні течії XIX ст. – реалізм, критичний реалізм, натуралізм – доводять ідею мистецтва як пізнання та відображення дійсності до її логічного завершення. Нічого в житті не може обминути мистецтво, якщо воно претендує на пізнання. Як пише відомий нідерландський вчений Йохан Хьойзінга у праці, що аналізує становище мистецтва XX ст., «В сутінках завтрашнього дня», реалізм бачив своє завдання у більш відвертому відтворенні деталей людського єства, а потім і протиприродності. Погляд повсюди звертався до безпосереднього, особистого, первородного, своєрідного, стихійного, спрямовувався на неусвідомлене, інстинктивне, дике. Ця ірраціоналізація культури взагалі і мистецтва зокрема проходила поряд з найвищим розквітом технічних засад оволодіння природою, зростаючими можливостями впливу на людську свідомість.