3Види мистецтва та принципи їх класифікації.

Нагадаємо, що перші спроби класифікації належать до часів грецької античності, де мистецтва поділялися на "мусичні" та "техне". Історично цей феномен цінний тим, що відображає усвідомлення художньої творчості як особливого типу духовного досвіду. Характерно, що останній був настільки важливим для формування світу людськоїособистості, що музичні, поетичні змагання, театральні вистави усвідомлювались як загальногромадянська справа. Відвідування театру вважалося за доби архаїки громадським обов'язком вільних людей (громадян), а з-поміж витрат з державної скарбниці для малозабезпечених була стаття "на театр". Естетичне осмислення видової специфіки актуалізується вже з часів Піфагора (естетика музики) і присутнє у працях Геракліта, Демокріта, Платона. Арістотель досліджує естетичні особливості театру, драматургії, поетичного слова, танцю та музики. Цікаві його міркування щодо відмінності ритму і метра, що є специфічними для музики, але водночас за їхніми законами вибудовується будь-який художній твір: "Метр має характер механічної роздільності, тоді як ритм виявляє життєву і внутрішньо пульсуючу природу художнього твору" [15, с. 33].

Розпорошення цілісності духу в епоху пізньої античності зумовлює зосередження інтересу на окремих видах мистецтва залежно від потреб часу. Тенденції використання мистецтва для певних поза художніх потреб запозичили з пізньої античності середні віки. Християнське середньовіччя, виходячи з усвідомлення впливу музики на психічні структури особистості, ставить її поряд з мистецтвом слова і розробляє естетичну теорію музики (Августин, Боецій). У візантійському середньовіччі провідним мистецтвом уважається живопис (Іоанн Дамаскін, Федір Студит). І в наступні епохи естетична теорія осмислювала своєрідність окремих видів мистецтва залежно від особливостей їх художньої мови, предмета зображення та духовних потреб суспільства.

Першу класифікацію мистецтв як системи, що підпорядкована об'єктивним законам життєвості, зумовленим предметом зображення, матеріалом та засобами творення образу і, зрештою, способами його сприймання відповідно до специфіки образної мови (залежно від дії художньої мови на духовні структури суб'єкта), дає І. Кант ("Критика здатності судження"). Філософ пише: "Наявні лише три види вишуканих мистецтв: словесне, зображальне і мистецтво вишуканої гри відчуттів" [13, с. 1184]. У наведеній класифікації І. Кані у свою чергу, виділяє такі види: до словесних мистецтв належать красномовність і поезія; до зображальних мистецтв — пластика та живопис; до мистецтва вишуканої гри відчуттів — художня гра відчуттів слуху (музика) і від чуттів зору (мистецтво фарб). Далі, всередині другого виду, пластика як ви, поділяється на скульптуру й архітектуру.

Об'єктивною підставою для наведеної класифікації І. Кант вважає особливості вираження естетичних ідей. Так, щодо зображальних мистецтв, або інакше, мистецтв, що виражають ідеї у чуттєвому спогляданні, відмінності між пластикою і живописом полягає у тому, що перше — це мистецтво "чуттєвої істини", а друге — мистецтво "чуттєвої подоби". Основою для обох слугує естетична ідея (архетип, прообраз) [13, с. 1185].

Ґрунтовну характеристику видів мистецтва як системи наводить Ф. Шеллінг ("Філософія мистецтва"), обираючи підставою класифікації відмінності взаємодії реального та ідеального у художньому образі. На таких засадах класифікуються живопис, музика, поезія, архітектура. "Реальний ряд" мистецтв у Ф. Шеллінга уособлюють образотворчі мистецтва (музика, живопис, пластика); до "ідеального ряду" віднесені словесні мистецтва (лірична, епічна, драматична поезія).

Філософ детально аналізує символічну природу мистецтва як органічного поєднання всезагального й особливого, на відміну від однобічності схематизму та алегорії, що виникли з руйнуванням цілісності досвіду, уособленого в міфології та мистецтві. У класифікації, запропонованій Ф. Шеллінгом, особливо цікаві внутрішні зв'язки мистецтв, оскільки філософ знаходить всезагальні духовні підстави для них, зумовлені специфікою взаємодії ідеального і реального у контексті конкретних типів духовного досвіду епох. Скажімо, аналізуючи архітектуру грецької античності, філософ показує зв'язок її форм з музичними формами. "Архітектура, позаяк вона є музикою пластики, містить у собі, подібно до музики, ритмічну, гармонійну і мелодійну складову" [27, с. 295]. Відповідно, вияви архітектурного ритму філософ слушно вбачає в періодичному поділі однорідного, а саме, у таких елементах: зменшенні й поступовому стоншенні колон догори і донизу, в розмірі відстаней між колонами, а в дорійському ордері, передусім, у сполученні обломів, що утворюють карниз, числом тригліфів в одному інтервалі між колонами тощо. І далі: "Три ордери колон (дорійський, іонійський, коринфський. — В. M.), у свою чергу, співвіднесені між собою як ритм, гармонія і мелодія, або, інакше кажучи, вони побудовані або головним чином на ритмічній, або на гармонійній, або, нарешті, на мелодійній основі" [27, с. 296]. Так само барельєф ("живопис у пластиці") розглядається в єдності з іншими мистецтвами, зокрема архітектурою. Ідеї Ф. Шеллінга щодо підстав класифікації мистецтва певним чином впливали на естетику Г. Гегеля, що поділив мистецтва на символічну, класичну та романтичну художні форми.

Г. Гегель, прагнучи класифікувати мистецтва, наголошує, що справжній поділ має спиратися на природу художнього твору, яка розгортає цілісність нюансів у ньому. Підставою для класифікації філософ убачає чуттєву природу мистецтва, а отже, необхідність урахування сприймання почуттями художніх об'єктів. Почуття ці різні, але "теоретичними почуттями", здатними сприймати художні феномени, є зір та слух. Нагадаємо, що саме Г. Гегель уперше вирізнив названі засоби сприймання, охарактеризувавши їх як "теоретичні почуття" і як підставу для класифікації мистецтв [8, т. З, с. 15].

Характеризуючи специфіку зорового та слухового сприймання образності, філософ зазначає, що це ідеальні, духовні процеси творення життєвості образу. В звуках музики "вухо сприймає теоретично, подібно до того, як око сприймає форму чи колір, змушуючи внутрішній зміст предметів ставати нашим внутрішнім життям (курсив авт. — В. М.)". Третім важливим компонентом, поряд з чуттям зору та слуху, є чуттєве уявлення, пригадування, збереження образів. Завдяки діалектичному зв'язку психічних структур, що забезпечують сприймання образів та осмислююче переживання їх виразного життя, мистецтва поділяються на образотворчі (втілення образу в формах і кольорі); звукові (музика); словесні (поезія) [8, т. З, с. 16].

Однак поділ за ознакою чуттєвих рис образу — це лише один з підходів. Основне завдання мистецтва — поставити перед чуттєвим спогляданням наявну в творі мистецтва істину як цілісність об'єктивності й чуттєвого начала. Залежно від характеру відношення ідеї та її художнього втілення в образі, мистецтва поділяються таким чином. У символічному мистецтві замість тотожності форми і змісту є лише їх спорідненість; у класичному — ідеал відповідає зображенню абсолютного як такого в його самостійній, всередині себе втіленій, реальності;романтична форма мистецтва має як змістом, так і формою суб'єктивний характер душі й почуття [8, т. З, с. 17]. Мистецтва, залежно від особливостей зв'язку ідеї та образу в них, розчленовуються: "початком мистецтва" є архітектура; наступною формою — скульптура (її принцип і зміст — духовна індивідуальність); і, нарешті, видом, що розгортає внутрішні переживання суб'єкта є, по-перше, живопис, по-друге, — музика, по-третє, — поезія. Як стверджує Г. Гегель, саме ці п'ять видів мистецтва утворюють визначену його систему. Інші він уважає "недосконалими мистецтвами".

У подальшому естетична теорія щодо класифікації мистецтв акцентувала чи то на особливостях чуттєвого сприймання творів (Фехнер, Кюльпе, Огден), чи то на особливостях поєднання у ньому матеріальної природи конкретного виду та специфіки його духовного змісту (Цейзінг, Суріо, Дессуар). Сучасна естетична теорія поділяє мистецтва, залежно від матеріального буття художньої форми, на три способи існування: просторові (живопис, графіка, скульптура, архітектура, прикладні мистецтва); часові (поезія, музика); просторово-часові (театр, танець), або, відповідно: суто просторові — статичні; суто часові — процесуально-динамічні; нарешті, ті, що розгортаються і в просторі, й у часі [12, с. 360].

Отже, впродовж тривалого поступу історії мистецтва формувалися у систему, що осягала собою і розгортала людський дух щодо його можливостей сприймання і переживання дійсності, укладеної в доцільні та естетично виразні художні форми. Видова різноманітність засвідчує, що мистецтва формувалися як просторово-часова реальність, об'єктивуючись у матерії формування та у відношенні до простору і часу. Відтак, склалися такі виді мистецтва: архітектура, декоративно-прикладне мистецтво, скульптура, живопис, поезія музика, танець, театр. У міру прирощення досвіду об'єктивації дійсності засобами художньо-образної мови з'являються все нові його види. У XIX ст. у живописі вирізняється особливе мистецтво — графіка. У цей же час поняття "поетичне мистецтво" розширюється до поняття "література", охоплюючи видове та жанрове багатство творів, "матеріалом" яких є художнє слово. У XX ст. виникло кіно як вид мистецтва, завдяки здобуткам у сфері техніки. Формуються інші масові види — естрада, цирк; у XXI ст. набуває статусу мистецтва комп'ютерна графіка.

Вирізняють мистецтва також виражально-зображальні прийоми: статика — в архітектурі, динаміка — у музиці й танці, об'ємність — в архітектурі та скульптурі, площинність — у живопису і графіці, тривалість — у музиці. Єдністю всіх засобів художності створюється багатство можливостей мистецтва у відображенні дійсності.

Запорукою диференціації мистецтв є розгалуження сфер діяльності та зростання досвіду відношення до світу. Залежно від особливостей функціонування мистецтв у естетичному досвіді людства їх можна поділити на три основні групи. Перший вид відображає потребу втілити практичне ставлення людини до світу в художньо-образній формі, тобто вкласти в образ людську практично-формуючу діяльність. Такими є архітектура і декоративно-прикладне мистецтво. Другий вид відображає потребу закріпити гармонійність зв'язків і відносин людства зі світом, уклавши їх в образи і надавши їм самоцінного змісту. Це живопис, скульптура, графіка. Вони розкривають усвідомлену й опоетизовану красу природного світу та красу людини. Третій вид пов'язаний з потребою оформити людські почуття, психічні стани, людські стосунки, надавши їм образу. Він об'єднує театр, музику, танець, поезію. Укладаючи в образ людський внутрішній світ та його вияви у відносинах, мистецтво утверджує самоцінність духовного переживання — відображає рівень його досконалості.

Видова різноманітність мистецтв зумовлена також диференціацією змістовних шарів дійсності за ознакою повноти форм її буття: місце, час, дія. Тобто, у художніх образах людський дух утверджує себе як творчо-формуюча сила, здатна організувати (оформити в образ) простір, час, дію, почуття, надавши їм художньо-образних способів життя. Одні мистецтва опановують образ простору шляхом укорінення в ньому і зміни Його образу (архітектура, скульптура), інші існують у часі й тривалістю творення образу розгортають час, створюють його відлік (музика, поезія, танець). Деякі утворюють образ дії, що триває у просторі й часі, об'єднуючи їх у змістовно наповнене буття (театр, кіно).

Отже, видове багатство мистецтва є виявом багатства здібностей та умінь людства закріпити набутий досвід небайдужого ставленик це — найбільш відповідними природі зображуваного та особливостям його сприймання. Тому лише єдністю видів мистецтва створюється повнота відношення. Одночасно розгортання повноти образності та насичення нею людського життя засвідчують зрослу потребу духу жити красою світу, повнитися його повнотою, явленою у цілісності та довершеності художньо-образної мови.

Процес творення художнього досвіду має складний і суперечливий характер, детермінований предметом зображення. Розгортання змістовних шарів художньої реальності та особливості їх організації художньою формою зумовлені діалектично суперечливою єдністю буття реального світу як гармонії й дисгармонії, динаміки і статики, становлення і руйнування тощо. Так, музичний образ розгортається в єдності гармонійних сполучень звуків (консонанс) та їх розв'язання (дисонанс). Змістовне наповнення образу визначається творенням суттєвого у почуваннях: їх становлення, зміна, внутрішньо суперечлива логіка розгортання. В живопису життєвість образу створюється завдяки генералізації сутнісних якостей об'єкта, що відповідно являють себе у чуттєво даній достовірності зображеного з допомогою фарб і малюнка, світла й тіні, об'єму і площинності тощо. Водночас живопис увічнює один, нехай і найсуттєвіший, момент виявлення внутрішнього стану предмета зображення. Архітектурний образ створюється ритмічним чергуванням горизонталі й вертикалі, динаміки і статики форм, монохромністю і поліхромністю декору. Разом із тим статикою форм він протистоїть динамічній життєвості природи.

Витоки видової різноманітності мистецтва зумовлені також особливостями людського сприймання дійсності. Спосіб реагування на явища мистецтва розкриває істину почуттів. Художні почуття — це єдність того, що ми у думках стверджуємо про предмет, та того, що є в ньому [21, с. 17]. Почуття — духовний утвір, в якому генералізовані відношення, виявлено суттєве в об'єкті та засобах його художнього зображення.

У поступі історії формувалися й удосконалювалися органи сприймання та переживання художньої предметності. Нагадаємо, що зір і слух як основні джерела зв'язку із зовнішнім світом — продукт тривалого історичного розвитку "Людини розумної" ("соціальні органи"). Причому, як наголошувалося у попередніх темах, здатність сприймання і переживання художньої реальності — наслідок особливого — естетичного розвитку органів сприймання. Саме завдяки їх якісній визначеності людське сприймання має духовний характер. Більшість тварин мають гостріший слух і зір, але музичні мелодійні звуки у багатстві їх образної мови сприймає і здатна переживати лише людина. Аналогічним є сприймання естетично-художніх якостей предметності. Тварина розпізнає і небайдуже сприймає лише те, що пов'язане з її біологічними потребами. Людина по-справжньому глибоко переживає красу художніх феноменів саме тому, що здатна свідомістю і почуттями підноситись над практичною необхідністю.

Отже, як показує аналіз, мистецтва в історії становлення їх художньо-образної мови та особливостей життєвості образу сформувалися як система. Вона зумовлюється такими специфічними ознаками: своєрідністю способів існування (просторові, часові та просторово-часові мистецтва); засобами творення образів та матеріалом творення (слово — у літературі, звуки — у музиці, фарби — у живопису; мармур, бронза тощо — у скульптурі, камінь -в архітектурі); особливостями сприймання (зорові — живопис, скульптурі графіка, архітектура, література, танець; слухові — музика, поезія; зорове слухові — театр, кіно). Відтак, мистецтва здатні осягати всі сфери буття закріплюючи їх засобами художньо-образної мови в особливу сферу духовного досвіду. Тим самим вони здатні визначати собою духовні структури людської суб'єктивності, спрямовуючись на творення їх досконалості.