3. Мораль і звичай

Суттєвим для уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в зв’язку її порівняння з такою формою позаінституційної регуляції людської поведінки як звичай.

Подібно до моралі звичаї також складаються спонтанно в житті конкретних людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаю найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя – в переважній більшості випадків ми діємо так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує.

Віддаючи належне звичаям, зважимо все ж на їхню принципову відмінність від моралі. Дотримуючись звичаю ми діємо так, як діяли за подібних обставин наші діди-прадіди, як діють сусіди та знайомі. Обґрунтуванням певного вчинку тут є наявність прецеденту і сформованих ним очікувань: те, що має бути, цілком зумовлюється тим, що було й є, тим, що заведено, у-звичаєно. На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людини вона вимагає: роби так, як мусять робити всі. Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було, є і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку, або утримання від нього. Як зазначив творець етики категоричного імперативу І. Кант, навіть якщо б я знав, що за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов’язок належним чином, це не звільнило б мене від необхідності свій власний обов’язок виконати. Адже ця моральна необхідність залежить не від емпіричних зв’язків і прецедентів, що їх я можу спостерігати в минулому, а лише від внутрішніх вимог самої сфери обов’язковості як такої.