2.6.2. Етика екзистенціалізму

Екзистенціалізм, який виник перед Першою світовою війною й остаточно сформувався у 30-ті роки XX ст., не одне десятиліття зараховували до провідних напрямів у західноєвропейській філософії. Своїми ідеалами він значною мірою вкорінений в ірраціоналістичні мотиви. Як учення він має яскраво виражений морально-етичний характер.

Репрезентували його французькі філософи Г.-О. Марсель (1889 – 1973), Ж.-П. Сартр (1905 – 1980), А. Камю (1913 – 1960), німецькі – М. Хайдеггер (1889 – 1976) і К. Ясперс (1883 – 1969), датський С. К’єркегор (1813 – 1855) та інші європейські мислителі.

Французький мислитель Ж.-П. Сартр теж досліджував буття, насамперед “живу свідомість”, суб’єктивно-діяльний аспект свідомості, завдяки якому конкретний індивід, будучи “закинутим” у світ “конкретних ситуацій”, вдається до певних дій, вступає у стосунки з іншими людьми і речами, прагне до чогось, приймає життєві рішення, бере участь у суспільному житті тощо. Вся ця діяльність розглядається як духовна самореалізація індивіда, його суб’єктивного, особистісного начала. Зовнішній світ, усі предмети об’єктивної дійсності, за Сартром, є лише “знаками” індивідуальних людських значень, смислових утворень людської суб’єктивності. Ці предмети є лише приводом для рішень індивіда, його вибору, а також вибору себе.

“Буття для іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Суб’єктивність ізольованої свідомості, за Сартром, набуває зовнішньої предметності, як тільки існування особистості потрапляє в кругозір іншої свідомості, для якої “Я” особистості є лише елементом значущого інструментального комплексу, що утворює світ. Ставлення до іншого – це боротьба за визнання свободи особистості в очах іншого. Так формується ‘фундаментальний проект” людського існування – “бажання бути Богом”, тобто досягти самодостатнього “буття в собі”. Оскільки реалізувати цей проект неможливо, людина залишається лише “марним прагненням”. Ці аргументи Сартр використовував для спростування можливості реалізації ніцшеанського ідеалу надлюдини як нескінченного самоствердження.

Вихідним пунктом концепції Сартра є проблема, яку розв’язували герої Ф. Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Адже неможливо знайти критерії цінностей, принаймні в надчуттєвому світі, немає апріорного розрізнення добра і зла, немає досконалого розуму, здатного орієнтувати людей серед цінностей життя. Тому кожен індивід самотужки обирає моральні цінності, “проектує” своє життя, наповнює його змістом чи робить беззмістовним, порожнім. Людина приречена на свободу. І ця свобода, здатність обирати згідно зі “своїми істинами” виокремлює її з-поміж інших явищ живої і неживої природи. Від надприродних сил (Бога) людина не залежить, бо їх немає. Немає раз і назавжди даної, незмінної людської природи, немає детермінації (людина себе “проектує” і реалізує). Людина є свобода. Проте свобідна, творча діяльність людини не об’єктивується, не набуває предметності, а якщо й набуває, то відчужується. Тому змістом цієї самодіяльності є унікальні біологічні залежності індивіда, досвід раннього дитинства, особливо психологічні травми тощо. Невипадково Сартр називав свій метод екзистенціальним психоаналізом, який ставить завдання прояснити обличчя індивідуальності шляхом виявлення обставин дитинства і специфічних біологічних залежностей, у відповідь на які індивід себе будує.

Свобода індивіда як носія неспокійної суб’єктивності може бути лише “розтисканням буття”, утворенням у ньому “тріщини”, “ніші”. Перебуваючи у відчуженому від нього світі, індивід приречений на несправжнє існування. Жити в сучасному світі, на думку Сартра, як живе в ньому “задоволена собою свідомість”, можна лише, відмовившись від своєї справжності, своїх рішень і свого вибору, переклавши їх на чиюсь анонімну відповідальність – на сім’ю, народ, державу тощо. Правда, і ця відмова є відповідальним актом особистості, оскільки вона має свободу волі, може протистояти будь-яким надіндивідуальним силам.

Концепція Сартра обминула корінні проблеми етики, оскільки ґрунтувалася на засадах індивідуалізму і позиції чистої суб’єктивності. Індивід, на його думку, може прилучитися до “інших” тільки “поглядом”, але цей погляд далекий від бажаних людських стосунків. Однак захист Сартром унікальності кожної людини, її свободи і відповідальності позитивно вплинув на світову філософську думку, зокрема й на теорію моралі.

Філософ Альбер Камю належав до екзистенціалістів атеїстичного напряму. Заперечуючи на словах примат існування щодо сутності, він ототожнював сутність буття з “абсурдом нещасної свідомості”. Мало цікавлячись онтологічними та гносеологічними питаннями (зневажливо ставився навіть до великих наукових відкриттів), А. Камю постійно розмірковував над проблемами моралі, часто вводив їх до художніх творів. Ілюструючи абсурдність людського життя у “Міфі про Сізіфа”, він заявляв: “Є тільки одна справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Розв’язати, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії”. Його висновок був невтішним: людина смертна, доля її трагічна й безглузда. Характеризуючи буття людини, Камю відмовився від традиційних категорій, вдаючись до екзистенціалій (понять, у яких осмислюється людське існування): “доля”, “турбота”, “тривога”, “страх”. Результатом розмірковувань Камю над “основним питанням філософії” є дилема: навіть за впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби людина все-таки на щось надіється, бунтувати або покінчити життя самогубством. Особисто він схвалював першу альтернативу. Той, хто зрозумів, що цей світ не має смислу, здобуває свободу, яка є найвищою моральною цінністю, оскільки вона притаманна природі людини, є потребою її самовираження. Єдиним засобом здобуття свободи є бунт. Бунт і свобода нероздільні. Революція, на думку Камю, є “спотворенням бунту”, оскільки вона спрямовується на речі, абстрагуючись від людини, перетворюючи її на річ.

Виступаючи проти марксистської моралі, Камю заявляв, що надає перевагу жертовності тих, хто “історію не робить, а зазнає її напасті”. Бунт – це не революція, а повстання проти своєї долі, проти абсурду буття. Перемога тут неможлива, але “немає такої долі, яка не перемагалася б презирством”. Досвід людського існування, що неминуче завершується смертю, приводить мислячу людину до відкриття “абсурду” як кінцевої правди своєї “долі” на землі. Ця істина повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужню гідність до життя всупереч вселенському “хаосу”. У своїх художніх творах Камю часто протиставляв справжні цінності, які виявляються у спілкуванні людини з природою, несправжнім, що виявляються у суспільному житті. На його думку, не людина служить моралі, а мораль – людині. Людина живе для чогось більшого, ніж мораль.

Спільним для різноманітних етичних концепцій, які належать до екзистенціалізму як філософського напряму, є аналіз існування особистості у світі. Аналізуючи структуру її екзистенції, екзистенціалісти акцентують увагу на знеособленості людини, втраті нею свободи й індивідуальності в сучасному світі.

Вихід з моральної кризи вони вбачають у здатності індивіда перебороти (через ставлення до Бога, до “ніщо”, до смерті) своє “неістинне”, “несправжнє” існування і знайти притаманну лише йому екзистенцію. Згідно з цим вченням “справжнє” буття особистість обирає вільно за власним бажанням. Безумовне визнання особистістю своєї нічим не обмеженої свободи вважається неодмінною умовою повернення її до справжнього буття. Ігноруючи або недооцінюючи єдність об’єктивної обумовленості існування людини та її практичної активності, представники цього напряму протиставляють свободу і необхідність, вважаючи, ніби людина може бути свобідною тільки у сфері своїх духовних устремлінь. Вони доводять, що кожний індивід абсолютно свобідно обирає вчинки, знаходить себе, ігноруючи суспільні норми, об’єктивні критерії.

Загалом етика екзистенціалістів пройнята мотивами приреченості, самотності, безглуздості й абсурдності життя. Проте, виконуючи роль “ще однієї” точки зору на індивіда, смисл його життя та місце в сучасному світі, вона непокоїть людину, сприяє формуванню творчого ставлення до дійсності.

Останнім часом вплив екзистенціалізму істотно послабився, проте його основні ідеї були засвоєні іншими напрямами сучасної філософії і до цього часу продовжують впливати на світогляд людей через філософію, літературу, мистецтво.