4 Виховання естетичного смаку.

Гармонійний, всебічний розвиток особистості неможливий без її естетичної вихованості. Естетичне виховання - педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси.

«Краса, - могутній засіб виховання чутливості душі, - писав видатний український педагог Василь Сухомлинський (1918-1970). - Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса - це яскраве світло, що осяває світ.

При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса - це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе».

Метою естетичного виховання є високий рівень естетичної культури особистості, її здатність до естетичного освоєння дійсності. Естетична культура - сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Її рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів естетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, смаків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок активної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті, людських взаєминах. Естетична свідомість - форма суспільної свідомості, яка є художньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, почуття, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних поглядах та мистецькій творчості.

Структуру естетичної свідомості складають:

1. Естетичні сприйняття. Виявляються у спостережливості, вмінні помітити найсуттєвіше, що відображає зовнішню і внутрішню красу предмета, явища, процесу, відчувати радість від побаченого, відкритого.

2. Естетичні почуття. Почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в оточуючій дійсності, творах мистецтва.

3. Естетичні судження. Передають ставлення особистості до певного об'єкта, явища. У педагогічній практиці недопустиме нав'язування учням вчителем своїх міркувань. Навпаки, він повинен допомагати їм виявляти самостійність при з'ясуванні естетичної вартості предметів.

4. Естетичні смаки. Постають як емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного. Мають вибірковий, суб'єктивний характер. Стандартних смаків не існує, вони пов'язані з індивідуальним баченням і сприйняттям.

5. Естетичний ідеал. Це своєрідний зразок, з позиції якого особистість оцінює явища, предмети дійсності. Відображає уявлення про красу, її критерії.

Найважливішим завданням естетичного виховання є формування і розвиток естетичного сприйняття, яке складає основу естетичного почуття.

Зміст естетичного виховання конкретизується у програмах з літератури, музики, образотворчого мистецтва, основ наук, у різних самодіяльних об'єднаннях учнів (хори, оркестри, ансамблі, літературні, драматичні, хореографічні гуртки, кіно- і фотогуртки), у роботі студій (художніх, спортивних тощо), під час факультативних занять з етики, естетики, різних видів художньої творчості, історії мистецтва тощо.

Джерелами естетичного виховання є художня література, музика, образотворче, театральне мистецтво, кіно, природа, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учителів та учнів, взаємини між учнями і вчителями та ін.

В естетичному вихованні учнів величезне значення має особистість педагога. Його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон - все це має бути взірцем для учнів. Показники естетичної вихованості учнів - це і їх зовнішній вигляд, манера поводитися, розмовляти, вигляд їхніх підручників, зошитів тощо.

Естетичне виховання є багатогранним процесом, основу якого складають такі напрями:

1. Життя і діяльність дитини в сім'ї. Тут формуються основи естетичних смаків, почуттів, на що впливають організація побуту в оселі, одяг, взаємини в сім'ї, оцінювання старшими краси предметів, явищ, безпосередня участь в естетичній діяльності тощо.

2. Виховна діяльність дошкільних закладів. Здійснюється через естетику побуту, систему спеціальних занять (музика, образотворче мистецтво, танці, ігри тощо).

3. Навчально-виховна діяльність загальноосвітніх закладів. Передбачає залучення учнів до оволодіння змістом навчальних дисциплін (мови, літератури, історії, предметів природничого циклу, музики, образотворчого мистецтва), позакласної виховної роботи (танцювальні гуртки, хорові колективи, студії образотворчого мистецтва та ін.). У школах створюють спеціалізовані гуманітарно-естетичні класи, що сприяє естетичному розвитку учнів.

4. Навчально-виховна робота позашкільних дитячих виховних закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчості, студії, дитячі музичні та художні школи тощо). Діяльність спрямована на задоволення інтересів, розвиток здібностей дітей, залучення їх до активної естетичної діяльності.

5. Діяльність професійних навчально-виховних закладів. Навчаючись у них, майбутні фахівці отримують естетичні знання, беруть участь у діяльності мистецьких аматорських колективів, набувають вмінь естетичної діяльності.

6. Вплив засобів масової інформації. Діяльність їх поєднує елементи багатьох видів мистецтва. Проте засилля в них «масової культури» ускладнює процес формування здорових естетичних смаків, потребує копіткої роботи вихователів, батьків, випереджуючого формування високих естетичних потреб, смаків, несприйняття потворного.

7 Вітчизняна естетична думка.

У перші десятиліття естетичні проблеми в основному розвиваються в межах риторики і поетики, літературознавства і фолькльористики. Естетичні ідеї в XIX ст. розглядалися представниками класицизму, а потім і романтизму. В центрі їх уваги знаходилися такі проблеми як природа витонченого, походження і суть мистецтва, естетичний смак та ідеал, виховне значення мистецтва, і нарешті предмет естетики.

В цілому для класицизму характерні раціоналізм, нормативність творчості. Праці І. Ріжського і його учнів представляють систематизацію основних принципів і положень класичної естетики. І. Ріжський (1759-1811 рр.) трактує естетику як науку, що встановлює правила на основі вивчення "законів досконалості речей". Критерієм прекрасного проголошується досконалість речі, коли предмети і явища "будуть зображені з якнайтоншою вірністю".

Але це не просто мимесис (наслідування, відтворення). Художник завдяки смаку і творчій фантазії, вибираючи з наочної реальності найбільш яскраве, характерне, створює свій збірний образ, що найбільш відповідає його меті. Прагнучи до досконалості він творить свою природу і своє людство. Естетика Ризького направлена на виховання та вдосконалення смаку й розповсюджується на всі сфери людської діяльності.

Першим, хто виділив естетику в самостійну філософську науку був професор Харківського університету І. Кронберг (1788-1838 рр.). Він трактує естетику як філософську науку, що пояснює "всі явища витонченого у всьому світі". Естетика не відноситься тільки до області мистецтва. Виявлення прекрасного ми можемо бачити в природі, в суспільстві, в людині. В своїх роботах Кронберг піддавав критиці класичну теорію "витонченого наслідування витонченій природі".

Ідеї романтизму, висловлені Кронбергом, знайшли своє віддзеркалення в літературній, образотворчий та музичній творчості XIX ст. Естетика виступала як філософія культури і мови, що обґрунтовує права, шляхи і можливості розвитку національної культури.

Для розуміння особливостей розвитку української культури XIX ст. суттєве значення має знання характеру політики й економіки того часу. А вони, як відомо, характеризувалися складними соціально-економічними відносинами і політичними процесами, які пов'язувались із розпадом кріпосницької системи, розвитком капіталістичних відносин, із боротьбою народних мас проти кріпацтва. Вітчизняна війна 1812 p., посилення гноблення царизму, діяльність декабристських організацій сприяли впливу на розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу, пробудили інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови.

За цих умов українська бездержавна культура продемонструвала свої високі можливості у відбитті найскладніших соціально-економічних процесів в суспільстві, показі величі українського народу, його боротьби за соціальне та національне визволення, в зображенні переживань і почуттів людини, її психології тощо.

У зв'язку з цим значний інтерес викликають погляди таких діячів мистецтва як І. Котляревський, Т. Шевченка, С. Гулак-Артемовський.

І. Котляревський (1769-1838 pp.) в поемі "Енеїда" утверджує, передовсім, особливі можливості української мови та, на відміну від вимог класичної естетики, спирається на народну традицію. Гулак-Артемовський виступав як письменник та теоретик поезії. Він написав низку статей на літературно-естетичні теми. В своїх роботах пов'язує естетику з історичним розвитком мистецтва. Пріоритетним видом мистецтва він визнає поезію, як найбільш сильну за естетичним впливом. У романтичних баладах ставить перед собою мету довести здатність української мови бути повноправним, самостійним, найповніше і вірно передавати широту та глибину людських відчуттів.

У Т. Шевченка (1814-1861 pp.), як відомо немає спеціальних праць з естетики, але його висловлювання природньо складаються в струнку систему естетичних уявлень. В його розумінні мистецтво - це творче відтворення природи, завдяки якій художник осягає її цінність для людини, порівнюючи її з ідеалом прекрасного. Він розумів силу і значення арсеналу засобів відтворення, що знаходиться у розпорядженні художника, естетичної дії твору. Причина такої сильної дії - в специфіці художньої інтерпретації дійсності, пропущеної крізь призму ідейно-естетичного бачення світу. Джерело краси Шевченка шукає не в прояві божественного, а в природі і в людині. Душа художника, багатство його індивідуальності, неповторна своєрідність його бачення світу, обумовлюють дійсну красу твору.