19. Поняття, зміст та структура моральної культури особистості

Суспільне життя складається з вчинків людей, які мають свої бажання, свої цілі, погляди, інтереси. Одним з найважливіших аспектів людських стосунків є рівень розвитку моральності. Мораль суттєвим чином відрізняє світ культури від тваринного світу. З давніх-давен моральні закони забезпечували самозбереження суспільства, спільне виживання в дикому тваринному світі.

Людина створює свій світ, світ культури, який складається з кількох різновидів культури. Кількість їх зростає залежно від рівня розвитку людства: відокремлюються політична, інтелектуальна, професійна, естетична, моральна культура тощо. У різні епохи одна з них панувала і визначала особливість саме цього часу. Також і індивідуальності розрізняються за схильністю до якогось окремого чи кількох різновидів культури своєї епохи. Дійсно, своєрідна, неповторна людина має ознаки свого суспільства. Зовнішнім виглядом, вимовою, манерами, потребами та інтересами людина схожа на своє найближче оточення і відрізняється як від попереднього, так і від наступного поколінь. Навіть за фотокарткою з великою вірогідністю можна визначити час, коли жили зображені на ній люди. Людина – це віддзеркалення свого часу, свого світу культури. Вона відчуває, описує і розуміє цей світ категоріями саме тієї культури, до якої належить.

У першу чергу це стосується моральної культури. Засвоєння культури індивідом означає не тільки знання про добро і зло, про загальноприйняті форми поведінки, про ідеал і норми, а й втілення знань у дію, реалізацію поглядів у вчинках. Нагадаємо, що мораль існує, по-перше, як форма суспільної свідомості (уявлення про норми, принципи, ідеали) у двох формах – теоретичній (у філософсько-етичних творах) і буденній (у свідомості переважної більшості людей, поясненнях, висновках щодо повсякденних дій); по-друге, як діяльність людей і, нарешті, по-третє – як стосунки (що фіксуються свідомістю і реалізуються через діяльність). Особливістю моралі є присутність її у всіх сферах діяльності людини (головним чином, через мотиви, оцінку і самооцінку діяльності).

Отже, моральну культуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвитку моральних цінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існує в історії людства, по-перше, як сукупність (система) моральних цінностей (правил, норм, принципів, ідеалів), що усвідомлюються на теоретичному та буденному рівнях. Рівень розвитку моральної культури визначається залежно від орієнтації її на загальнолюдські, класові чи національні моральні цінності; по-друге, як об'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тобто моральної свідомості через поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позицій гуманізму, золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як система моральних відносин, що встановлюються внаслідок втілення моральних уявлень через моральні дії. Вони відображають певний рівень розвитку суспільних зв’язків (між індивідами, між індивідом та групою чи суспільством, між групами, прошарками, класами і т. ін.). Основою їх оцінки є рівень розвитку свободи і відповідальності, автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культура є важливою характеристикою суб’єкта (на рівні соціальної системи, спільноти, особистості) у певній сфері його діяльності – економічній, правовій, мистецькій, науковій, релігійній тощо. Моральна культура особистості – це рівень засвоєння індивідом існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь залучення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов’язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної системи моральних цінностей – особистих переваг – на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

По-друге, це оцінка норм, правил, принципів, ідеалів як соціальне справедливих, суспільне необхідних і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему: Заратустра (близько VI ст. до н. е.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окрема людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Третім критерієм можна вважати відповідність вчинків проголошеним принципам, втілення поглядів у життя, реалізація через стосунки з людьми і природою. Так, еталоном відданості, вірності принципам, поглядам може бути Сократ – давньогрецький філософ-мораліст (470/469–399 до н. е.). Усе своє життя він присвятив “пробудженню співгромадян від моральної сплячки”, вважав це своїм призначенням. Він учив, що кожна людина має зважувати не тільки на традиції, а й на свій власний розум – тільки тоді можливе добро. Його звинуватили у розпусті (тобто зазіханні на традиції) і засудили до смерті, і він прийняв вирок, хоча мав можливість залишити рідні Афіни й жити у вигнанні: він не міг порушити закони, які раніше підтримував, тільки тому, що цього разу вони були проти нього. Коли прийшов час, 70-річний Сократ спокійно випив отруту і вмер. Іноді “українським Сократом” називають Г.С. Сковороду (1722–1794), відомого своєю обізнаністю у поезії, музиці, філософії та теології, а також мандрівним стилем життя, відвертістю, наполегливою боротьбою за очищення людського розуму й життя від лушпиння тліну, тернів – забобонів, зажерливості, неправди, заздрощів. Про Сковороду можна сказати, що він повною мірою виправдав своє життєве призначення – гуманіста, просвітника-мораліста, він сам був еталоном, зразком, бо принципи його вчення збігалися з його вчинками.

По-четверте, це соціальна значущість мотивів поведінки. Як вже зазначалося, у моральній культурі не менше, ніж вчинки, важать мотиви суб’єкта моральної дії. Мотивація визначає важливий аспект співвідношення свідомості й діяльності. Конфлікт між намірами та дією спотворює моральний сенс діяльності. Така ситуація відома із стародавніх часів, недарма ж “добрими намірами вимощений шлях до пекла”. У випадку, коли зовні поведінка з погляду моральності має бездоганний вигляд, але здійснена, наприклад, під примусом, через страх, така діяльність не відображає моральної свідомості особистості, не визначає ієрархії моральних цінностей. У той же час слід пам’ятати, що вчинки розрізняються за своїм значенням: важливі, суттєві чи випадкові, які майже нічого не говорять про суб’єкта поведінки. Ще Арістотель підкреслював, що і добра людина може зробити щось погане. Складність визначення моральної культури особистості пов’язана також із можливою суперечністю між дійсними мотивами і тими, які людина вважає такими, чи використовує задля самовиправдання. Отже, оцінити справжню мотивацію індивіда, а через неї моральну культуру особистості можна лише аналізуючи діяльність суб’єкта в цілому.

Тому є сенс враховувати і п’ятий критерій – здатність особистості до морального розвитку, до самовдосконалення. Ідея важливості самовдосконалення в давні часи іноді з’являлася як наслідок невдоволеності суспільством, неможливості змінити світ і оточуючих людей. Отже, уся творча енергія спрямовувалася на внутрішній світ. Це спрямування характерно для сучасних світових релігій. Якщо для попередніх культур це була вимушена активність, що спричинялася дисгармонією особистих і суспільних інтересів, то сучасна культура, поза всяким сумнівом, визнає цінність гармонічного поєднання особистого і суспільного. Вражаючі розповіді знаходимо в життєписах святих, подвижників, що створювалися саме в період, коли формувалися основи сучасної європейської культури – у середні віки. Акцент у таких історіях робиться саме на еволюції, самозреченості героя. Прикладами може бути життя засновника одного з середньовічних орденів Франциска Ассізького (XII ст.), Л.М. Толстого (1828–1910), автора етики “благоговіння перед життям” Альберта Швейцера (1875–1965).

До цих загальних критеріїв моральної культури особистості необхідно додати й деякі особливості їх функціонування: по-перше, зовнішні прояви моральної культури повинні збігатися із внутрішніми, гармонійно поєднуватися з ними; по-друге, ознаки культури повинні бути сталими як за буденних, так і за екстремальних обставин життя, це є важливою умовою взаємної довіри, можливості взаєморозуміння і спілкування як такого; по-третє, відповідність мотивів меті діяльності, що робить можливою моральну діяльність узагалі.

Основні структурні елементи моральної культури особистості, по суті, збігаються із структурними елементами моралі як такої: це культура (“рівень розвиненості”) моральної свідомості, яка включає етичне мислення і моральні почуття, культура моральної діяльності й культура моральних відносин, саме через які формується і реалізується певний щабель моральної культури людини. Усі ці елементи моральної культури особистості взаємопов’язані, не існують і не мають сенсу один без одного. Залежно від рівня розвитку кожного з цих елементів, їх співвідношення та змісту переважаючих орієнтації особистості можна виділити кілька типів моральної культури:

– низький, що має недостатньо визначені уявлення про норми і часто порушує загальноприйняті моральні правила;

– “мозаїчний”, що має фрагментарні моральні знання і в поведінці орієнтується більше не на свій розсуд, а на зовнішні чинники (громадську думку, традиції тощо); ;

– раціональний, що знає загальноприйняті норми, принципи, правила, але не вважає за необхідне спиратися на них у своїй поведінці;

– емоційно-експресивний, що має загострене відчуття добра і зла, справедливості й несправедливості, але не керується ним через відсутність волі, нечіткість знань;

– високий, що характеризується глибокими знаннями, багатством почуттів і практичної діяльності, іншими словами, відзначається цілісністю системи, універсальністю і гармонією розуму і почуттів, теоретичної і практичної діяльності тощо.

Особливість людської натури полягає в тому, що вона ніколи не зупиняється у своєму розвитку, завжди здатна до подальшого зростання і самовдосконалення. Людина не тільки така, якою її виховали, а й така, якою вона робить себе протягом всього свого життя.