РОЗДІЛ 3. МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ СКОВОРОДИ В ЕТИЦІ СУЧАСНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ОСОБИСТОМУ І СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

Г. Сковорода не уминув своєю увагою і проблеми виховання. Він розумів усю відповідальність, яку несуть батьки: відповідальність і перед власною дитиною, і перед усім народом.

Григорій Сковорода стверджував, що кожна дитина від природи здібна, має певні таланти, і завдання батьків насамперед полягає в тому, щоб побачити і розвинути ці таланти, не силувати дитину до тих занять, які їй не до вподоби, але по змозі сприяти розвиткові її природних нахилів. Як писав філософ у діалозі «Вдячний Еродій»: «Усяка справа має успіх, коли природа сприяє» (11, с. 95). На жаль, навіть у сучасному житті деякі батьки не розуміють цього. Нам відомі випадки, коли батьки намагаються примусити дитину стати тим, ким самі хотіли стати в дитинстві, зреалізувати свої власні бажання через життя своїх дітей. Проте це не дає щастя та гармонії ані дітям, ані їхнім батькам.

Сковорода наголошував на тому, що варто привчати дітей до праці. Філософ стверджував, що не треба примушувати дітей працювати або пропонувати їм тяжку працю, яка стане тільки мукою. Майстерність вихователя в тому, аби вибрати такі обсяги праці і такі завдання, які б давали дитині задоволення, щоб маленька людина з дитинства збагнула, що праця -- це не неприємна необхідність, а безмежне щастя бачити плоди власних зусиль, результат власної творчості. Саме тому Григорій Сковорода засуджував батьків, які розбещують своє дитя, бо з такої дитини не виросте працьовита, беручка до роботи людина, але людина, яка намагатиметься власну роботу і відповідальність за свої дії перенести на інших. Звісно, це не зробить світ кращим.

За часів Григорія Сковороди та й пізніше для виховання дітей запрошували закордонних гувернанток. Але талановитий педагог дуже різко висловлювався проти такого підходу, бо в гонитві за престижем втрачається одна з головних засад виховання - йдеться про принцип народності виховання. Адже дитина житиме в суспільстві, вона має бути вихована в дусі народних традицій, народної мудрості та моралі, в середовищі рідної мови. Тільки тоді дитина буде гармонійною особистістю, а суспільство зробить ще один крок на шляху до справедливості.

Чижевський визначав, що на думку Сковороди батьки є найліпші вчителі, але не відкидається й виховання фахового та шкіл (22, с. 198). Вчитель, на думку Сковороди, повинен допомагати розкрити етичну внутрішню природу дитини. Мислитель вважав, що діяльність учителя та виховника має бути більш допомогою природі, ніж активною працею над утворенням у дитини чогось нового. Освіта і виховання можуть вдосконалювати, а не створювати природні здібності.

У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки:

-- гуманізм;

-- демократизм;

-- висока моральність;

-- любов до батьківщини і народу.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа і мислителя Г. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів - створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б створити ідеальне, з точки зору Сковороди, суспільство.

Вчення Сковороди доречні і в особистому житті. Наприклад, ідея «сродної праці» не завадила би в сучасності. Хоч зараз не кожна людина може обрати спеціальність за покликанням та працювати за уподобанням, бо існує в наш час багато економічних, політичних та суспільних проблем. В суспільстві найчастіше не “сродність”, а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона “несродна” для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б “сродностями” до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.

Величезним досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх адекватного використання в системі суспільного поділу праці. Він цілком правий, коли розглядає “неспорідненість”, працю за нуждою чи зовнішнім примусом як причину індивідуального й суспільного зла.

Вихідним началом в аналізі “сродної праці” у нього є не суспільство, а людина, індивід, особистість, котра з народження “запрограмована” на певний вид діяльності. Але ж професій космонавтів, водіїв, трактористів, хіміків чи програмістів не було в минулому, оскільки не існували такі види діяльності і люди не народилися з цими професіями. Їх “сродна праця”, з одного боку - детермінована соціальними потребами, а з іншого - широкою варіативністю та мобільністю тих природних задатків (“сродностей”), розвиток яких суспільство може використовувати й спрямовувати у відповідності зі своїми потребами.

Сковорода скептично ставиться до денаціоналізації, до вживання чужих мов. Чижевський писав, що, правда, національний «поворот додому» не був для Сковороди останньою, найвищою метою (див. 22, с. 205). Але все ж таки не треба шукати щастя за морем, не «повзати по кулі земній», Бог не поклав щастя «в Америці або на Канарських островах, або в азіятському Єрусалимі», тому що щастя можна знайти і на рідній землі. (22, с. 204) І зараз ці думки Сковороди актуальні, бо ми повертаємося до вивчення народних традицій, звичаїв. Ми повинні використовувати досвід наших предків, бо це наша країна, наша земля, і наше життя відрізняється від закордонного, бо ми маємо свій менталітет. Треба зосередити увагу на цій ідеї великого мислителя.

Вчення Г. Сковороди, його “філософія серця”, ідеї гуманізму наводять на роздуми й сьогодні, бо проблеми людини та її щастя - завжди центральні в суспільстві, на якому б етапі свого розвитку воно не перебувало. Не зважаючи на те, якими б шляхами не йшов духовний розвиток України, все ж таки, все нові та нові зустрічі з постаттю Сковороди необхідні, тому щовже й на Заході росте увага до тих самих течій, які розробляв великий філософ.