2. Становлення науки

Давньогрецька естетика. З 5 ст. до РХ на зміну почуттєво-споглядальному підходу до дійсності приходить звернення інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати та освоювати світ. Слід також зважати, що то був складний період у соціально-політичному житті Греції: війни з Персією, боротьба аристократії з демократичними тенденціями. У цей час з’являється плеяда яскравих мислителів, серед яких особливе місце належить Сократові (470-399 до РХ).

Погляди Сократа спирались на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра та зла. Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним та естетичним, прекрасним і корисним. Сократ оперував поняттям калокагатія (поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий, досконалий). Це одне з найголовніших понять античної естетики, що означало гармонію зовнішнього і внутрішнього – гармонія, яка мала стати нормою існування людини. Поняттям калокагатії оперували піфагорійці, Платон і Аристотель. Пізніше цей принцип забули, а етика й естетика все більше роз’єднувалися.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції Платона (427-347 до РХ). Особливу увагу Платон приділяв вивченню мистецтва, яке відігравало на той час особливу роль у житті Афін (5-4 ст. до РХ). Демократія добилась права на безкоштовне відвідування театру. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов’язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. Він досліджує природу сприйняття прекрасного, джерела талановитості, проблему естетичного виховання. На його думку, абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, але можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень.

З ім’ям Платона пов’язані суперечності у вирішенні окремих проблем – у діалогах “Іон”, “Держава” Платон захоплюється “божественною” силою митця, а з іншого боку – свідомо принижує його через відсутність практичних наслідків дій митця. Дискусійною є також спроба Платона визначити суб’єкт в естетиці. Це і мисляча споглядаюча людина, і світ абсолютної ідеї, і світ душі, яка здатна пізнавати сутність. Визнавши, що універсальну красу створив Бог, а прекрасні предмети – це лише недосконала копія універсальної краси, Платон констатує у діалозі “Гіппій Більший”: “прекрасне - трудне”.

Теоретична спадщина Аристотеля (384-322 до РХ) є вершиною античної естетики. “Поетика”, “Риторика”, “Політика”, “Метафізика”, “Етика” висвітлюють широке коло естетичних проблем. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, комічного, трагічного. Аристотель обґрунтував основний принцип творчої діяльності митця – мімезису (наслідування), що притаманне людині з дитинства, цим людина відрізняється від тварин. Через наслідування людина набуває перших знань, результати наслідування викликають захоплення, почуття задоволення. Естетичні погляди Аристотеля пов’язані не лише з етичною проблематикою як у попередників, а й з педагогікою, психологією, мистецтвознавством. Аристотель обґрунтовує існуючі естетичні поняття, а також розробляє нові – канон (система норм і правил у розвитку мистецтва), гедонізм (насолода – наголос на чуттєво-емоційній природі мистецтва), алегорія (образне іномовлення), міра, пропорція, асоціація.

Естетика в країнах Сходу

Індія. Перший індійський трактат з естетики “Натья-Шастра” (1 ст. н. е.) містить проблеми виховання актора, висвітлює питання художньої майстерності. У коментарях до трактату розробляються поняття раса – естетичне переживання, бхава – життєва емоція. Життєві емоції лежать в основі естетичного переживання, тобто бхава може викликати до життя раса. Естетичне переживання обумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплітається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон карма. Переживання раса можна довести до містичного екстазу, а через нього досягти етичної досконалості. Отже, як і антична естетика, індійська наголошувала на єдності етичного і естетичного, що обумовлює можливість дхвани – проникнення в прихований зміст художнього твору. Ця ідея пов’язує естетичне переживання з раціональним осмисленням процесу художньої творчості.

Китай. Становлення естетики пов’язують з ім’ям Конфуція (551-479 до РХ). Система естетичного виховання – виховання слід починати з поезії, закріплювати знання слід вивченням правил “лі” – доброчесність, знання елементарних норм етикету, завершувати освіту слід зверненням до музики, яка тяжіє до духовного.

У добу Середньовіччя китайська естетика використовує категорії так званого просвітлення, особливого сприйняття світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії. Стану просвітлення можна досягти займаючись малюванням, віршуванням, квітництвом, домашнім етикетом. Найважливішим чинником естетичного переживання виступає природа.

Арабо-мусульманська естетика. Суворість мусульманства (заборона зображувати Бога, людину, тварин) відносить роль естетики на другий план, наголошення на етичному вихованні. Естетичне навантаження несе на собі арабське мистецтво – поезія, архітектура, прикладне мистецтво.

Візантія. Розквіт естетики в 4-6 ст. н. е. Спираючись на ідеї неоплатонізму Плотіна та Прокла, візантійська школа набула рис самобутності. Пізніше впливала на художню культуру Європи, Київської Русі, Грузії, Вірменії, стала основою середньовічної естетики. Розроблялась Григорієм Ниським, Іоаном Златоустом, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Розглядалися проблеми символу, образу, внутрішнього змісту, ролі кольору та звуку. Визначивши Бога як джерело краси, розробляли ідею універсаму – системи образів, символів, знаків, що поєднують людину з Богом. Наголос на почуттєвій природі людини, на думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, передача вищого знання (від Бога до людини) відбувається через світло дари - чуттєві символи, зображення, мелодії, кольорові гами, які формують мистецький твір – а окремі особистості здатні дешифрувати ці імпульси. Сама ж краса як причина гармонійності усього в світі – абсолютно трансцендентна.

Особливе місце займає розробка естетико-мистецтвознавчих функцій ікони та право зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялись такі поняття як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то починав переважати мистецтвознавчий аспект.