69.. Ґенеза укр.. Естет. Думки

Витоки естетичної думки в Україні відносяться до періоду Київської Русі. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті язичницького світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Основний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші проблеми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’ясовування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла. З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв’язки з культурою Візантії, південних слов’ян і інших народів Європи.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсько-етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI ст.), «Послання» до Володимира Мономаха» Ничипора, «Повість временних літ» Нестора, «Послання» і «Слова» Кирила Туровського «Слово про Ігорів похід». У цих творах вирішуються питання про зв’язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джерела краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла.

В епоху феодальної роздробленості в землях Давньої Русі домінує релігійна ідеологія, із якою у ХV—ХVI ст. дискутують численні єресі. В них, зокрема, обговорюються проблеми співвідношення образу і першообразу, актуальні для практики іконопису.

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників-полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я з католицизмом під верховенством папи римського, що нав’язується папством. Естетичний бік богослужіння складає важливий елемент їхньої полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Казанье святого Кирила» Стефана Зизанія , «Апокрисис» Христофора Філалета , «Пересторога» анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смотрицького , «Полінодія» Захарія Копистенського , «Загадка філософом латинським», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» Івана Вишенського, «Протестація» Іова Борецького, «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять» Лазаря Барановича.

У духовному житті України XVIII ст. важливу роль відігравав випускник Києво-Могилянської академії Георгій Щербицький. Він викладав у академії філософію, поетику, риторику, був автором відомої в ті часи п’єси «Трагікомедія, нарицаєт Фотій, тобто про відступ західної церкви від східної». У ній Г. Щербицький намагався пристосувати міфологічні мотиви до розкриття сучасних йому проблем, зокрема виявлення конфлікту між католицизмом і православ’ям. Найбільш повне вираження розвиток естетичної думки на Україні в XVIII ст. знайшов у творчості видатного філософа, просвітителя, гуманіста і демократа Г.С. Сковороди . Стоячи в цілому на об’єктивно-ідеалістичних позиціях, він висунув матеріалістичну тезу про вічність і нестворенність матерії. Розуміння ним Бога носило пантеїстичний характер. Найвагомішими в естетичній спадщині філософа є «Сад божественных песней», «Наркісс» і «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни».

На початку XIX ст. естетична думка знаходилася під впливом німецької класичної і романтичної естетики. Характерною рисою української естетики XIX ст. є критика естетизму, прагнення перебороти чисто «естетичний» або умоспоглядальний підхід до художньої творчості, розглядати естетичні питання в їхньому органічному зв’язку з моральною і соціальною проблематикою.

Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці М.О. Максимовича, який першим в українській науці обгрунтував поняття «народність». У підгрунття його визначення вчений поклав «усну словесність» народу, що пов’язувало його погляди з ідеями народницького руху серед російської інтелігенції середини XIX ст.

У 40-і роки XIX ст. критичний підхід до естетичної думки спостерігається, насамперед, в ідеях революційних демократів — В.Г. Бєлінського, що освоював гегелівську естетику під знаком напрацьовування теорії реалізму в мистецтві; М.Г. Чернишевського.

Видатний внесок у розвиток естетичної думки на Україні середини XIX ст. зробив Т.Г. Шевченко (1814—1861). У своїх творах він виступає як виразник селянського естетичного ідеалу.

Естетика символізму дуже вплинула на естетичні ідеї Л. Українки, М. Коцюбинського, І. Франка.

І.Я. Франко залишив багату художню, науково-теоретичну і літературно-критичну спадщину. Основні категорії естетики, проблема відносності естетичних мірок досліджуються ним у трактаті «З секретів поетичної творчості».