logo search
теория и технология воспитательного процеса

17 Естетична категорія комічного.

Комічне – це категорія естетики, що виражає в формі осміяння історично обумовлену (повну або часткову) невідповідність даного соціального явища, діяльності та поведінки людей, їх традицій і звичаїв об'єктивному ходу речей і естетичному ідеалу прогресивних громадських сил [26]. У даній роботі ми дотримуємося наведеного визначення комічного через те, що воно повною мірою відображає суть комічного. Комічне за своїм походженням, сутністю та естетичною функцією носить соціальний характер. Його витоки ґрунтуються на об'єктивних суперечностях суспільного життя. Комічне може виявлятися по-різному: у невідповідності нового і старого, змісту і форми, мети і засобів, дії та обставин, реальної сутності людини та її думок про себе. Поняття «комічний» походить від грецької «koikós» – «веселий», «смішний» і від «komos» – весела ватага ряджених на сільському святі Діоніса у Стародавній Греції. Починаючи з Аристотеля, існує велика кількість праць про комічне, його сутність та джерело; виняткова складність його вичерпного пояснення обумовлена, по-перше, універсальністю комічного (все на світі можна розглядати «серйозно» і «комічно»), а по-друге, його надзвичайною динамічністю (Жан Поль Ріхтер), ігровою здатністю ховатися під маскою. Сутність комічного вбачали в «потворному» (Платон), в «самознищенні потворного» (німецький естетик-гегельянець К. Розенкранц), у вирішенні чогось важливого в «ніщо» (І. Кант), але частіше за все визначали формально, вбачаючи її в невідповідності (між дією і результатом, метою і засобами, поняттям і об'єктом, і т.д.). Мало задовольняючи в ролі універсальних формул, різні естетичні концепції комічного, однак, досить влучно визначали сутність того чи іншого різновиду комічного, а через неї й певну грань комічного в цілому [30]. Загальну природу комічного легше з’ясувати, якщо звернутися до етимології самого слова. Це відомий у всіх народів з незапам'ятних часів ігровий, святково веселий, колективно самодіяльний народний сміх, наприклад, у карнавальних іграх, сміх від радісної безтурботності надлишку сил і свободи духу – на противагу гнітючим турботам попередніх і майбутніх буднів, повсякденній серйозності і разом з тим він відроджує (в середні століття його називали risus paschalis, «великодній сміх» – після тривалих поневірянь і заборон великого поста). До цього «відроджуючого» сміху ми застосовуємо одне із загальних визначень комічного: «фантазування розуму якому надана повна свобода». На карнавальній площі, як і в приватному будинку за бенкетним столом, завжди і скрізь, де формується ігровий сміх «комоса», запановує двозначна атмосфера дійсності, яку змінила винахідлива фантазія. Всі елементи смішного образу взяті з життя, з реального предмета (особи), але їх співвідношення, розташування, масштаби і акценти перетворені творчою фантазією. За змістом сміх універсальний і амбівалентний [33]. Комізм має широке антропологічне значення. За словами І.В. Гете, ні в чому так не виявляється характер людей, як у тому, що вони знаходять смішним. Істина ця застосовна як до окремих індивідів, суспільства і цілих епох (те, що не здається смішним в одному культурно-історичному середовищі, починаючи зі звичаїв, одягу, занять, обрядів, форм розваг тощо, викликає сміх в іншому, і навпаки), а також до національного характеру, як це виявляється і в мистецтві (роль гумору, особливо ексцентричного, в англійській літературі, дотепності у французькій, сарказму в іспанському мистецтві). Найбільшим об'єктивним джерелом комічного є, зберігаючи «ігровий» характер, історія людського суспільства, зміна застарілих соціальних форм новими [15]. Єдиний об’єкт комічного – це людина (і людиноподібне у звірів, птахів і т.д.). Таким чином комічне стороннє архітектурі, а іншим мистецтвам властиво в різній мірі. Найбільш сприятливою для універсальної природи комічного є художня література, де на комічному заснований один з головних і найбільш ігровий вид драми – комедія [18]. Ю. Борєв, який називає комізм «прекрасною сестрою смішного», вважає, що «сміх і смішне – ширше комічного. Вони охоплюють і позаестетичні явища. Смішне не завжди комічне. Комічне – прекрасна сестра смішного. Комічне породжує «високе» [9, c. 28]. Тієї ж думки дотримується і А.Н. Лук: «...не все смішне комічне, але все комічне смішне ». Іншими словами, володіючи всіма ознаками смішного, комічне володіє ще додатковою ознакою. Це ознака суспільної значущості. «Комічне – це суспільно значуще смішне». Наведена думка має дві особливості. Перша відноситься до трактування сутності комічного: комічне не можна ототожнювати зі смішним взагалі. Друга особливість пов'язана з тезою про те, що «все комічне викликає сміх, однак не все, що викликає сміх, є комічним» [24, c.63-65]. У лінгвістиці розглядають структуру художнього концепту КОМІЗМ, який визначають як ієрархічне упорядкування концептуальних ознак, що виокремлені з трьох вимірів знань про комічне: універсально-смислового, пов’язаного з архетипними знаннями, універсальними у загальній культурі людства, узагальнено-змістового, що відбиває конвенційні знання, які є звичними для культурної спільноти, й оцінно-образного, який відображає індивідуальні знання, своєрідність в осмисленні комічного. Позитивна чи негативна оцінка художнього концепту КОМІЗМ втілюється в тексті через комічну тональність, яка створюється у результаті актуалізації складників концепту «комізм» – гумору й сатири. Складниками універсально-смислового виміру знань про комічне є два архетипи – сміх і маска. Гумор, сатира, іронія, сарказм постають змістовим мінімумом дослідження концепту в загальній культурі людства. Виходячи з того, що в основі комізму лежить двоїстість, невідповідність, інконгруентність, оцінно-образний вимір знань про художній концепт «комізм» представлено концептуальними оксиморонами, найбільш репрезентативними з яких є: об’єктивізм vs. суб’єктивізм, ілюзія vs. реальність, істинність vs. вимисел і т.д. [14] Засоби і прийоми комічного у філологічній та естетичній літературі найчастіше включаються в один і той самий перелік, таким чином, засоби комічного розчиняються в його прийомах, лише іноді ці поняття розглядаються як рівноправні. Засоби комічного, поряд з мовними, охоплюють і інші засоби, що викликають сміх. До мовних засобів комічного відносять фонетичні, лексичні, фразеологічні та граматичні (морфологічні та синтаксичні). Прийоми комічного породжуються різними засобами і формуються, перш за все, в безпосередньому зв'язку з мовними засобами. [8] Наведемо наступну узагальнену схему створення комічного, в тому числі в художній літературі: об'єктивний сміх (смішне) – засоби комічного (мовні засоби – фонетичні, лексичні,фразеологічні , граматичні засоби і немовні засоби) – форми комічного (гумор, іронія,сатира) – результат – сміх (комізм). Прийоми комічного є об'єктом дослідження естетики, літературознавства та лінгвістики. Ця обставина пов'язана з тим, що прийоми мають широкі можливості формування та вдосконалення [9, c.7]. Прийоми комічного можуть бути пов'язані з сюжетом твору, характерами явищ і образів, можуть породжуватися їх поведінкою і діями, ситуацією; комізм можуть створювати одяг героя та деталі звичайних предметів. Найбільш ґрунтовне пояснення засобів і прийомів комічного міститься в працях Ю. Борєва. Він виділяє такі прийоми як «метафоричність» та «уособлення». Розбираючи сатиричний вірш, де бюрократ зображений у вигляді дерев'яного придатка до столу і крісла, він справедливо відзначає, що осміяння досягається шляхом уподібнення бюрократа одному з елементів обстанови в кабінеті. «Уособлення» Ю. Борєв пояснює аналогічним чином. Також у свою класифікацію Ю.Борєв включає сатиричну гіперболізацію, яка розглядається як два різних засоби: перебільшення (гіпербола) і применшення, пом'якшення (евфемізм) [8]. Розрізняють такі види комічного як гумор, сатира, гротеск, іронія, карикатура, пародія і т.ін. Подібне виділення видів комічного виникає від змішання форм і прийомів комічного. Гротеск, карикатура, пародія входять до техніки гіперболи і в сукупності становлять прийом деформації явищ, характерів. Ось чому їх не можна вважати формами комічного. Вони однаковою мірою входять до складу сатири та гумору [24, c.116]. Багато авторів у своїх роботах ототожнюють гумор та іронію. Ми дотримуємося думки, що гумор, іронія та сатира – це різні види комічного. 18 Естетична концепція класицизму

     Класицизм (від лат. classicus — зразковий), художній стиль і естетичний напрямок у європейській літературі і мистецтві 17-го — початку 19-го століть, однією з важливих рис якого було звертання до образів і форм античної літератури і мистецтва як ідеального естетичного еталону.

     Класицизм формується, зазнаючи вплив інших безпосередньо дотичних з ним загальноєвропейських напрямків у мистецтві: він відштовхується від попередньої йому естетики Відродження і протиборствує активно співіснуючому з ним мистецтву бароко, перейнятому свідомістю загального розладу, породженого кризою ідеалів минулої епохи. 

     Продовжуючи деякі традиції Відродження (преклоніння перед древніми, віра в розум, ідеал гармонії і міри), класицизм був своєрідною антитезою йому; за зовнішньою гармонією в класицизмі ховається внутрішня антиномічність світовідчування, що ріднило його з бароко (при всьому їх глибокому розходженні). Родове й індивідуальне, суспільне і особисте, розум і почуття, цивілізація і природа, що виступали в мистецтві Ренесансу як єдине гармонічне ціле, у класицизмі поляризуються, стають взаємовиключними поняттями. У цьому відбився новий історичний стан, коли політична і приватна сфери почали розпадатися, а суспільні відносини перетворюватися у відособлену й абстрактну для людини силу. 

     Принципи раціоналізму, що відповідають філософським ідеям Р.Декарта і картезіанства, лежать в основі й естетики класицизму. Вони визначають погляд на художній твір як на створіння штучне — свідомо створене, розумно організоване, логічно побудоване. Висунувши принцип "наслідування природі", класицисти вважають неодмінною умовою його строге дотримання непорушних правил, почерпнутих з античної поетики (Аристотеля, Горація) і мистецтва, що визначає закони художньої форми, у якій і виявляється розумна творча воля письменника, що перетворює життєвий матеріал у прекрасний, логічно стрункий і ясний твір мистецтва. Художнє перетворення натури, перетворення природи в прекрасну й облагороджену є одночасно й актом її вищого пізнання — мистецтво покликане виявити ідеальну закономірність світобудови, часто сховану за зовнішнім хаосом і безладдям дійсності. 

     Естетичну цінність для класицизму має лише родове, неминуще, непідвласне часу. У кожному явищі класицизм прагне знайти і запам'ятати його істотні, стійкі риси. Класицистський образ тяжіє до зразка, у якому життя зупинене у своєму ідеально вічному вигляді, він — особливе дзеркало, де індивідуальне перетворюється в родове, тимчасове у вічне, реальне в ідеальне, історія в міф, він зображує те, що є скрізь і чого немає ніде в реальності; він — торжество розуму і порядку над хаосом і текучою емпірією життя. Втілення піднесених етичних ідей в адекватних їм гармонічно прекрасних формах наділяє твори, створені по канонах класицизму, відтінок утопізму, що обумовлюється також і тим, що естетика класицизму надає величезного значення суспільно-виховній функції мистецтва.

     Естетика класицизму встановлює строгу ієрархію жанрів, що поділяються на "високі" (трагедія, епопея, ода, а в живописі — історичний, міфологічний і релігійний жанри; їхня сфера — державне життя чи релігійна історія, їхні герої — монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники) і "низькі" (комедія, сатира, байка, що зображують приватне повсякденне життя людей середніх станів, а в живописі — т.зв. "малий жанр" — пейзаж, портрет, натюрморт). Кожен жанр має строгі межі і чіткі формальні ознаки; не допускається ніякого змішання піднесеного і низинного, трагічного і комічного, героїчного і повсякденного.