Характеристика народних ігор

Народні ігри створені народом так само, як казки, приказки, загадки, вони передаються з покоління в покоління. В їх змісті відбито національну психологію кожного народу: „У всіх народів існує чималий запас ігор, котрі якоюсь мірою відбивають побут народу” [1].

Перші записувачі та збирачі українських народних ігор з'явилися в XIX ст. Це етногріфічні праці Н Маркевича (1860), П. П. Чубинського (1877), О. В. Богдановича (1877). У наш час у Києві було започатковано Клуб друзів гри, учасники якого впродовж Ю років (1973— 1983) вирушали в етнографічні експедиції для збирання й записування українських народних ігор. Вони зібрали й опублікували понад 400 українських народних ігор.

Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали К. Д. Ушинський, Є. М. Водовозова, Є. І. Тихєева, С. Ф. Русова, О. П. Усова, В. О. Сухомлинський та ін.

К. Д. Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими. О. П. Усова писала: „У народних іграх немає навіть тіні педагогічної настирливості, й разом з тим усі вони цілком педагогічні”[2].

Високу оцінку іграм дав В, О. Сухомлинський: „Гра — це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлючий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра — це іскра, що засвічує вогник допитливості” [3].

Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Народні ігри супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов'язані з хліборобською та землеробською працею. Народні ігри — це історія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи.

У вступі до збірки ігор «Літала сорока по зеленім гаю» український письменник Василь Довжик називає ігри народним мистецтвом: «Та й хитра ж штука, оця народна гра! Ви думали —такі собі пустощі, коли робити нема чого, то в креймахи грають, аби збавити час, а вона, ота забавка,— мистецтво. А вона має свій погляд на людину, батьківщину, добро, уявлення про тебе і світ. Бо мистецтво — це метод пізнання себе і світу. А гра записала в собі і закодувала в генах дії не лише народні знання, а нас із вами, наш національний характер» [4].

З допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам'ять вірші, скоромовки, лічилки. Окремі ігри розвивають і математичні здібності (класики, деркач, цурка, клітка та ін.).

В. Скуратівський зазначає, що переважна більшість «абеткових істин дитинства» народжувалась у середовищі простого народу й виконувала певні функції людського співжиття. Ігри відкривали дітям живу історію свого народу, вчили любити народних героїв і ненавидіти кривдників.

Вуличні ігри були і своєрідним „дитячим садком”. Батьки багатодітних родин постійно були в полі, і діти об'єднувались для ігор у самостійні осередки. „Для багатьох дітлахів,— пише В. Скуратівський,— такі забави були не тільки формою дозвілля, але й своєрідною школою, де засвоювалися перші абетки науки. Адже далеко не всім щастило відвідувати парафіяльні чотирикласки” [5].

Народні ігри можна класифікувати за такими групами: дидактичні, рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом, рухливі хороводні ігри, ігри мовленнєвої спрямованості, обрядові та звичаєві ігри; ігри історичної спрямованості; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу.

Дидактичні ігри — це ігри розумової спрямованості, які потребують використання раніше набутих знань, кмітливості, активної розумової діяльності. Народні дидактичні ігри вчать дитину ненав'язливо, легко, захоплюють змістом так, що вона навіть не помічає того навчання. У скарбниці народної дидактики є дидактичні ігри для будь-якого віку. Наприклад, для найменших: «Кую-кую чобіток», «Гу-ту-ту, варю кашу круту», «Сорока-ворона»; для старших: «Чорне та біле», «Фарби», «Краска», «Дід Макар», «Фанти», «Бірка», «Кури» та ін. [6]...

Ігри історичної та соціальної спрямованості відбивають характер тієї, епохи, коли вони складались. У їх змісті; трапляються архаїзми, як для нас, гравцями виступають „пан”, „король”, „цар”, „царівна”. Це ігри: „Король”, „У короля”, „Воротарчик”, „Пускайте нас”, „Нема пана дома”, „У відьми”, „Дзвін”, „Прослужив я в пана рік”, „Кружок” тощо.

Ігри побутової спрямованості відображають у своєму змісті буденне життя людей („Жили у бабусі...”, „Ой сусіди, сусідоньки”, „Здрастуй, сусіде”, „Куй-куй, ковалі...”, „Як було у баби,..”). Чимало серед них ігор з сюжетами про сімейне життя: „Батько”, „Батько й діти”, „Горщечки”, „Гладущики”, „Сімейка” тощо.

Наприклад, гра «Сімейка».

Мета: Закріплення лічби; узгодження слів та рухів.

Хід гри: Діти стоять у колі. Обирається Омелько. Йому одягають бриль. Розподіляють ролі між іншими дітьми, які по черзі заходять у коло до Омелька. Усі разом промовляють слова:

У нашого Омелечка

Невеличка сімеєчка:

Тільки він та вона,

Та старий, та стара,

Та Іван, та Степан,

Та Василь, та Панас,

Та той хлопець, що в нас,

Та дві дівки косатих,

Та два парубки вусатих,

Та дві Христі в намисті,

Та дві ляльки в колисці.

Українські народні ігри описує й В. Скуратівський Діти грали в гилку, завіяло, квача, квочку. Вибравши стежку, кожен викручував собі п'яткою ямку. Діти ставали пообіруччя вздовж ямок, крайній котив м'яча, і в чиїй ямці він зупинявся, той мав вийняти його й поцілити когось із однолітків, які втікали навсібіч. Промахнувся — маєш пасти свиню, тобто котити м'яча. Коли спадала роса й прогрівався грунт, починали грати в скраклі, аж доки матері не скликали дітей іти обідати. „И чим більше задумуюсь, тим переконливіше доходжу висновку,— пише В. Скуратівський,—всі чи переважна більшість дитячих ігор були лише формою проведення дозвілля — у них поєднувалися спритність і фізичне загартування, вправність і кмітливість, гнучкість і винахідливість, наполегливість і витривалість, вони розвивали пам'ять, увагу, зосередженість, вміння приймати раптове й найдоцільніше рішення, гартували волю, почуття колективізму та взаємовиручки”[7].

1. Гориневский В. В. Игры и развлечения.—М.; Л.,1924. – С. 6.

2. Усова А.П. Русское народное творчество в дестком саду. – 3-е изд. – М., 1972. – С. 43.

3. Сухомлинський В.О. Роки дитинства // Сухомлинський В.О. Твори: У 6 т. – К., 1977. – Т. 3. – С. 103.

4. Літала сорока по зеленім гаю / Уклад. В. Довжик. – К., 1990. – С. 3.

5. Скуратівський В. Берегиня / В. Скуратівський. – К., 1987. – С. 101.

6. Яницька О.Ю. Українські народні рухливі ігри для дітей старшого дошкільного віку / О.Ю. Яницька. – Рівне, 1992.

7. Скуратівський В. Берегиня / В. Скуратівський. – К., 1987. – С. 97 – 98.

Текст друкується за виданням: Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навчальний посібник / А.М. Богуш, Н.В. Лисенко. – К.: Вища школа, 1994. – С. 169 – 177.