56. Гегель про прекрасне.

У своїй «Естетиці» Гегель будує грандіозну систему естетичних категорій, починаючи з прекрасного, хоча предметом естетики він вважає мистецтво, точніше, витончені мистецтва. Тим не менш, центральною категорією залишається прекрасне як чуттєве буття абсолютної ідеї. Подальший свій саморозвиток прекрасне здійснює в двох напрямках: у природі і в мистецтві. Прекрасне в природі - це інобуття духу, тобто воно є нижча форма краси, що заважає його саморозвитку. Тому прекрасне потребує мистецтві як форма буття та саморозвитку абсолютної ідеї, і воно існує в мистецтві як ідеал. Краса в мистецтві стоїть вище краси в природі. Бо краса в мистецтві є красою, породженою і знову породжуваної духом, і наскільки дух і його твори стоять вище природи і її явищ, настільки також і краса в мистецтві стоїть вище краси в природі. У цьому сенсі прекрасне в природі є лише відображенням краси, що належить духу, є недосконалим, неповним видом краси. Таким чином, справді прекрасним для Гегеля може бути тільки мистецтво, яке існує як ідеал, яке створюється суб'єктом творчості - художником. В естетиці Гегеля лежить історичний принцип розгляду матеріалу (причому саме історичний розвиток виступає в нього як прогрес у сфері духу). Світ є втілення божественного начала, названого їм абсолютною ідеєю. У результаті виявлення абсолютної ідеї (прекрасного) у формі ідеалу і художньої оригінальності художника (генія чи таланту) виникають історичні форми буття мистецтва: ♦ символічна (домінує на Сході). Ідейний зміст ще не володіє тут особливою індивідуальністю. Символізм здатний тільки створити «зовнішнє середовище» для ідеї. Найбільше цьому принципу мистецтва відповідає, на думку Гегеля, архітектура. У Зв'язки з символічною формою мистецтва Гегель розглядає категорію піднесеного, так як воно не може бути виражене в кінцевих, чуттєвих формах, йому відповідає символ. З розвитком чуттєвих форм образного втілення абсолютної ідеї височина зникає; ♦ класична (характерна для античності). Ідея, що отримала в образах класичного мистецтва риси індивідуальності, виступає як ідеал. Найбільш повне вираження отримала в скульптурі (пластику). Класичне мистецтво, по Гегелю, є вершиною розвитку мистецтва взагалі. У ньому втілений ідеал як досконале і гармонійне єдність змісту (ідеї) і форми (матерії). Саме їх взаємопроникнення і рівновагу і породжує високе мистецтво класики; ♦ романтична (переважає в християнській Європі). Стверджує пріоритет духовного змісту над чуттєвою формою. Їй відповідають живопис, музика, поезія. У романтичному мистецтві гармонія і досконалість, а, отже, і ідеал поступово починають руйнуватися, на зміну їм приходить певна дисгармонія (панування ідеї над формою). Мистецтво сприяє духовному розвитку людини і особливо моральному вихованню особистості. Мистецтво існує не для невеликого замкнутого кола небагатьох освічених людей, а для всієї нації в цілому. Гегель вважав найважливішим якістю мистецтва його безпосередню зрозумілість. Він часто повторював, що мистецтво існує не для знавців, а для публіки. Заслугою Гегеля є обгрунтування ним провідної ролі свідомих зусиль у творчому процесі. Творчість - створення нового, але такого нового, яке не забуває, не знищує старе, а пам'ятає про нього, зберігає його в себе як момент своєї власної історії, як свою передумову. Індивідуальне підпорядковане загального. Для індивіда ж є тільки один спосіб прилучення до світової культури: виконати для себе в найкоротший термін той шлях, який духовно вже пройдено людством. Незважаючи на відмінність систем і методологічних підходів представників німецької класичної естетики, в їх теоріях мистецтва і естетичних поглядах багато спільного. Ключові поняття, що визначають природу мистецтва, різноманіття естетичних категорій виражають загальний для тієї епохи вдивися на мистецтво як на сферу унікального осередку і рівноваги протилежних начал. Сенс німецької класичної естетики - в трактуванні мистецтва і краси як певної цілісності, здатної в силу своєї інтегративної природи дозволяти всілякі протиріччя, бути відображенням всієї повноти універсуму.

Г. Гегель при дослідженні Прекрасне відкидає кантівське «... помилкове уявлення про існування міцної протилежності між суб'єктивним мисленням і об'єктивними предметами ... »(Соч., т. 12, М., 1938, с. 61). Для Гегеля Прекрасне об'єктивно як «чуттєва видимість ідеї» (там же, с. 115). Оскільки ж в природі ідея виявляється лише смутно, то і Прекрасне в ній недосконало. Тільки мистецтво, по Гегелю, здатне здійснити необхідне для істинно Прекрасне повну відповідність ідеї і образу; Прекрасне у мистецтві і є ідеал. Найцінніше надбання гегелівської естетики - діалектичний підхід до вивчення Прекрасне і розуміння історичного розвитку Прекрасне, хоча і на об'єктивно-ідеалістичній основі. Стверджуючи, що прекрасне в мистецтві є чуттєве свідомість істини, Гегель має на увазі не просту правильність свідомості художника, який зображує свій предмет з тим або іншим ступенем формального майстерності, а живе почуття реальності, що дає нам радісне задоволення тим, що в цій реальності присутня істина як самовиправдання, норма, перехід з реального в ідеальне, або "відповідність деякого змісту самому собі". Гегель обмежував прекрасне сферою мистецтва і ввів поняття «царство прекрасного». За Гегелем, прекрасне в природі не є об'єктом інтересу естетики, і уваги заслуговує лише художньо прекрасне, адже «краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духа, і наскільки дух і твір його вищий за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу». Гегель пов'язував прекрасне з чуттями людини, визначав його як «чуттєву видимість ідеї». Отже, змістом ідеї прекрасного є, на думку Гегеля, загальнолюдське, а формою її вияву в мистецтві – художнє. У вченні Гегеля про прекрасне і доцільності роль центрального мотиву грає протиставлення доцільності зовнішньої і внутрішньої. Вихідним пунктом його роздумів на цю тему є естетичне вчення Канта. Гегель високо цінує те, що Кант провів розмежування і протиставлення зазначених двох видів доцільності. Але він розцінює як обмеженість Канта та обставина, що у вирішенні протиріч доцільності кенігсбергський мислитель зупинився лише на суб'єктивній сфері. Роз'яснюючи своє власне розуміння протиставлення внутрішньої і зовнішньої доцільності, Гегель вказує, що будь-який предмет може грати роль засобу по відношенню до іншого предмету. При цьому він виконує ту чи іншу службову функцію. Однак не слід забувати і про самостійне значення предмета, що використовується як кошти, адже він має і своєї власної, самобутньої природою. Ставлення зовнішньої доцільності, або корисності, Гегель називає ще «кінцевим ставленням», ставлячись до нього критично, як до прояву утилітаризму. Самостійне буття і функціонування предмета він характеризує термінами «самоціль» і «самоценноеть». Поняття «самоцельності» не носить у Гегеля характеру утвердження абсолютної автономності чого-небудь. Воно лише кладе межа сфері застосовності критерію зовнішньої доцільності. «Самоцельность» вступає в силу там і тоді, де і коли вичерпує себе, де демонструє свою обмеженість точка зору простий, утилітарної користі.