10Естетика в духовному житті України (кін. Хvііі–XIX ст.).

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. естетика посідає визнач­не місце в духовному житті України.

Якщо певні досягнення української естетики XVII–XVIII ст. були пов'язані з діяльністю Києво-Могилянської академії, то на межі XVIII–XIX ст. важливу роль у теоретичному житті починають відігра­вати Київський, Харківський та Львівський університети, а також українські професійні театри, музика, живопис.

Серед представників Києво-Могилянської академії звертає на себе увагу непересічна постать ГЕОРГІЯ ЩЕРБАЦЬКОГО (1725 – рік смерті невідомий). Після закінчення Академії він викла­дав у її стінах філософію, поетику, риторику. Великою популярністю користувалася написана Щербацьким п'єса «Трагедокомедия, на-рицаемая Фотий, т. е. об отступлении западной церкви от восточной». Побудована на виявленні конфлікту між православ'ям та католицизмом, п'єса Г. Шербацького розробляла складний жанр трагікомедії. Автор також намагався широко використовувати міфо­логічні мотиви для розкриття конкретних реальних позицій.

Одним з найяскравіших представників українське^ філософії та естетики XVIII ст. був, безперечно, Г. С. Сковорода. Його естетика

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ – непересічне

явище української духовної культури XVII–XVIII ст. Заснована у 1632 р. майбутнім митрополитом київським Петром Могилою, вона започаткувала розквіт наукової діяльності в Україні, стала виразни­ком національної свідомості українців. До визначних діячів Академії належали Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький, Лазар Баранович та ін.

органічно поєднана з етикою, де віддається перевага передусім почут­тям моралі, а саме – пошукам добра, дружби, взаєморозуміння. Ско­ворода пов'язує морально-естетичний світ людини зі ступенем її «осер­деченості». «Серце», «сердечність» у поезії філософа звільняються від свого біологічного значення і набувають значення морального, стають символом людяності. Серед естетичних категорій, які привертають увагу філософа, особливого значення набуває категорія «гармонія». Г. Сковорода перебував під значним впливом ідей Платона, намагаю­чись наслідувати навіть форму його філософії – діалоги.

Поміж робіт Сковороди особливе естетичне навантаження мають «Сад божественных пісней» (1753–1785), «Наркісс» (1769–1771), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773) та ін.

Поняття «серце'», «сердечність», «осердеченість», які глибоко вивчалися Г. Сковородою, знайшли творче втілення у роботах П. Д. ЛО­ДІЯ (1764–1829) – українського просвітителя, філософа, юриста. Він намагався обгрунтувати ідею «научування серця», яка, на думку дослідників, віддаляла український класицизм від європейського, а піз­ніше «серце» стає центральною організуючою категорією романтизму.

сковорода

ГРИГОРІЙ САВИЧ

(1722–1794) –

народився у козацькій родині і з 12 років почав навчатися у Києво-Могилянській академії. У її стінах з короткими перервами він провчився до 1753 р. Важливим для Сковороди був 1770 р., який він вважав роком внутрішнього містичного «просвітлення». З цього року Сковорода присвячує себе пошукам духовної істини.

П. Лодій заслуговує на увагу не лише як інтерпретатор естетичних ідей Сковороди, а й як самостійний дослідник теоретично перспективних ідей. Серед них слід зазначити розробку поняття «досконале» і його трансформацію у визначення краси. На думку Лодія, «досконалість – це узгодженість речі в єдиному, тобто в меті», а «началом доскона­лості» і є та мета, для досягнення якої в «сущому все узгоджується». Поняття «краса» і «потворність» визначаються через почуття, силу їх переживання людиною. Отже, «краса – це досконалість пережи­вання пізнаваного», а «потворність є недосконалість почуттів при сприйманні пізнаваного».

Яскраво виражену естетичну спрямованість мали роботи М. О. Максимовича. Він перший в українській теорії обгрунтував поняття «народність», пов'язуючи його з «усною словесністю» на­роду. М. Максимович досить високо цінував добу Просвітництва за ідеї освіти, культури, які ця доба проголошувала. Серед видів і жанрів мистецтва вчений вирізняв поезію, зокрема ті надбання, які мало вже «Слово про Ігорів похід». На його думку, саме історична поезія значною мірою відбиває національну свідомість. Теоретик високо цінував саме фольклористику, і поступово в його роботах відбулася естетична переакцентація з культурних орієнтирів писемної літерату­ри на народнопоетичну. Постійно проносячи цю ідею, він надавав їй вагомості, обгрунтував і зробив складовою концепції народності.

МАКСИМОВИЧ

МИХАЙЛО

ОЛЕКСАНДРОВИЧ

(1804–1873) –

український істо­рик, філолог, природодослідник. Автор праць з археології, історії, географії України VI–XVIII ст. Перший ректор Київського університету.

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ – заснований 1834 р.

З 1939 р. носить ім'я Т. Г. Шевченка

У 30–50-ті роки XIX ст. увагу фахівців привертали дослідження представників харківської філософської школи. У 1831 р. у збірнику «Брошурки» друкується стаття І. КРОНЕБЕРГА «Отрывки» а в 1850 р. – робота А. МЕТЛИНСЬКОГО «Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії». Послідовник Ф. Шел-лінга, харківський професор І. Кронеберг порушує питання про са­мостійність естетики як філософської науки. На його думку, естетика повинна займатися усіма проявами «витонченого» в навколишньому світі. Важливе місце в теорії І. Кронеберга займав аналіз меж пре­красного, вияви якого дослідник пов'язував не лише з мистецтвом, а й з природою, суспільством, конкретною людиною.

Щодо позиції А. Метлинського, то він активно включався в дискусії про місце й роль релігійного світоставлення в мистецтві. Його цікавить проблема співвідношення понять «істина – добро – краса». На думку А. Метлинського, мистецтво не в змозі ані повністю розкрити глибинний зміст цих понять, ані збагнути цю тріаду «у чистому вигляді». Тому мистецтво з властивим йому художньо-образним мисленням має «спілкуватися» з філософією і релігією. Теоретик вважає, що християн­ська доба позитивно вплинула на розвиток мистецтва, поглибивши його духовність і надавши йому можливість виступати як засіб прими­рення природи й духу, свободи і необхідності, кінцевого й безкінечного.

Аналізуючи естетику України цього періоду, слід наголосити, що вона в основному мала мистецтвознавчу орієнтацію. Це зумовлюва-

лося тією значимістю, яку митці, особливо письменники, мали в історії української культури. Водночас і естетика була здатна виступати досить міцним підґрунтям українського мистецтва.

Отже, кінець XVIII – XIX ст. – це період, коли естетика виступає як самостійна наука. Вона актив­но засвоює історичні надбання, використовує вироб­лені на перших етапах становлення науки терміни і поняття, уточнює і розвиває їх. Спираючись на прин­цип спадковості, естетика поступово посідає гідне міс­це в структурі суміжних наук.