2. Сучасна комунікативна етика. Етика глобалізму. Екоетика.

Комунікативна етика. У 20 ст. переосмислення засад людського буття та діяльності відбувається ще в одному аспекті. Увага приділяється людині як комунікативній істоті. Філософію й етику не минає проблема діалогу, інтерсуб’єктивності в житті людини. Так відбувається комунікативне зрушення в філософії. Ці процеси намітились ще в першій половині 19 ст. в працях Л. Феєрбаха, до ідей якого звернулись представники філософії 20 ст. Новий напрямок підтримав єврейський релігійний філософ М. Бубер, російський філософ М. Бахтін, німецький екзистенціаліст К. Ясперс. Так, на думку Бубера, сутність буття людини проявляється в нескінченному її діалозі з Богом, світом та іншими людськими істотами. На думку Ясперса, екзистенція існує лише настільки, наскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією та трансценденцією, що здійснюється в акті комунікації.

Етика глобалізму. На філософські зрушення ХХ-ХХІ ст. значний вплив справив науково-технічний прогрес (глобальні відкриття у фундаментальних природничих науках, інформатиці, новітніх технологіях; налагодження глобального комунікативного зв’язку). Це формувало й новий етнічний світогляд, який розвинувся в етиці глобалізму. В основу етики глобалізму покладено ідею „глобального збирання” (іншими словами ідею вселенської єдності) всіх світів, всіх розумних істот у них і гармонійної єдності з природою. Представники цього філософсько-етичного напрямку російська школа філософів на чолі з В. Соловйовим, М. Федоровим, К. Ціолковським, В. Вернадським. Ця ідея не є новою, а започсаткована була ще в релігіях Сходу та розвивалася стародавніми мислителями Китаю, античними філософами, християнством.

„Глобальне єднання” натрапляє на труднощі – недоліком глобалізації є зникнення унікальності народів і культур, знищення мови, неповторності ментальностей, національного характеру різних культур. Це відбувається через експансію більш агресивних, сильніших культур за допомогою сучасних засобів масової комунікації (телебачення, Інтернет тощо).

Екологічна етика. Науково-технічний прогрес, інтенсивний розвиток усіх сфер суспільного життя поряд з усіма позитивними для людства здобутками ніс і негативні наслідки. Найвідчутніше це проявлялося в екологічній кризі, що ніяк не могла оминути етику. У 70-ті роки ХХ ст. в західноєвропейській етиці почав формуватися напрям екологічної етики, основне завдання якого полягало в осмисленні причин і наслідків екологічної катастрофи, а також шляхів їх подолання.

Мислителі екологічної етики категорично виступили проти антропоцентристської західної екологічної свідомості, що сформувалася в зоні техногенної цивілізації, на ґрунті чого визначилася „парадигма людської винятковості”. Наслідком такої парадигми мислення та відповідних дій людини стала екологічна криза. Кінець ХХ ст. з набуттям світового масштабу екологічної кризи змусив людину переглянути власні цінності, що спонукало до формування екологічної (екоцентриської) свідомості, яка ґрунтується на новій парадигмі та характеризується: визнанням за вищу цінність гармонійний розвиток людини та природи; усвідомлення додаткових обов’язків щодо природи з огляду на людську розумність; прагнення зберегти природну рівновагу.