1. Соціальні чинники як показники мовленнєвої поведінки комунікантів

Поняття “культура” охоплює ідеали, моральні норми, традиції, звичаї і т. ін. Їх сукупність складає те, що традиційно називають соціальними нормами поведінки, дотримання яких є неодмінною умовою існування суспільства як інтегрованого цілого. Соціальний аспект культури того чи іншого етносу реалізується у мові. Характерною рисою соціолінгвістичних категорій є те, що вони мають як мовленнєві, так і соціальні ознаки, тобто на різних рівнях мовленнєві факти розглядаються у соціальному контексті, а соціальні факти аналізуються з урахуванням їх співвіднесеності з мовленнєвими явищами.

Цілком вільного, невимушеного, абсолютно природного спілкування не існує взагалі. Комунікант зазвичай ураховує соціальні чинники, що характеризують учасників взаємодії, та адаптує свої висловлення до умов певної ситуації, в якій здійснюється спілкування. Соціальні відносини, які пов’язують комунікантів, є субстратним рівнем, який вміщує в імпліцитній формі психологічні, соціально-психологічні та соціальні параметри взаємодіючих комунікантів. Соціальні відносини так чи інакше виражаються у мовленні партнерів зі спілкування, створюючи “соціальний мовленнєвий портрет мовця”, позначений у лінгвістиці терміном “мовленнєва поведінка”. Під мовленнєвою поведінкою розуміють мовленнєві вчинки індивідів, які віддзеркалюють специфіку мовленнєвого існування мовного колективу у даному суспільному устрої. Соціальні параметри комунікантів можуть віддзеркалюватися у мовленнєвій поведінці інтенціонально (коли адресант свідомо орієнтує свою вербальну поведінку на певні етичні обмеження, обумовлені соціальним статусом адресата) або неінтенціонально (коли у мовленні “модулюються” соціальний статус, соціальна роль, мала соціальна група, локальна належність та ін.).

Уявлення про типове виконання тієї чи іншої стандартної ролі у санкціонованій соціальній мовленнєвій ситуації об’єднуються у стереотипи, що становлять невід’ємну частину рольової поведінки. Феномен стереотипу вперше згадується у праці У. Ліппмана як культурно детерміновані й певним чином упорядковані “картинки” світу у свідомості людини, які, з одного боку, заощаджують зусилля під час сприйняття складної інформації, а з іншого – фіксують і зберігають наявні цінності, сприяючи, тим самим, збереженню високої самооцінки людини. У соціолінгвістиці стереотип розуміється як процес, результат спілкування та конструювання поведінки згідно з певними семіотичними моделями, реалізація яких відбувається на соціальному, соціально-психологічному та мовному рівнях.

Стереотипи завжди національні, а якщо і трапляються аналоги в інших культурах, то це квазістереотипи, тому що вони розрізняються нюансами та деталями, які мають принципове значення. Культурологічне середовище певного етносу містить у собі ряд елементів стереотипного характеру, які, як правило, не можуть бути адаптовані та інтерпретовані представниками іншої культури. Такі елементи називають лакунами. Із сукупності лакун складається національний стереотип – уявлення про те, як повинні поводити себе представники певної етнокультурної спільности.

Стереотипи формуються на основі досвіду, частого повторення рольових ознак, які характеризують поведінку, манеру говорити, рухатися, одягатися. Стереотипи можуть реалізовуватися в “народній мові”, під якою розуміється різниця між тим, як люди використовують мову та що вони думають про свою мовленнєву поведінку. Стереотипи являють собою наслідок прагнення людей упорядкувати, систематизувати навколишній світ, який являє собою нескінченне різномаїття неповторних індивідуальностей. Стереотипи багато у чому збіднюють специфіку, особливості окремих осіб. Як пише Д. Таннен, “генералізації, схоплюючи загальне, нехтують індивідуальним” [Tannen D.].

З позицій лінгвістики стереотип – це таке явище мови та мовлення, такий стабілізувальний фактор, який дозволяє, з одного боку, зберігати та трансформувати деякі домінантні складові даної культури, а з іншого – проявити себе серед “своїх”, розпізнати свого. Лінгвістичні стереотипи – це такі прояви мовленнєвої поведінки, на підставі яких особа може бути віднесена до того чи іншого суспільства.

Найтиповіша форма рольової взаємодії людей – пари соціальних ролей. Співвіднесення ролей у таких парах має вертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір відносин між комунікантами віддзеркалюється у значенні коефіцієнта Р – “влада”. Вертикально стосунки між учасниками інтеракції можуть бути подані такими варіантами: 1) Р > 1 – роль одного учасника комунікації більш значуща, ніж роль його партнера; 2) Р = 1 – рівність соціальних ролей членів групи або учасників ситуації. Такий соціальний параметр, як “влада”, часто впливає не тільки на тривалість реплік, а й на те, хто пропонує зміну теми розмови діалогу. Якщо статус мовця “закодований” його мовною поведінкою, то зміна мовленнєвого ходу та довжина реплік регулюються таким параметром, як соціальна роль. Крім своєї звичної статусної ролі (колеги, товариша, доньки, батька і т. ін.), кожен комунікант виконує й певну ситуативну роль, яка зумовлюється як зміною статусної ролі співрозмовника, так і певними комунікативно-психологічними установками (мовець переконує, погоджується / не погоджується продовжувати мовленнєвий контакт). Щодо ситуативної ролі, то вона змінюється при симетричних та асиметричних відносинах спілкування.

Параметр “влада” трактується у працях більшості дослідників як сукупність абсолютних та відносних характеристик, які обумовлюють залежність одного з комунікантів від його партнера зі спілкування. П. Браун та С. Левінсон [Brown P., Levinson S.] виокремлюють два загальних джерела влади, кожне з яких може забезпечуватися як нормами даного суспільства, так і їх нехтуванням. Перше джерело влади визначається як “матеріальний контроль” – контроль розподілу матеріальних благ та застосування фізичної сили. Друге джерело влади виокремлюється як “метафізичний контроль” – контроль дій оточуючих, не підкріплений матеріально або інституціонально.

Горизонтальний вимір соціального контексту, який має симетричний характер, віддзеркалюється у значенні параметра “дистанція” (D). Соціальна дистанція визначається як відношення інтимності, за яким для мовця всі партнери зі спілкування поділяються на два класи – “свої” та “чужі”. Безліч потенційних партнерів з ознакою “свій” для мовця обмежена; кількість партнерів з ознакою “чужий” потенційно нескінченна. Соціальна дистанція може характеризуватися як “близька” або “далека” залежно від ступеня інтимності стосунків між мовцем та слухачем. Існує “середня” дистанція, яка притаманна інтеракції індивідів, знайомих один з одним, але не близьких друзів. Мовленнєва поведінка людини при спілкуванні з членами її групи відрізняється від її ж мовленнєвої поведінки поза цією групою.

Соціальний статус, соціальні ролі, малу соціальну групу комунікантів можна віднести до “внутрішніх” параметрів комунікативного акту, які впливають на вибір та використання мовленнєвих засобів. У комунікативному акті суттєву роль відіграє не тільки соціальна відмінність між мовцями, але й умови реалізації мовленнєвих кодів. До таких умов, крім суто “зовнішніх” (наприклад, параметри приміщення, в якому реалізується комунікативний контакт), слід віднести характер мовленнєвих повідомлень та їх функцію.