1. Терміни „етика” і „мораль”.

Термін „етика” походить від давньогрецького етос яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом однак у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Піфагор, Демокрит, Геракліт, Критій) тощо. У творах давньогрецького філософа Аристотеля знаходимо два терміни похідні від слова „етос”: етікос (етичний) і етіка (етика). Термін етичний був потрібний мислителю для позначення чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру на відміну від чеснот діаноетичних, тобто пов’язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки – галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, то таку науку Аристотель та його найближчі учні назвали етикою. Філософ залишив праці, в яких вперше до нас доходить це слово – „Нікомахова етика” (наймовірніше відредагована сином Аристотеля Нкомахом), „Евдемова етика” (пов’язана з його учнем Евдемом) і так звана „Велика етика”, що являє собою стислий конспект двох перших. Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття, але це не означає, що як частини людського пізнання її не існувало раніше. По суті з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема, філософське осмислення людини. Як у доаристотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури – Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви „етика” цілком очевидним чином сприяло їїх самоусвідомленню відокремленню.

Цікаво, що в латині здавна існувало слово „мос”, яке подібно до етосу означало характер, вдачу, звичай. Разом з тим, воно мало значення припису, закону, правила. Римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон утворює від іменника мос - з прямим посиланням на аналогічну операцію у Аристотеля – прикметник мораліс – „той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв”. Услід за Ціцероном цей неологізм використовує Сенека-старший, інші римські письменники і філософи, а вже в 4 ст. виникає термін моралітас – мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загально-поширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне Аристотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

Втім у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про „етику вченого”, або „медичну етику”, маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря. Ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню „неетичність”. Така термінологічна розпливчатість зумовлена тим, що між мораллю, як реальним явищем і етикою, як наукою про нього по суті не існує чіткої межі. Незважаючи на цей взаємозв’язок теорії й практики етика здебільшого зберігає значення наук, а мораль – реального явища, предмета дослідження цієї науки.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності передусім виступає як певна форма свідомості – сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.

Мораль постає як такий практично оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла. Ми утверджуємося в розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми світовідношення – стає більш очевидним саме філософський характер етики як науки. Адже предметом філософії і є загальні основи людського буття і відношення до світу. Про моральну якість можна говорити лише тоді, коли маємо справу з протистоянням добра і зла – з напругою між протилежними полюсами. Власне моральними є ті імперативи, ті прагнення й оцінки відношення до дійсності, які виражають це протистояння, акумулюють в собі його напругу.

Так само як людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, так само як естетичне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, так само і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра і Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культури, повноту її смисложиттєвих потенцій. Звідси випливає висновок про незамінне місце моралі, морального світогляду і світовідношення в системі культури людства.