11. Радіоактивність

Радіоактивністю називається мимовільна перетворення одних ядер в інші.

Спонтанний розпад ізотопів ядер в умовах природного середовища називають природною, а в умовах лабораторій в результаті діяльності людини - штучної радіоактивністю.

Природну радіоактивність відкрив французький фізик Анрі Беккерель в 1896р. Це відкриття викликало революцію в природознавстві взагалі й у фізиці зокрема. Класична фізика XIX ст. з її переконаністю в неподільності атома пішла в минуле, поступившись місцем новим теоріям.

Відкриття і дослідження явища радіоактивності пов'язане також з іменами Марії та П'єра Кюрі. Цим дослідникам у 1903 р . була присуджена Нобелівська премія з фізики.

Штучна радіоактивність відкрита і досліджена подружжям Ірен і Фредеріком Жоліо-Кюрі, які в 1935р. також отримали Нобелівську премію.

Необхідно відзначити, що принципової різниці між цими двома типами радіоактивності немає.

Для кожного радіоактивного елемента встановлені кількісні оцінки. Так, ймовірність розпаду одного атома в одну секунду характеризується постійною розпаду даного елемента л, а час, за який розпадається половина радіоактивної зразка, називається періодом напіврозпаду Г 05.

З часом число нераспавшіхся ядер N зменшується за експоненціальним законом:

N = N 0 e-λt,

де N 0 - число нераспавшіхся ядер в момент часу t = t 0 (тобто початкове число атомів), N - поточне значення числа нераспавшіхся ядер.

Цей закон називається елементарним законом радіоактивного розпаду. З нього можна отримати формулу для періоду напіврозпаду:

Число радіоактивних розпадів у зразку за одну секунду називають активністю радіоактивного препарату. Найчастіше активність позначають буквою A тоді за визначенням:

де знак «-» означає спадання N в часі.

Одиниця активності в системі СІ - Беккерель (Бк): 1 Бк = 1распад/1с. Найчастіше на практиці використовується позасистемна одиниця - Кюрі (Кі), 1 Кі = 3,7 · 10 жовтня Бк.

Можна показати, що активність зменшується в часі також за експоненціальним законом:

A = A 0 e-λt.

Свобода волі — філософське питання про те, чи розум вільний у своїх діях або рішеннях, чи вони визначені наперед, детерміновані.

Впродовж віків це питання цікавило філософів і теологів. Розгляд цього питання потребує розуміння взаємодії між свободою і причиною, визначення того, чи закони природи причинно зумовлені. Філософські школи відрізняються в поглядах на те, чи всі події детерміновані (детермінізм проти індетермінізму) й у поглядах на те, чи може свобода співіснувати з детермінізмом (сумісність проти несумісності). Так, наприклад, жорсткий детермінізм стверджує, що Всесвіт детерміністичний, що зумовлює неможливість свободи волі.

Принцип свободи волі має релігійні, етичні й філософські наслідки. Наприклад, у вотчині релігії, свобода волі може означати те, що всемогутня божа сутність не нав'язує свого впливу на вибір і волю особи. В етиці, свобода волі може означати те, що особа несе моральну відповідальність за свої дії. В царині науки цей принцип може означати те, що дії тіла, включно з мозком та розумом, не цілком визначені фізичною причинністю. Питання про свободу волі завжди залишалося в центрі уваги, відколи зародилася філософська думка

На протязі історії численні філософи намагалися подати єдине чітке об’єктивне визначення свободи волі та обґрунтування усіх її критеріїв. Передусім, що таке свобода? Свобода – це визначена потенційна можливість дій у певних межах, котрі обумовлені конкретними обставинами. Наприклад, цілковито здорова людина має набагато більшу свободу (потенційний спектр дій у можливості), аніж хвора людина чи каліка. Також межі свободи є більшими у тих осіб, котрі мають більше вільного від необхідної праці часу, і навпаки – її значно менше у тих, котрі багато працюють. Також кількість свободи є пропорційна рівню освіченості людини. Наприклад, професор філософії має набагато більший спектр можливих видів діяльності за власним вибором, аніж селянин такого самого віку з глухого села у занедбаній провінції, але знову – ж – таки вирішальними є обставини, оскільки цей – ж професор філософії матиме набагато вужчий спектр потенційних видів діяльності за власним вибором у можливості, знаходячись у колонії суворого режиму, аніж той – ж неосвічений селянин, котрий знаходиться поза місцями позбавлення волі. Свобода волі й свобода вибору – це дві відмінні речі. Наприклад, свободу вибору має арештант, котрий може розкаятись у здійсненому та розповісти слідчому усе, що від нього вимагається й таким чином пом’якшити собі міру покарання, і навпаки – він може озлобитись й знахабніти, заперечувати свою провину й оправдовувати скоєний ним жахливий злочин, а також відмовитись підкорятися слідчому у даванні показань, тощо, що урешті – решт призводить до присуду цьому злочинцю більш тяжкого покарання. Так, арештант має свободу вибору, але він не має свободи волі, наявність котрої дозволила б йому діяти за власним розсудом; за бажанням прийти до слідчого, до суду, й не приходити туди. Ув’язнені злочинці також мають свободу вибору: Завжди дотримуючись бездоганної поведінки, вони мають потенційну можливість звільнитись достроково, і навпаки: Поводитись занадто буйно, що призведе до продовження терміну відбування покарання й посадки у карцер, але злочинці не мають свободу волі, котра – б у випадку її наявності дозволила – б їм йти у тюрму та повертатись додому та самовільно вибирати собі зайняття. Повна свобода волі є у людини, у котрої немає обов’язків й відповідальності перед будь – ким ще, окрім себе. Видами свободи волі є соціально безпечна й соціально небезпечна свобода волі. Ці види свободи волі також називаються й по іншому: Соціально безпечна – правдива свобода волі, й соціально небезпечна – неправдива, оманлива свобода волі. Соціально небезпечна, неправдива чи оманлива свобода волі – це абсолютна свобода волі, не обмежена будь – якими законами, правилами й принципами, але обмежена лише фізичними можливостями суб’єкта, котрий має таку волю. Така свобода волі дає можливість людини вчиняти за власним розсудом будь – що, навіть завдаючи необмежену шкоду іншим носіям свободи волі, і ця свобода волі є вкрай нестабільною, оскільки вона може обмежитись наслідками завданої шкоди. Наприклад, якщо людина – носій абсолютної свободи волі прийме надмір алкогольних напоїв, „накачається” наркотичними засобами, застосовуючи зброю та інші злодійські „інструменти”, викраде автомобіль, пограбує магазин, вб’є чимало людей, зґвалтує кілька жінок, згодом матиме серйозні проблеми: Якщо на протязі певного терміну цій особі вдасться уникати зустрічей з працівниками правоохоронних органів, їй можуть відомстити ті, кому була завдана шкода й у перестрілці, чи від надміру побиття зі сторони скривджених нею осіб, чи внаслідок чогось іншого ця особа може загинути, а у випадку зустрічі з представниками правоохоронних органів їй загрожуватиме довгострокове тюремне ув’язнення чи навіть смертна кара. Соціально безпечна, чи правдива, свобода волі у потенціальному спектрі можливих дій обмежена діючим законодавством країни проживання особи – носія свободи волі у певний визначний відрізок часу, а також здебільшого сумлінням, й у більшості випадків – релігійними переконаннями, хоча не виключена можливість здійснення навіть найжахливіших злочинів внаслідок наявності свободи, котру дарують релігійні переконання чи керівництво релігійної чи іншої громади, наприклад спотворений іслам, котрий пропагується терористичною організацією. Що включає у себе поняття категоріальної потенційної можливості у свободі волі? Свобода волі передбачає надзвичайно широку свободу вибору у потенції. Наприклад, у свободу волі включається поняття свободи слова, свободи дій, тощо. Свобода слова розпадається на свободу пропагувати свої чи чужі ідеї (у випадку згоди на це особи, котра ці ідеї надає) за допомогою певного визначеного кола з спектру реально доступних засобів розповсюдження інформації. Свобода дій розпадається на потенційну свободу вибору у можливості у визначній сфері діяльності за місцем праці, та спектральну дієву свободу вибору у можливості у інших можливих сферах занять. Свобода волі передбачає можливість вибору професії, фаху, набуття спеціальності за допомогою навчання за цим фахом чи/та самонавчання; свободу вибору потенційної дружини; свободу вибору релігії; свободу у виборі розваг під час дозвілля; свободу у виборі належності до певної громади; політичну свободу, котра розпадається на свободу належати до певної політичної партії та займати визначене місце у ній, та свободу створити свою партію; свободу життя та смерті за власним вибором; свободу вибору способу необхідного лікування та відмові від нього; свободу зміни місцезнаходження; свободу вибору мети життя; свободу вибору країни проживання; свободу зміни свого соціального статуту за власним бажанням, та безліч інших категорій, на котрі розпадається загальне визначення, яке подається словами: „Свобода волі”. Свобода волі не є визначеною необхідністю, оскільки визначена необхідність – це те, що вчиняється свідомо з певною метою, наприклад, заробляння грошей заради їжі та оплати за комунальні послуги.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найвідоміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина - вільна і стота. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.

Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина - вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на свободу, робить висновок Сартр. «Буття в свободі» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі - смерть.

Філософія свободи Сартра трагедійна. І це не випадково. Абсолютна свобода «пожирає сама себе». Вона встановлює норми життя, які сама ж повинна подолати! Вона детермінує себе і водночас не визнає будь-якої детермінації. Вона обмежує себе кордонами і водночас руйнує їх. Тому смерть - єдиний вихід, що може подолати зазначену суперечність свободи. Сартр у цьому висновку, мабуть, правий. Помиляється він в іншому - в уяві про незалежне (від речей) буття людини у світі. Такого буття немає. Все в нашому житті пов"язане одне з одним. Людина існує в оточенні подібних до себе істот, в географічному і соціальному просторі, її оточує її ж історія, традиції, культура. Вона не вільна у виборі об"єктивних умов життєдіяльності, які впливають на неї. Хіба залежить від людини те, що її народили ті, а не інші батьки, у тій, а не в іншій країні, в той, а не в іншій час тощо? Хіба можна змінити ці обставини свідомістю? Звичайно, людина має вибір, але ж і він певним чином обмежений. Можна відмовитися від батьків, зрадити батьківщину, кинути дітей. Але чи залишається тоді людина людиною?

Діапазон розуміння свободи у соціальній філософії надзвичайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування "втечі від свободи" в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Філософія свободи була предметом роздумів І. Канта і Г. Гегеля, Л. Шопенгауера і Ф. Ніцше, Ж.-II. Сартра і К. Ясперса, М. Бердяева і В. Соловйова, Т. Прокоповича і Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та багатьох інших філософів, учених, літераторів, постів. У свідомій людській історії пе було періоду, коли б прагнення людей до свободи не було головним у їхньому житті. У війнах і збройних конфліктах, міжнаціональних суперечках, соціальних вибухах і релігійних протистояннях — всюди кожна зі сторін — учасниць конфлікту завжди виступала під прапором свободи. Нині до діяльності з практичного досягнення свободи долучились маси народу. Однак проблема залишається дуже гострою. її сутність зводиться до питання про детермінацію чи індетермінацію (причинну обумовленість або необумовленість) думок, ідей, намірів, бажань, вчинків та дій людей: індивідів, соціальних верств і груп, народностей і націй, різних колективів.

У науковій соціальній філософії свобода вважається родовою ознакою людини і людства. Свобода — здатність людини до активної діяльності відповідно до своїх потреб, інтересів і бажань, у процесі якої вона досягає поставленої мсти. Механізмом реалізації свободи с вибір людиною світоглядної позиції, ідеї, теорії вчинку чи дії. Можливості цього вибору завжди обмежені необхідністю.

Філософська категорія "необхідність" фіксує внутрішні, стійкі всезагальні зв´язки дійсності та напрями їх розвитку, рух пізнання вглиб об´єкта до виявлення його сутності, спосіб перетворення можливості па дійсність. Прикладами необхідності в суспільстві є ринкова економіка, демократія як форма політичного режиму, економічна інтеграція держав і народів, життя, смерть тощо.

У філософії розрізняють природну та історичну необхідність. У пій визначається природна необхідність як предмети, явища і процеси природи, існування і функціонування яких жодним чином не залежить від людини і людства, оскільки вони об´єктивні, наприклад обертання Землі навколо своєї осі і навколо Сонця, природний відбір і боротьба за існування у світі рослин і тварин тощо.

Вибирати об´єктивні умови для життя і діяльності люди не можуть. Однак вони мають певну свободу у виборі мети дій, тому що у будь-якій об´єктивній ситуації для особистості завжди є не одна, а декілька реальних можливостей поведінки, хоч і різного ступеня ймовірності. Навіть тоді, коли для вибору немає альтернативи, люди можуть уповільнити настання небажаних для них подій чи прискорити наближення бажаних. Вопи певною мірою вільні також у виборі засобів досягнення мсти. Отже, свобода не абсолютна, а відносна. Вона тим більша, чим краще люди усвідомлюють свої реальні можливості, чим більше засобів для досягнення мети у їхньому розпорядженні, чим більше їхні інтереси збігаються з об´єктивною тенденцією розвитку.

Свобода завжди конкретна. Абстрактної свободи немає. Чим більше людина пізнає і використовує у житті та діяльності об´єктів природи і законів їх розвитку, тим вищий ступінь її свободи, менша залежність від стихійних природних сил. Перші люди, які виокремилися з тваринного світу, були в усьому істотному невільними, як і тварини, але кожний крок па шляху культури був кроком до їх свободи.

Категорія "історична необхідність" розглядається у філософії як відображення всієї сукупності реальних суспільних відносин і об´єктивних законів їх розвитку: законів взаємозв´язку суспільного буття і суспільної свідомості, продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови, способу виробництва і соціальної структури та ін. Історична необхідність детермінує думки, поведінку, потреби, мету, інтереси, ідеали особистості, однак не заперечує її свободи. Історична необхідність і свобода особистості діалектично єдині: свобода особистості не лише виявляє історичну необхідність, а й накопичується в ній як безперервний ланцюг свободи вибору в минулому і сьогоденні.

Можливість вибору для особистості у суспільстві є завжди, але не завжди цей вибір вільним. Якщо в межах природної необхідності свобода вибору визначається знаннями об´єктивних законів її розвитку і вміннями особистості застосовувати їх у житті та діяльності, то в межах історичної необхідності — знаннями об´єктивних законів розвитку суспільства і діяльністю на їх основі. Свобода — не свавілля. Жити в суспільстві і бути вільним від нього не можна. Свобода особистості, колективу, соціальної групи, суспільства в цілому полягає не в уявній незалежності від об´єктивних законів, а в знанні необхідності, у здатності вибирати, приймати рішення і діяти зі знанням справи. Таке теоретичне обґрунтування свободи апробовано практикою. Не можлива вільна особистість без знання природної та історичної необхідності, а також без знання справи, якій має служити.

Не може бути вільною особистість у суспільстві, політична і соціальна системи якого не захищають її, засобами насильства порушують її права, придушують гласність, підкоряють собі засоби масової інформації, маніпулюють суспільною свідомістю, заохочують національну ворожнечу, привласнюють право розпоряджатися долею людей. Об´єктивні умови справжньої свободи можуть бути реалізовані тільки тоді, коли у суспільстві буде подолано відчуження особистості від власності, влади і культури, коли діяльність людей стане свідомою історичною творчістю, коли люди самі почнуть творити свою історію, коли з´явиться реальна можливість запобігати непередбаченим економічним наслідкам, коли кожна особистість розвиватиметься всебічно і гармонійно. Тоді, за прогнозами класиків соціальної філософії, людство здійснить стрибок у царство свободи.

Свобода — системний феномен, основні компоненти якого такі: 1) пізнання можливості чинити так чи інакше (у кінцевому підсумку — пізнання необхідності);

2) зіставлення, узгодження індивідом пізнанної необхідності зі своїми переконаннями, сумнівами, інтересами;

3) вияв волі (вибір і вирішення);

4) самореалізація в об´єктивному світі.

Свобода особистості передбачає її відповідальність (юридичну, моральну та ін.) перед суспільством. Без відповідальності свободи не буває. Інакше — несвобода у таких формах, як волюнтаризм чи фаталізм.

Волюнтаризм (лат. воля)— напрям у філософії та соціально-політичній практиці, який волю, тобто здатність особистості до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль для її здійснення, розглядає як вищий принцип буття. Діяти волюнтаристски означає не зважати па об´єктивні закони природи і суспільства, видавати своє свавілля за вищу мудрість. Негативні наслідки волюнтаризму відомі: народні страждання, криваві війни, злиденність, уповільнення розвитку та багато ін.

Не залишає місця для вільного вибору і фаталізм (лат. доля) — світогляд невідворотної реалізації одвічної приреченості будь-якої події у житті особистості, кожного її вчинку. Соціальний фаталізм утопічний, він ігнорує випадковості у суспільному житті, а за причини всього, що в ньому відбувається, приймає або "темну силу", або волю всемогутньої божественної істоти, або долю людини. На філософії фаталізму спекулюють різні окультні вчення минулого і сьогодення, у тому числі й астрологія.

Особистість — суб´єкт свободи, її носій. Свобода не надається людям ззовні, а досягається у боротьбі та праці. Чим більше труднощів долає особистість на шляху до свободи, тим щасливішою усвідомлюється її цінність. Варіантів взаємовідносин особистості та суспільства з приводу свободи є декілька: для досягнення свободи будь-якою ціною стати у відкритий конфлікт із суспільством; піти в монастир, у скит, у себе, у "свій світ", і так вільно самореалізуватися, якщо здобути свободу серед людей неможливо; адаптуватися до умов життя, пожертвувати чимось своїм, але досягти нового рівня свободи в модифікованій формі; узгодити свої інтереси з інтересами суспільства, що цілком реально в державах розвинутих демократій.

Отже, буття кожної людини в системі суспільних відносин індивідуалізоване. Індивід — представник людського роду. Особистістю він не народжується, а стає. Особистість є не тільки продуктом суспільства, а й суб´єктом історичного процесу. Як суб´єкт індивід соціалізується, підіймається на рівень особистості, реалізує себе у спілкуванні, праці, пізнанні, творчості.

Справжня свобода— динамічний стан особистості і суспільства. Вона досягається завдяки соціальним умовам, за яких особистість розвивається гармонійно і всебічно. Реалізується свобода тоді, коли всі люди отримують доступ до загальнолюдського досвіду, знань, духовних та матеріальних цінностей, здобудуть можливість розкрити всі свої здібності і таланти.

Відчуження (англ. alienation, нім. Entfremdung) - соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів на самостійну силу, пануючу над ним і ворожу йому.Зміст [сховати]

1 Ранні розробки проблематики відчуження

2 Марксистське розуміння відчуження

3 Відчуження у теоріях ХХ ст.

4 Відчуження в екзистенціалізмі

5 Посилання

6 Див. також

7 Посилання

[ред.]

Ранні розробки проблематики відчуження

У теоріях суспільного договору (Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо) під відчуженням розуміли процес деіндивідуалізації соціальних відносин, яке виникало у зв’язку з передачею державі прав особистості.

У філософії Гегеля відчуження було однією з головних категорій. Він розумів відчуження як зовнішній прояв світового розуму у природі та історії й опредметнення сутнісних сил людини.

Останній аспект гегелівського трактування відчуження використовував Людвіг Андреас Фейєрбах для пояснення феномену релігійної віри. Для нього Бог є відчуженням людської сутності, віддаленої від людини і протипоставленої йому.

Мозес Гесс розглядав відчуження, на відміну від Фейєрбаха, не тільки у релігії, але і у політиці та економіці. У нього гроші - це відчуження у економіці, а державна влада - у політиці. У Гесса відчуження мало вже деяке забарвлення фетишизму. На його думку, подолати відчуження можна тільки у новому соціалістичному суспільстві майбутнього.[1]

[ред.]

Марксистське розуміння відчуження

Проблему відчуження Карл Маркс розглядає у ранній своїй праці «Економічно-філософські рукописи» [вперше опубліковані 1932 року після смерті Маркса] (Ökonomisch-philosophische Manuskripte, 1844). Власне розуміння відчуження у Маркса формувалось під впливом таких відомих німецьких філософів, як Гегель, Гесс, Фейербах.

У розумінні Маркса, феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною, повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Зі зростанням влади людини над природою зростає і її відчуження. Карл Маркс розрізняє чотири види відчуження:

від результатів своєї праці, бо продукти забирає капіталіст і вони надалі "живуть власним життям";

від процесу виробництва, адже слабко уявляє, що робить і для чого;

від себе, тому що йому протистоїть власне я, жорстко запрограмоване на виробництво, а не на творчість;

від суспільства, а точніше - від власної родової соціальної сутності;[2]

Карл Маркс наголошував, що відчуження — це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного. Відчуження у нього виступає і причиною, і наслідком капіталізму. Шлях подолання відчуженння, за Марксом, - скасування приватної власності.

Ця концепція допомогла Марксу знайти підтримку серед багатьох західних інтелектуалів, вказавши нові недоліки капіталізму. Вплив марксистського розуміння відчуження можна прослідкувати у працях відомих соціологів ХХ століття.

[ред.]

Відчуження у теоріях ХХ ст.

Філософська думка ХХ століття аналізує важливі форми відчуження, які властиві сучасному суспільству. При цьому увага загострюється на тих формах відчуження, де суб’єктом виступає людина, котру залишили без своїх суттєвих характеристик, «обезлюднили». Основними ознаками відчуження у світосприйнятті сучасної людини визнаються:

відчуття безсилля перед долею;

розуміння відсутності сенсу існування, неможливості досягти якими-небудь діями очікуваний результат;

сприйняття оточуючого середовища як світу, де не виконуються взаємні соціальні зобов’язання, зруйнована інституціолізована культура;

відчуття самотності та виключності людини з існуючих соціальних зв’язків;

відчуття втрати «справжнього Я», самовідчуження.[3]

Еміль Дюркгайм відмічає втрату членами індустріального суспільства відчуття спільності, ріст в них індивідуалізму на відміну від представників традиційного суспільства. Ця теза лягла у розвиток концепції аномії, що описує стан відчуження, породженого індустріалізацією.[4] Той самий процес розглядає і Фердінанд Тьонніс у своїй праці «Спільність та суспільство».[5]

За Освальдом Шпенглером, відчуженість наростає по мірі перетворення культури у цивілізацію, у якій господарює бездушний інтелект, без особистісні форми соціальних зв’язків, котрі пригнічують творче начало особистості.

Аналогічні процеси описав і Макс Вебер, який приділив особливу увагу формалізації соціальної організації, її бюрократизації, що супроводжувалася втратою людини її індивідуальної свободи.

Георг Зіммель акцентував увагу на «інтелектуалізації» суспільного життя та відчуження індивіда від соціальних та культурних утворень, його перехід у раціональну «одновимірність». У пізніх роботах Зіммеля відчуження розглядається як результат суперечності між творчими аспектами життя та застигнувши ми формами культури (вчення про «трагедію творчості»).

Роберт Мертон розвинув концепцію аномії Дюркгейма та використав її у аналізі відхилень у поведінці (девіантної поведінки). Веберівська ж теорія отримала друга життя у працях представників франкфуртської школи.[6]

Неофрейдизм вважає джерелом відчуження та самовідчуження людини міжособистісні відносини, соціально-психологічні явища.

Франкфуртська школа бачить причину відчуження у домінуванні раціональності, яка стала ідеологією панування людини і над природою, і над людиною. Шлях подолання відчуження представники школи бачили у поширенні такого світогляду, який був би заснований на «критичному мисленні» та викривав би різні форми хибної свідомості.

Герберт Маркузе розробив концепцію «одновимірної людини». Вона бере участь у нав’язаній їй споживацькій гонці і стає відчуженою від таких своїх соціальних характеристик, як критичне ставлення до існуючого суспільства, здатність до революційної боротьби за його реформування та інше.

[ред.]

Відчуження в екзистенціалізмі

Особливий підхід, який вирізнявся з-поміж інших, був у представників екзистенціалізму. Вони розглядали головним джерелом відчуження перетворення техніки у самостійну силу, яка існує за власними законами.

За Карлом Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, оскільки техніка все більше заповнює предметне буття людини. Він вважав, що вихід є у розвитку комунікації, у індивідуальному та інтимному спілкуванні, протистоянню будь-якому фанатизму.

В американському екзистенціалізмі у якості джерела відчуження розглядається не тільки техніка сама по собі, але і прирівнювана до неї раціоналістична філософія, насамперед неопозитивізм. Стверджується, що прийняття установок раціоналізму змушує людини жити не за суб’єктивними законами «життєвого світу», а за законами «наукової картини світу», що і є причиною відчуження. Зняття подібних форм відчуження можливо шляхом переорієнтації на особистісне світосприйняття.

Розрізняючи «справжнє» та «несправжнє» буття, Мартін Хайдеггер розглядає відчуження як форму існування людини у знеособленому світі повсякденності. З його точки зору відчуженість проявляється у виконанні індивідом соціальних ролей, у підкоренні його суспільним нормам поведінки, мислення, мови.[7]

Тоталітаризм (totalitas, лат. – повнота) - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV - могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та всепроникаючою, щоб назвати тотальною. Об'єктивно самодержці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державного регулювання був присутній той або інший «пробіл». Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї), або самостійністю в сфері економічної і господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), або певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму - політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинсько-го та ін. Ідейні ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть початок в глибокій стародавності\

\Першим серед українських енциклопедистів, засновників ліберально-демократичної думки, державника з великої літери можна назвати М. Драгоманова. Провідною в його політико-ідеологічних пошуках стала ідея української державності, що попередньо вже відзначалось.

Як нами зазначалося, ця ідея практично завжди була наскрізною темою політико-ідеологічної думки українських мислителів. Інша річ, в якому ключі вона подавалась відносно інших держав і особливо відносно Росії — як федерація чи конфедерація, або ж як самостійна і незалежна. Перша з них рельєфно представлена філософсько-політологічною спадщиною М. Драгоманова; друга — політичними творами М. Махновського, Д. Донцова та В. Липинського.

Як відомо, ім'я М. Драгоманова (1841 — 1895) відсутнє не тільки у філософсько-енциклопедичному словнику, виданому в Москві у 1983 p., але й в алфавітному іменному покажчику українського філософського словника 1986 p. І це не випадково. Над вченим висів «дамоклів меч» ленінської характеристики як українського «холопа». Вивчати оригінальні філософські думки М. Драгоманова за радянських часів було небезпечно. Нині теоретикові віддається належне. Сьогодні маємо можливість вивчати його спадщину, відверто полемізувати з М. Драгомановим щодо майбутнього суспільства в цілому, українського громадянського життя зокрема.

Перу М. Драгоманова належать такі фундаментальні праці з питань суспільного будівництва, як «Положение и задачи науки древней исто­рии», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу» та ін. Написане М. Драгомановим «Переднє слово» до «Громади», за словами Івана Лисяк-Рудницького, становить «переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки»; понад те, зазначає вчений, його «Переднє слово» «можна взагалі вважати першою українською політичною програмою»12.

М. Драгоманов прекрасно розумів роль економічних чинників у розвитку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного

розуміння історії, а зазначав роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив з множинності чинників, що детермінують істо­ричний процес.

Соціалізм в Україні не є випадковим явищем, зазначав учений. Адже тут, як і в Росії, зароджуються капіталістичні відносини, чисельно і соціально зростає пролетаріат, шириться робітнича справа. Для побудови соціально справедливого суспільства потрібна докорінна зміна економічного ладу, що включає передусім передачу землі і всіх знарядь праці робітникам. Проте економічний чинник не є визначальним і єдиним для суспільного прогресу. Надзвичайно важливу роль відіграють у ньому політичний та інтелектуальний чинники. Всі три чинники треба розглядати як рівнозначні, наголошував М. Драгоманов. Саме тому, що Україна має свої особливості в політичній та інтелектуальній історії, вона піде до соціалізму (до цього її спонукає економічний чинник), проте своїм шляхом — шляхом культурницьких реформ, просвіти, розвитку громадського самоврядування.

Насильницької революції та пролетарської диктатури М. Драгоманов не приймав. Вчений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише і можлива реалізація громадянських прав і свобод кожної особистості.

У майбутній державі, яку революційним шляхом побудує простий народ — робочі люди по селах і містах, — економічну основу стано­витиме суспільно-колективна форма власності. Нарешті, буде вирішено питання про організацію праці (право на яку є святим правом кожної людини), політичні свободи особистості. Виходячи з праць К. Маркса та Ф. Енгельса, які, за зауваженням М. Драгоманова, нічого не мали проти федералізму, вчений дійшов висновку про те, що Українська держава майбутнього, яка відбиватиме інтереси всіх членів суспільства, неминуче прийде до адміністративної автономії та децентралізації.

Саме цей висновок М. Драгоманова, який поділяли й обґрунтовували майже всі українські соціалісти 70-х — початку 80-х років XIX ст., спри­чинив нищівну критику вченого з боку В. Леніна. Намагаючись відповісти демократам і М. Драгоманову, В. Ленін писав: «Недозволено було б забувати, що, відстоюючи централізм, ми відстоюємо виключно демократичний централізм. Щодо цього всяке міщанство взагалі і національне міщанство (покійний Драгоманов в тому числі) внесли таку плутанину в питання, що доводиться знов і знов приділяти час його розплутуванню»13.

Нині ідеї М. Драгоманова щодо української національної справи — про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію — розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони повинні ввійти в її сьогоденний контекст, «запра­цювати» в сучасному політичному, ідеологічному і культурному полі. Для цього їх треба лише осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.

Роздуми М. Драгоманова щодо розвитку української національної справи знайшли відгук у пошуках таких мислителів, як М. Славінський (1864 - 1945), М. Туган-Барановський (1865 - 1919), В. Вернадський (1863 — 1945), А. Кримський (1871 — 1941). Оригінальний поворот політико-ідеологічної думки пов'язаний з ім'ям поета і публіциста, філософі і науковця, вченого і громадсько-політичного діяча І.Я. Франка (1856 - 1916)