2.2. Науки, що вивчають мовлення

Двадцяте століття високо підняло рівень вивчення феномену “мовлення” в його різнопланових аспектах. Наприклад: мовознавство – В. фон Гумбольдт, Ф.І. Буслаєв, Ф. де Соссюр, О.О. Потебня, Л.В. Щерба; логіка, поетика, теорія словесності, теорія сценічного мовлення, риторика. У ХХ ст. виникли нові науки, напрямки: психолінгвістика, соціолінгвістика, теорія комунікації, дослідження мовлення дитини й ширше – мовленнєвого розвитку, теорія білінгвізму, лінгвістика тексту тощо. Нового імпульсу розвитку набули такі галузі лінгвістики, як функціональна стилістика, виникли комунікативний і функціональний підходи у граматиці, з'явилися дослідження розмовного мовлення, статистика мови й мовлення, семіотика, комп'ютерні мови. Широкий розмах одержала культура мовлення. Відроджується герменевтика – наука про тлумачення давніх текстів. Психологією мовлення, зокрема, займалися: О.О. Потебня (“Мысль и язык”), Л.С. Виготський (аспекти мовлення) – “Мышление и речь”, Н.І. Жинкін (становлення мовлення дитини і т.п.) – “Механизмы речи”, О.Р. Лурія “Язык и сознание” тощо. У психолінгвістиці відомі такі імена: Дж. Міллер, Н. Хомський, Ян Пруха, Р.М. Фрумкіна, А.Є. Супрун, О.О. Леонтьєв та ін.

Соціолінгвістикадосліджує широке коло питань, пов'язаних з функціями мови.

Теорія комунікації тісно переплітається з психолінгвістикою. Семіотика вивчає спільне у будові і функціонуванні різних знакових систем, що зберігають і передають інформацію. Її досліджували: Ч.С. Пірс, Ф. де Соссюр, Дж.Локк, В.фон Гумбольдт та ін.