6.4. Естетика англійського Просвітництва

У XVIII ст. Просвітництво постало явищем загальноєвропейського масштабу. Воно склалося на ґрунті філософського раціоналізму з властивим останньому демократизмом, адже цікавою бачиться кожна людська особистість, на противагу елітарності попередніх форм естетичного досвіду. Повага до людини зумовлює зосередження на дослідженні шляхів і засобів розвитку й удосконалення її духовного світу. Можливості встановлення розумних суспільних відносин узалежнюються від рівня морального й естетичного розвитку членів суспільства. Однією з провідних в естетиці Просвітництва постає ідея естетичного виховання та цінності мистецтва в духовному розвитку особистості. У зв'язку з цим основна проблематика естетики зосереджується на дослідженні природи естетичних почуттів, особливостях естетичного сприймання мистецтва, питаннях естетичного смаку та ролі мистецтва у моральному вдосконаленні людини. Зазначене коло проблем розроблене у філософській естетиці Англії, Франції, Німеччини.

Особливість англійської естетики XVIII ст. полягає в орієнтації на реальну людську особистість, що зумовлює застосування в процесах пізнання принципів сенсуалізму й емпіризму. Інша її особливість — антипуританізм, тобто заперечення примітивного аскетизму пуритан і, зрештою, — прагнення спрямувати мистецтво на шлях морального виправлення людини. Відтак проблема взаємовідносин моралі та мистецтва набуває провідного значення в естетиці Англії згаданої доби.

Відомими представниками англійського Просвітництва були лорд Антоні Шефтсбері (1671—1713), Френсіс Хатчесон (1694—1747), Бернард Мандевіль (1670—1733), Джозеф Аддісон (1672—1719), Давид Юм (1711—1776), Адам Сміт (1723—1790), Едмунд Берн (1729—1797), Генрі Хоум (1696—1782), Уільям Хогарт (1694—1764).

Попередниками просвітницьких ідей в Англії були Френсіс Бекон (1561— 1626) і Томас Гоббс (1588—1679) — засновники англійського матеріалізму Нового часу. Ф. Бекон розпочинав боротьбу з англійськими пуританами, обстоюючи цінність мистецтва в інтелектуальному розвитку особистості, оскільки уява, властива мистецтву, належить до трьох інтелектуальних здібностей людини (поряд з пам'яттю та розсудком). Утверджуючи цінність поезії, філософ стверджує, що вона підносить розум, дає насолоду почуттям тією піднесеністю. У нарисі "Про красу", що міститься в трактаті "Досвіди і настанови", визначаються нові підходи до розуміння прекрасного. Пошуки ідеальної краси чи то внаслідок творення образу з допомогою геометричних пропорцій, чи то через відбір кращих рис із багатьох фігур, тобто тенденції, що мали місце в добу Відродження, Ф. Бекон вважає недоцільними. Умовою краси він вважає "незвичність у пропорціях". Тому навіть погане та потворне можуть мати місце в мистецтві, оскільки окреме й ціле — не тотожні. Тут має місце виражене спрямування не на ідеалізацію образів, а на красу реального світу. Важливим аспектом у міркуванні філософа є ідея цінності художньої фантазії та мистецтва, що розглядається як вид пізнання. Мистецтво Ф. Бекон вважає "інструментом", що слугує благу людини.

У працях Т. Гоббса містяться міркування стосовно проблем прекрасного та потворного, художньої фантазії. Поняття прекрасного, як і протилежного йому потворного, філософ узалежнює від того, в якому відношенні якості предмета перебувають щодо почуття самозбереження людини. Філософ прагне дати природничо-наукове пояснення художньої діяльності.

Початки розроблення низки важливих ідей англійської естетики доби Просвітництва поклав Джон Локк (1632—1704). Хоча філософ спеціально не займався теорією естетики, важливе значення для науки мали сформульовані ним теоретико-пізнавальні положення. По-перше, на його думку, не існує вроджених ідей, пізнання відбувається в досвіді й на основі досвіду. По-друге, розум людини від самого початку є "чистою дошкою". По-третє, немає нічого в розумі, чого раніше не було б у почуттях. На підставі названих положень Дж. Локк розглядає категорії естетики, поняття "смак", "мистецтво" та ін. Щоправда, відповідно до духу пуританської етики, він не вважає мистецтво необхідним для виховання особистості.

Видатний представник англійського Просвітництва — А. Шефтсбері — автор діалогів "Характеристика людей, звичок, думок і часів" (1711). У трактаті розглянуто питання етики й естетики, зокрема взаємозв'язок категорій добра та краси, морального й прекрасного. Краса постає основним поняттям естетики А. Шефтсбері. Автор утверджує ідею все проникності краси та морального начала, розглядає красу духу, характерів, почуттів, тобто всього, що становить внутрішній світ людини. З іншого боку, йдеться про красу видимого світу — красу форм, пропорцій. Краса постає наслідком творчості, тому досліджує її виявлення у різних видах художнього формування. Зрештою, краса — це істинність суджень про красу, що є виявом краси розуму та здатності переживання. В естетиці А. Шефтсбері моральне й естетичне почуття розглядаються в гармонійному взаємозв'язку та взаємовпливі. Моральне почуття філософ вважає властивим людині від народження, не залежним ані від релігійної віри, ані від соціальних умов. Доброчесність утверджується як джерело вищого блаженства, вищої духовної насолоди.

Підстава гармонійності світу людини — загальна гармонія космосу, що постає уособленням вищої краси. У космодіцеї А. Шефтсбері окремі вияви недосконалості прекрасно влаштованого світу лише відтіняють красу загального цілого (повністю в дусі теодицеї Ляйбніца). Духовний стан людини, що зазнає піднесення від усвідомлення краси світу, А. Шефтсбері визначає з допомогою поняття "ентузіазм". Праця побудована у формі діалогів, близьких за характером та проблематикою до діалогів Платона "Філеб" і "Бенкет". Розуміння краси та здатність переживати її вияви А. Шефтсбері розглядає наслідком свідомих зусиль інтелекту та почуттів. У понятті "переживання" філософ акцентує на специфічно естетичному відношенні до світу, тобто здатності почуттями осягати світ виразної життєвості. У сенсі складності пізнання суті справді прекрасного філософ зближує науку і мистецтво. Естетичний смак вважається результатом пізнання, роздумів над виявами краси та її суттю. "Як складно стати якоюсь мірою знаючим! — зауважує А. Шефтсбері. — Як довго виробляється істинний смак!.. Потрібні праця і страждання, і час, щоб виріс природний геній, завжди такий обдарований або видатний" [11, с. 124]. Поняття "ентузіазм", відповідно до сказаного, визначається як "сильна любов і захоплення". Наголошуючи на важливості пізнання об'єктивних властивостей речей і явищ для розуміння сутності краси, А. Шефтсбері розгортає поняття естетичного смаку "в його істині" й виявляє, в чому полягає обмежене його розуміння. Людина, не шукаючи самої краси, а лише те, що уявляє собі прекрасним, тільки ковзає по поверхні речей. Не осягаючи їх сутності — глибинного змісту краси, вона виявляє суб'єктивізм смаків. У контексті сьогодення такі ідеї особливо актуальні.

У праці глибоко розгорнуто теорію краси у багатогранності її форм, порушується низка питань стосовно її джерел та сутності. Філософ доводить, що джерелом краси постає розумність людини, яка є творцем форм. Природа, оскільки вона не здатна сама себе змінювати, згідно з ідеєю краси, розглядається нижчою, тобто першою сходинкою в розумінні джерел краси. Другий вид (сходинка) краси — "форми, що створюють форми, такі, в котрих, отже, існує розумність, дія і створення". Тут краса подвійна, оскільки тут є форма — витвір розуму — і сам розум (творчі уміння). Третій рівень краси — це творення не лише простих форм, а й "формотворчих форм", тобто творення ідеї краси. Тобто, філософ розкриває закономірне в опануванні красою світу. Процес має три етапи: перший — чуттєве сприймання краси природних форм; другий — втілення образу краси у художньому формуванні; третій — формування ідеї краси завдяки здобутим знанням про закони її життєвості в природі й мистецтві.

Людина — творець прекрасних форм, адже вона має ідею форм і здатна втілювати ідеї в матеріалі природи. Філософ наголошує, що всі людські здібності: почуття, наміри, принципи, погляди — все, що в них прекрасне і благородне, — наслідок сприймання, розуму, знань і волі [11, с. 128]. Названі здібності людини філософ, відповідно до принципу космодіцеї, висновує з єдиного джерела, яким постає вища особова сила, певний космічний розум, що управляє світом.

На підставі доведення впливу краси на почуття та розум людини утверджується зв'язок прекрасного та морального, адже "краса створює найвище добро, даючи чисту і природну насолоду". Естетика А. Шефтсбері спрямована проти пуританського аскетизму та моралізаторства. Його ідеї стали основою для формування ідей естетики Ф. Хатчесона, А. Сміта, У. Хогарта в Англіії, Д. Дідро у Франції, Й. Гердера, Ф. Шіллера в Німеччині.

Ф. Хатчесон — учень і послідовник А. Шефтсбері — у трактатах, об'єднаних загальною назвою "Дослідження про походження наших ідей про красу та доброчесність" (1725), розглядає поняття краси, порядку, гармонії, доцільності (трактат перший) і поняття добра та зла (трактат другий). Центральною постає проблема взаємозв'язку моральних й естетичних понять. Естетичні здібності отримували насолоду від правильних форм, пропорцій, упорядкованості й доцільності, характерних для природних форм і доцільної діяльності людини, автор пов'язує, з одного боку, з чуттєвою природою людини, а з іншого — з розумно доцільним характером її діяльності. Утверджуючи "все загальність почуття прекрасного", автор диференціює рівні небайдужого реагування на явища. Першим джерелом здатності небайдужого реагування почуттів є виразні форми дійсності. Здатність отримувати задоволення від будь-яких форм чи ідей, що є об'єктами нашого сприймання, Ф. Хатчесон, приєднуючись до думки Дж. Локка, називає почуттями. Якісну визначеність об'єктів сприймання, що уособлюють красу порядку, гармонії, він пропонує розглядати сферою, що осягає "внутрішні почуття", а здатність отримувати задоволення від споглядання емоцій, дій або характерів мислячих осіб, котрих називають доброчесними, — як моральне почуття. Тобто, почуття в естетиці Ф. Хатчесона набувають складної багаторівневої структури. Висхідним пунктом естетичного аналізу він обирає поняття "внутрішнє почуття". Стосовно природи почуттів, то їх філософ розглядає як "наперед визначені", тобто не узалежнює їх від виховання, освіти і под. Важливим у трактуванні сутності почуттів є утвердження Ф. Хатчесоном їх незацікавленого характеру в сенсі відсутності практичної зацікавленості предметом, а реагування почуттів — утвердитися на його якості як само цінній. (Згодом ідея "незацікавленості" почуттів буде розгорнута в праці І. Канта "Критика здатності судження").

Ф. Хатчесон розглядає всезагальний характер почуття прекрасного, підставою якого слугує наявність об'єктивних ознак прекрасного (онтологія краси). Філософ досягає думки, що абсолютна краса пов'язана зі закономірною організацією систем, їх упорядкованістю, мірою, відповідністю закону єдності багатоманітності й одноманітності. Універсальність цього закону краси полягає в тому, що він діє і в мисленні, і в художньому формуванні, й у природному світі. Отже, об'єктивність краси ґрунтується на об'єктивності якостей предметів — єдності закономірних зв'язків між ними та всередині них (пропорція, гармонія, єдність у багатоманітності та ін.).

Не залишилися поза увагою дослідника і питання суб'єктивного в естетичному сприйманні й оцінці явищ як прекрасних або потворних. Застосовуючи поняття "відношення", Ф. Хатчесон розглядає складність сприймання й оцінки предметів небайдужості, оскільки на неї впливають не лише якості об'єкта, але й наявні в свідомості суб'єкта уявлення про сенс краси, котрі можуть набувати визначального характеру. В трактатах визначаються також питання джерел краси, що постають як "презумпція задуму", а отже, світ і природний, і соціальний убачається прекрасно влаштованим.

Здатність сприймання та переживання краси, що називається почуттям, цінна, на думку Ф. Хатчесона, тим, що дивує і збуджує нас спочатку "ідеєю краси" [23, с. 59]. Тобто, тут вагоме не знання пропорцій, гармонії, міри як таке, а цілісність враження від предмета, що зумовив нашу небайдужість доцільною у собі життєвістю. Ця думка має особливу цінність для естетичної теорії, оскільки відкриває якісну визначеність естетичного почуття: цілісність осягнення сутності предмета небайдужості — його ідеї. Така здатність — наслідок розвинутих інтелектуальних структур суб'єкта сприймання та якісної визначеності об'єкта небайдужості — його виразної життєвості, що спонукає на активну взаємодію з ним. Стосовно характеристик естетичного почуття, то воно, на думку Ф. Хатчесона, має безкорисливий, незацікавлений, інтуїтивний характер.

Важливе значення в дослідженні проблем естетичного почуття, естетичних смаків, сутності прекрасного мали праці Д. Юма: "Про людську природу", "Про норму смаку", "Про трагедію", "Про витонченість смаку й афекту", "Про вдосконалення в мистецтвах", "Скептик" та ін. Його позицію характеризують філософський скептицизм й агностицизм. Основна проблема, що перебуває у центрі дослідницьких інтересів, — суб'єктивний аспект естетичного відношення. Д. Юм прагне віднайти закони краси, чи властиві людям принципи оцінки явищ як прекрасних або потворних. На основі дослідження механізмів чуттєвого сприймання явищ і суджень уподобань стосовно них, філософ доходить висновку про єдність у цьому процесі уяви, асоціативних зв'язків та мислення. Його позиція про підстави естетичного переживання така: краса існує лише в свідомості суб'єкта сприймання. "Прекрасне не є якістю, що існує в самих речах; воно існує винятково в духові, що споглядає їх, і дух кожної людини бачить іншу красу. Один може бачити потворне навіть у тому, в чому інший відчуває прекрасне, і кожен зобов'язаний дотримуватися свого почування, не нав'язуючи його іншим" [24, с. 724—725]. Очевидно, що йдеться про індивідуалізацію досвіду сприймання та переживання світу суб'єктом небайдужого відношення. У ньому втрачаються критерії об'єктивності якостей предмета. Хоча філософ не заперечує, що з тисячі різних суджень про предмет справедливим і правильним буде одне. Річ у тому, щоб встановити його. І навпаки, з тисячі різних почуттів, зумовлених тим самим об'єктом, кожне буде правильним, оскільки жодне не відображає того, що насправді є предметом. У такий спосіб Д. Юм розмежовує естетичну онтологію й аксіологію.

Філософ не наполягає на цілковитій відносності краси. Він визнає існування "вселюдської та всезагальної краси" [24, с. 727]. Скажімо, прекрасні твори мистецтва, призначені пробуджувати приємні людські почуття, діють у такий спосіб, що зберігають владу над людським духом доти, доки існує світ. Д. Юм розмежовував смаки на "духовні й фізичні11, а почуття — відповідно на "внутрішні й зовнішні11. Він вважав їх не довільними, а такими, що зумовлені певними якостями, існуючими в об'єктах. За природою вони пристосовані до того, щоби викликати ці особливі почуття. Філософ вважає за доцільне знайти загальні критерії об'єктивності суджень про естетичні якості предметів, називаючи це "загальними правилами відносно прекрасного, що можуть бути виведені зі встановлених взірців і спостережень тих властивостей, що подобаються чи не подобаються" [24, с. 730]. Точність, гострота сприймання прекрасного та потворного слугують підставою для утвердження досконалості нашого духовного смаку, — стверджує філософ. Умовою істинності суджень прекрасного й адекватності його переживання є здатність порівняння, неупередженість, гострота розуму, що постає з якостей предмета судження. Зрештою, Д. Юм доходить висновку, що "принципи смаку є всезагальні й майже, якщо не цілком, тотожні в усіх людей". Причина, чому, однак, небагато хто здатний винести судження про предмет або утверджувати своє почуття як норму прекрасного, — в недосконалості органів "внутрішніх вражень". Вони або зіпсовані, або працюють неповноцінно. Усупереч виявленій складності встановлення єдиних принципів естетичного смаку, Д. Юм усе-таки схильний вважати, що "головні принципи смаку одноманітно властиві людській природі. У тих випадках, коли судження людей різні, це зазвичай пояснюють певним недоліком або відхиленням у здібностях, що випливають із забобонів, з недостатності досвіду або ж з недостатньо витонченого смаку" [24, с. 740]. На цій підставі цілком справедливим буде визнати смак одного хорошим, а іншого — поганим. Тобто, проблема істинності естетичних суджень смаку не в предметах суджень, а в здібностях суб'єктів.

Важливі теоретичні проблеми естетики викладені в праці Е. Берка "Філософські дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного" (1757). Природні здібності людини, пов'язані зі сприйманням зовнішніх об'єктів, філософ поділяє на почуття, уяву та здатність судження. Б. Берк віднаходить певні загальні закономірності сприймання, зумовлені фізіологією органів почуттів (зору, слуху), а відповідно, і закономірності естетичних сприймань. Уява допомагає вільно комбінувати ці сприймання. Здатність судження сприяє утворенню складних почуттів: горя, радості, гніву, страждання і под. Філософ визначає об'єктивні засади суджень смаку, адже підстави їх покладені не в суб'єкті сприймання, а в речах, приємних за природою або не приємних людським почуттям. Основна увага в праці приділяється поняттям прекрасного та піднесеного, що пов'язуються з фундаментальними прагненнями людини: самозбереженням (основа піднесеного) та суспільністю (основа прекрасного). Піднесеним вважається те, що викликає два протилежних почуття: страх і задоволення. Усе, що збуджує почуття, народжуючи страх і хвилювання, є джерелом піднесеного. Поняття краси пов'язується з певними формальними характеристиками предметів (розмір, колір), хоча увага приділена і духовним (моральним) аспектам краси. У трактаті порушуються також проблеми впливу мистецтва на духовний світ особистості, зокрема на моральні почуття. Ідеї естетики Б. Берка про відмінності прекрасного та піднесеного й особливості останнього вплинули на естетику І. Канта. Щоправда, естетиці Е. Берка властивий певний відхід до фізіологізму в характеристиці почуття піднесеного та прекрасного.