1.1. Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності

Аристотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй “Риториці” встановив три основні елементи спілкування: мовець, слухач і саме мовлення. Детально розглядаються в “Риториці” засоби організації мовлення (тропи). Діонісій Галікарнаський (І ст. до н.е.) звернув увагу на естетичні якості текстів, що забезпечують їх дієвість.

У трактаті індійського теоретика граматики Бхартріахарі (V-VI ст. н.е.) “Вак'япадія” розвивається думка “Рігведи” про три “приховані” кроки Мовлення і висувається ідея про три стадії розвитку Слова до його реалізації: “провідницьку” – часову, “проміжну” (що відбувається у свідомості і не сприймається іншими) і “виставлену” – яка артикулюється і граматикалізується.

Християнські філософи і теологи раннього Середньовіччя залишили цікаві роздуми із загальних проблем мовленнєвої діяльності та мови. Блаженний Августин Аврелій (354 – 430 рр.) звернув увагу на знакову природу мови, визначив асиметрію плану змісту і плану вираження, вказуючи на членованість плану вираження, неспіввідносну з членованістю плану змісту. Немесій Ефеський (V-VIст.), співвідносячи мову з творчою діяльністю, вказав на те, що мовлення є виразником розумових рухів. Виникають також уявлення про внутрішнє мовлення; Іоан Дамаскін (близько 675-до 735 рр.) писав: “Внутрішнє слово є рух душі, що відбувається при повному розумі – без всякого зовнішнього вираження. Звідси ми часто й мовчки ведемо самі з собою бесіду, а також розмовляємо уві сні”.

До XVII ст. європейська філософія і філософська думка вже підходили до ідеї про синтез і про творення текстів.