logo search
Видишенко В

2.4. Етика епохи Відродження

Період ранньої кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин (XV – XVI ст.) названо епохою Відродження. Вона прийшла на зміну середньовічної культури, а тому зберегла в собі багато її ознак. Щоправда, має і свої особливості, зокрема за цієї епохи відбулося соціальне пробудження особи, яка поступово звільнялася від усвідомлення обмеженості свого буття, впевнювалася у своїх можливостях. Очевидно, тому тогочасна філософія, особливо етика, були звернені не до Бога, а до людини. Гуманістичний характер філософії Відродження виявився передусім у розумінні людини як вільної істоти. Визнаючи, що світ створив Бог, філософія Відродження виходила з того, що людина, одержавши від Бога свободу волі, повинна діяти сама, усвідомлюючи свою долю. Етика цієї епохи орієнтувала людину не на божественну благодать, а на власні сили, наслідком чого були глибока віра в безмежні творчі можливості індивіда та оптимізм. Однак тогочасна етика, як і мораль, моральність, мала індивідуалістичний, волюнтаристичний характер.

Мислителі цієї епохи особливо переймалися проблемами індивідуальності, самоцінності специфічного, неповторного та унікального в людині, своєрідності обдаровання, смаку, уподобань, способу життя тощо. Йдеться не про біологічну специфіку індивідів, а про такі феномени, як індивідуальність та особистість.

Увага до індивідуального начала людини, її унікальності є однією з істотних ознак західної парадигми світосприйняття, світорозуміння і переживання буття. Вона принципово відрізнялася від східної парадигми. Наприклад, у Давньому Китаї культивувалася звичка діяти гуртом, що майже унеможливлювало ініціативу окремої людини. Безперечно, це обумовлювало специфіку давньокитайської антропології. Неактуальними були проблеми індивідуального в людині і для філософії Давньої Індії. Про це свідчить ігнорування проблеми буття особистості в буддизмі, який зосереджувався на житті як безособовому світовому процесі. Наслідком такого підходу були деактуалізація проблеми смерті, ідея всезагальної любові, “зосередженість на минулому, неувага до майбутнього”.

На етапі раннього (італійського) Відродження мислителі акцентували увагу переважно на людині як природній істоті, що засвідчило антропоцентричний характер тодішньої філософії. В епоху пізнього (північного) Відродження відбулась переорієнтація філософії на природу загалом.

Етика Франческо Петрарки

Принцип гуманізму започаткували італійські поети і мислителі. Першим з них проголосив людину найвеличнішим дивом з усіх виявів божественної мудрості Данте Аліг’єрі (1265 – 1321). Суттєво розвинув і збагатив цей принцип Франческо Петрарка (1304 – 1374), який, відмовившись від схоластики, прагнув утвердитися на позиціях наукової методології, основи якої шукав у працях античних мислителів. Його теоретичні роздуми, поетичні візії (марення, видива) були зосереджені на людині, пізнання якої, за його переконаннями, відкриває шлях до пізнання природи. Зокрема, один з його висновків полягав у тому, що людина має право на щастя в земному житті.

Володіючи глибокими релігійними переконаннями, Петрарка вважав за необхідне брати до уваги водночас з догмами церкви і набутки античної філософії. Етику він трактував як практичну науку про мистецтво жити, головною проблемою якої, на його погляд, є пізнання смислу життя. Розмірковуючи над цим, Петрарка намагався збагнути, за яких умов людина може досягти незалежності, самовладання і душевного спокою в чужому для неї світі. Він мріяв про ідеал держави, яка буде ґрунтуватися на високій моралі її громадян.

Етика Лоренцо Валла

Прибічник етики Епікура Лоренцо Валла (1407 – 1457) різко критикував християнський аскетизм, етику стоїків, оскільки був переконаний, що визначальну роль у житті людини відіграє насолода. Сенс земного буття вбачав в одержанні її від природи, зокрема від споглядання краси людського тіла, задоволення матеріальних і духовних потреб. Він вірив у силу людського розуму, захищав ідею віротерпимості, свободу наукових досліджень. На його думку, чоловік і жінка мають право на кохання і шлюб. Традиційному ідеалу життя як споглядання Л. Валла протиставляв ідеал діяльної людини, формування якої пов’язане з вихованням сили волі. Великого значення він надавав практично-утилітарному ставленню до дійсності, вважаючи корисність природним принципом і визначальним критерієм діяльності людини, основними чеснотами якої є здатність бачити вигоду і діяти згідно з принципами вигоди і розрахунку. Це означає, що він сповідував індивідуалізм, намагаючись поєднати принцип жити для себе, з вигодою для себе з принципом взаємної любові між людьми, яка дарує своєрідну насолоду.

Етика Джованні Піко делла Мірандоли

Яскраво репрезентує характер світобачення і переживання буття гуманістами епохи Відродження діяльність італійського мислителя Дж. Піко делла Мірандоли (1463 – 1494), передусім вступна частина до впорядкованих ним “900 тез”, відома під назвою “Промова про гідність людини”. Будучи високоерудованою людиною, Піко делла Мірандола дотримувався принципу толерантності, що виявився в прагненні до всезагального примирення філософів. На його думку, всі релігійні і філософські школи є окремими проявами єдиної істини, тому універсально осмислене християнство може їх примирити. Згідно з його вченням Бог поставив людину в центр Всесвіту і дав їй змогу самостійно творити свою долю. Вільний вибір засвідчує високу гідність людини. На відміну від інших істот людина може досягти як природного, так і вищого щастя. Природного щастя вона досягає завдяки пізнанню насамперед філософії, вищого (надприродного) щастя – завдяки божественній благодаті, що передбачає:

Етика, на його думку, вчить пізнавати добро і зло, натурфілософія допомагає осягати закони природи, а теологія дає змогу проникати в найглибші таємниці буття.

Як і Епікур, Піко делла Мірандола визнавав високу моральну цінність філософії, її визначальну роль у формуванні свідомості особистості. Його твердження про право людини на вільнодумство, високу гідність, реалізацію творчих можливостей підтримані багатьма мислителями епохи Відродження і Нового часу.

Етика Нікколо Макіавеллі

Італійський політичний діяч, мислитель Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) вважав, що у світі порівну є доброго і злого, які перекочовують із країни в країну. Добро перебирається до тієї країни, народ якої створює могутню державу, необхідність якої обумовлена егоїстичною природою людини, її прагненням задовольнити власні інтереси, інстинктом самозбереження. Визнаючи єдину і незмінну природу людини, теорію держави він обґрунтовував з точки зору етики, філософії, права. Щоб перебороти егоїзм людей і забезпечити порядок у суспільстві, необхідне насилля, яке і здійснює держава, її Н. Макіавеллі вважав вищим проявом людського духу, а служіння їй – метою і смислом життя. Величі, на його думку, досягають держави, які турбуються про загальне благо, а не про благо окремих осіб. Будучи прихильником республіканської форми правління, був переконаний, що загальне благо визнає тільки республіка. Але оскільки вона робить відповідальним за долю держави кожного громадянина, стверджував, що така форма правління не завжди можлива. За відсутності в народу громадянських чеснот республіканський лад загрожує великими бідами: “Із усіх видів рабства найтяжчим є те, в яке тебе перетворює республіка”.

Критикуючи монархічну форму правління, особливо тиранію, Макіавеллі водночас зазначав, що через неготовність народу жити в умовах республіки, доводиться визнавати монархічний лад. Створюючи могутню державу, правитель може вдаватися і до відкритого обману, хитрості, підступності, насильства. Тому висока мета, за його переконаннями, виправдовує засоби, а реальна політика несумісна з мораллю. Як приватна особа правитель повинен керуватися загальноприйнятими нормами моралі, проте якщо його дії зумовлені турботою про розквіт і могутність держави, він може й не зважати на них. Очевидно, тому макіавеллізмом називають дії людей, які нехтують нормами моралі в досягненні політичних цілей.

Виховання громадян є справою держави, а не церкви, вважав Макіавеллі. Саме державі слід приборкати егоїстичну природу людини, забезпечити порядок в суспільстві, виховувати високі громадянські якості, насамперед почуття свободи. Католицька релігія в її офіційній інтерпретації, на його думку, нездатна виконувати виховну функцію, оскільки вона “прославляє людей радше покірних і споглядальних, ніж діяльних. Вона знаходить вище благо в покорі, самоприниженні і в презирстві до справ людських... Такий спосіб життя зробив, по-моєму, світ слабким і віддав його на поталу негідникам...” Причиною такого способу життя є хибне тлумачення християнської релігії, що насправді допускає і доблесть, і захист Вітчизни.

Відкинувши ідеї фаталізму, Макіавеллі наблизився до ідеї об’єктивної закономірності розвитку суспільства, яку називав фортуною. Вірив у силу людського розуму, вважав, що людина як розумна істота може пізнати фортуну і спрямувати її (закони розвитку суспільства) на благо людства. Щоправда, фортуна дає змогу людині досягати далеко не всього в житті.

Загалом був переконаний у перемозі розумного начала в людині, а тому стверджував, що суспільство розвивається від несвободи до свободи, від насилля до перемоги гуманності. Однак він невиправдано позитивно оцінював варварську жорстокість так званих язичників і, навпаки, глузував над терпимістю християнської релігії. Крім того, захоплювався політичною логікою, рішучістю, нещадністю, самовладанням, умінням мовчати, залізною волею одного з представників знатної родини, що відігравала значну роль в XV – на початку XVI ст. в Італії, Чезаре Борджа (Борджіа), якого загалом вважають вбивцею і насильником.

Етика Френсіса Бекона

Різноманітними проблемами моралі переймався англійський державний діяч, філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626), яким присвятив свою працю “Досвіди, або Напучування моральні і політичні”. Він писав про природу людини та її смерть, благо та його види, доброту і добродушність, манери і звичаї, звички і виховання, дружбу, любов і щастя, лицемірство, хитрість, заздрість, марнославство тощо. Майже кожному із цих феноменів (або парі протилежних) присвятив окреме есе (всього – 58).

Бекон є одним із творців концепції природної сутності моралі. Предметом етики він вважав волевиявлення людини, яке організовує і спрямовує її розум, приводить у дію афекти. Проте воно [волевиявлення] може бути і дезорієнтованим позірними благами.

Віддаючи належне етичним вченням минулих епох, стверджував, що його попередники звертали недостатньо уваги на джерела моралі, засади моральних уявлень людини. Намагаючись з’ясувати їх, філософ “натуралізував” мораль. На думку Бекона, кожному предмету притаманні такі прагнення:

Прагнення до суспільного блага, за його переконаннями, є важливішим, оскільки воно зорієнтоване на збереження загальної форми, що особливо переконливо виявляється у взаєминах між людьми.

Крім того, Бекон обґрунтував переваги активного блага над пасивним, блага вдосконалення над благом самозбереження. У цьому сенсі неможливо порівняти, наприклад, насолоду від виконання бажаної і змістовної справи з почуттям задоволення від споживання їжі, сну, примітивних розваг. Високо цінуючи суспільне благо, діяльний спосіб життя і самовдосконалення особистості, він не приймав моральні ідеали кіренаїків, епікурейців, стоїків і скептиків, оскільки, на його погляд, споглядальність, душевна безтурботність, самозаспокоєність, самообмеження, пасивність не можуть наповнити життя смислом, зробити людину по-справжньому щасливою. Філософ був переконаний, що вчення про благо, його природу, види і ступені необхідно доповнити вченням про моральне виховання людської душі (“Георгікою душі”). Відповідно етика повинна сформулювати принципи і норми, які сприяли б долученню людей до блага, формуванню моральної культури, з’ясуванню шляхів і методів морального виховання.

Центральною категорією в осмисленні суспільного блага Бекон вважав “обов’язок”, який виявляється у приязні людини до інших людей, у спеціальних обов’язках, пов’язаних з фаховою діяльністю, становищем людини тощо. Особливого значення він надавав вихованню доброти, розвитку альтруїстичного (безкорисливого) начала в людині.

Доброту Бекон розглядав як турботу про благо людей, відповідні діяння: “З усіх чеснот і достоїнств доброта є найбільшою, бо природа її божественна; без неї людина – лише суєтне, шкідливе і жалюгідне створіння, не краще плазуна. Доброта відповідає євангельському милосердю; надмірність у ній неможлива, можливі лише заблуди”. За його переконаннями, “схильність творити добро закладена глибоко в природі людській”, крім того, існує “вроджена злісність”. Людей, яким вона властива, вважав “помилками природи”, “найкращим матеріалом для створення великих політиків”.

Однак це не завадило йому проголошувати ідеалом державного устрою монархію, переоцінювати роль природничих наук у житті суспільства, закликати до “боротьби з природою”, “штурму неприступних укріплень природи”. Щоправда, Бекону належать і такі слова: “...людина – слуга і тлумач природи... і природа перемагається тільки підкоренням їй”.

Етика Мішеля-Ейкема де Монтеня

Етика М. Монтеня (1533 – 1592) вибудовувалася на принципах емпіризму і скептицизму. Про її емпіризм свідчить перелік численних моральних ситуацій з життя різних епох і народів, про скептицизм – критичне ставлення до загальноприйнятих норм, які, на думку філософа, як правило, не мають розумних підстав, а нав’язуються силою звичаїв і вихованням. Спираючись на життєві факти, він закликав відмовитися від прийнятих на віру догм, віддавши їх на суд розуму. Не визнаючи в моралі абсолютного начала, утримувався від категоричних рекомендацій, постійно підкреслював суб’єктивістський стиль своїх міркувань, відсутність претензій на науковість, надіндивідуальну значущість. Попри те, Монтень прагнув виявити в окремих фактах досвіду всезагальне, про що свідчить хоча б твердження, що жодна чеснота не поліпшується від спотворення, а істина ніколи не ґрунтується на неправді.

Відстоюючи засади гедонізму та індивідуалізму, М. Монтень критикував християнські заклики до умертвіння плоті, ідеалізував “природний стан” людей первісного суспільства, доводив, що їх високі моральні якості зумовлені відсутністю держави, релігії, станової та майнової нерівності.

На його думку, людина є суперечливою, нестійкою, мінливою істотою, а її духовне життя – постійною внутрішньою суперечкою, роздвоєнням. Тільки завдяки самосвідомості вона набуває єдності, цілісності, стає своєрідним мікрокосмосом. Тому передумовою моральності є глибоке і щире самопізнання. Діяльність самопізнання та самосвідомості вважав вельми продуктивними, хоча їх результати не можна чітко й однозначно висловити.

Увагу Монтеня привертали суперечності між суб’єктивними моральними установками та об’єктивно існуючими звичаями. У прагненні перебороти цю роздвоєність моралі, не розуміючи природи суспільних відносин, він надавав великого значення дружбі, що здатна, на його погляд, гармонізувати стосунки між індивідами. Проте, будучи реалістом, розумів, що справжня дружба майже неможлива.

Отже, звільнившись з-під релігійного впливу, етика епохи Відродження відчутно посилила свій гуманізм, піднялася до усвідомлення ідеї свободи як головного чинника людського буття, визнання можливості людини організовувати і контролювати своє моральне життя.