1.1 Суспільне життя Лівобережної України у XVIII столітті. Політична, економічна та культурна сторони

Коли минув хаос доби Руїни, центром політичного, економічного та культурного життя стала Гетьманьщина Лівобережжя. Вона була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак вона давала українцям більше самоврядування, ніж вони будь-коли до того мали. Як частина Російської імперії, Гетьманщина існувала в рамках держави, яка для багатьох українців була відносно новим політичним середовищем. Українці були вимушені змагатися з суворими правителями міцніючої Росії. (19. С. 202)

Лівобережна Україна у XVIII ст., перебуваючи у складі Російської держави, водночас користувалася певним самоврядуванням. Тут зберігалася влада гетьмана, генеральної, полкової, сотенної старшини, існувала також своєрідна система права і судочинства, традиційні збройні сили -- козацьке військо.

Після смерті гетьмана І. Скоропадського (3 липня 1722 р.) царський уряд не дозволив виборів нового. Управління Лівобережною Україною тимчасово передавалося наказному гетьманові П. Полуботку і генеральній старшині. Але у звязку з загрозою війни з Туреччиною, царський уряд вирішив відновити гетьманство на Лівобережній Україні. Гетьманом 1 жовтня 1727 р. був обраний 73-річний миргородський полковник Данило Апостол. Малоросійська колегія ліквідувалась.

Після смерті Д. Апостола (січень 1734 р.) обирати нового гетьмана не дозволили. Влада в Лівобережній Україні перейшла до нової колегії, офіційно названої «Правлінням гетьманського уряду». Колегія складалась з 6 чоловік - 3 від царського уряду і 3 від генеральної старшини. За часів «Правління» (1734-1750) Лівобережна Україна продовжувала зберігати попередній адміністративно-військовий устрій.

У 1744 р. під час приїзду Єлизавети в Україну, у Глухові старшинська верхівка звернулася до цариці з проханням про відновлення гетьманства. Клопотання про відновлення гетьманства подавались і в наступні роки. У звязку з погіршенням міжнародних обставин у 40 -- 50 роках, царський уряд вирішив задовольнити ці клопотання. Гетьманом Лівобережної України в Глухові в березні 1750 р. став Кирило Розумовський.

В 1764 р. указом Катерини II остаточно ліквідоване гетьманство. Управління Лівобережною Україною перейшло до нової (2-ї) Малоросійської колегії.

На початку 80-х років старий адміністративно-політичний устрій був остаточно скасований. З лівобережних і південних українських земель у 1782р. було утворено три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Місцеве управління реорганізоване на основі загальноросійського «Учреждения для управления губерніями». В повітових містах створювалися: повітовий суд, нижня розправа, городовий магістрат, правління городничого, повітове казначейство та ін.

Основною формою життєдіяльності населення того часу на Гетьманщині було сільське господарство, а торгівля та промисловість були слабкорозвинутими. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Найважливішою зміною в сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво.

Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей зїжджатися до певних міст і сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

Російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові барєри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Промисловість на Україні розвивалася повільно. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого -- імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Монастирі займалися виробництвом паперу. Мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. (див.19. С. 227-230)

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразилося у химерному стилі барокко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Проте взаємини Київської академії з російськими правителями не завжди були дружніми. Внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно повязана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями.

Багато бароккових рис позначилося на творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Академії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро 1 покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Вони зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київській академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму «Володимир», що оспівувала введення християнства на Русі. Присвячена Мазепі та Петру 1, пєса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалиму». Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секуляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721 р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився своїми елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» -- красномовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими та писарями. На противагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психологію козацької верхівки давали щоденники та записки Миколи Ханенка, Якова Маркевича та Пилипа Орлика. Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок українським та російським традиціям хорової музики. У багатьох їхніх творах яскраво відчутний вплив українських народних мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі -- Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас на селі поширився народний театр (вертеп) і зявилося багато мандрівних бандуристів.

1.2 Філософські та етичні ідеї в Україні XVIII ст.

Розвиток філософської думки в Україні на грунті взаємодії з культурою Західної Європи, розпочатий у XVI ст., завершується становленням професійної філософії як самостійної складової культури українського народу. Цей процес повязаний із діяльністю Києво-Могилянської академії, що припадає на козацьку добу.

Ідеї трьох європейських суспільних течій - Гуманізму, Реформації та раннього Просвітництва - у складному синтезі присутні у філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Такий синтез зумовлювався впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалася на здобутках Княжої доби, і надав своєрідного стилістичного забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) Бароко. З 30-х років XVII ст. й до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі філософського життя України.

Центральним обєктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний, а й реально досяжний у цьому житті ідеал людини. (2. С. 93-95)

В основі такого підходу лежать докорінні зрушення у світогляді під впливом видатних наукових відкриттів XVI-XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, мінливість світу, викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалася Земля, а на Землі - людина, як вінець природи. Філософія бароко концентрується на питанні «Бог-Людина-Світ».

Значний внесок в історію етичної думки в Україні зробив Феофан Прокопович (1681--1736 pp.), викладач курсу етики з 1705 p., ректор Києво-Могилянської академії (1712--1715 pp.). Він був енциклопедично освіченим ученим і у своїх дослідженнях багато уваги приділив проблемі людини. У своїй «Етиці» він розкриває механізм та сенс людської діяльності, тобто кожна людина діє, бо «вона бажає чогось, заради чого це робить». Ф. Прокопович вважав, що головне завдання етики, яка керує людською поведінкою, «... досліджувати й навчати, у чому полягає найвище добро або найвище щастя й блаженство» (6, c. 513-514).

Яскравим представником вихованців Києво-Могилянської академії був Георгій Кониський (1715--1795 pp.). Науковий доробок його свідчить про істотний прогрес у розвитку філософсько-етичних ідей у XVIII ст. в Україні. У праці «Моральна філософія, або етика» Г. Кониський досить глибоко для свого часу досліджує природу людини, формулює складну концепцію людської активності. Активність він повязує з соціальною діяльністю й відповідальністю людини за свій вибір і вчинки, що дуже важливо. Моральний вибір і вчинок людини залежать від волі. Воля, вважали києво-могилянці, не є вільною від розуму, вона втілює «практичні» рішення розуму. Досконалим є такий моральний вчинок, що грунтується на гармонії розуму і волі. Внутрішня гармонія людини залежить від згоди між розумом і волею, від діяльності відповідно обраної мети. Метою ж людської діяльності взагалі є благо. Вище благо «приготував людині Бог», але є й земне благо, повязане з життєдіяльністю людини. Воно (благо) може бути істинним і уявним: перше -- це духовні доброчинності, здоровя, сили людини; друге -- це те, що властиве не людині, а її оточенню (гроші, багатство, почесті). Взагалі благом вважається все, що стало для людини бажаним: наявність здоровя, доблесті, продовження роду, почуттєвих насолод, відчуття благополуччя та щасливої долі, але все це має бути у помірних межах. Людина має прагнути насолоди, але не повинна перетворювати її на самоціль. Г. Кониський також був проти проповідування морального ідеалу, що здатен знищувати цінності людського життя.

Філософсько-етична концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, є теоретичним виразом культури українського бароко, у межах якої зростає найзначніша філософська система. У стінах академії, а згодом - повязаних з нею колегіумів, формуються перші українські філософи-професіонали. Чи не найвизначнішим серед них був Григорій Савич Сковорода.