2. Відкритість і замкненість, монологічність і діалогічність людини

Як суб’єкт-об’єктна взаємодія спілкування передбачає певну душевну настроєність людини, моральну готовність брати в ньому участь. Ця готовність нерідко набуває свідомого вольового характеру, а інколи постає і як щось більш глибоке й первинне, ніж воля. Кожен з власного досвіду знає ,що до справжнього глибокого спілкування ми готові далеко не завжди.

Вкорінена в цілісному існуванні людини здатність до спілкування, до прийняття у свій внутрішній світ „надлишкових” щодо нього цінностей і смислів інших Я, буття загалом і до відповідної цьому перебудови власної суб’єктивності й називається відкритістю. Навпаки, відсутність такої здатності, виключна зосередженість на внутрішніх цінностях і проблемах у своєму цілісному життєвому аспекті постає як замкненість. Коли про когось кажуть, що дана людина є „відкритою” чи „замкнутою”, має відкриту чи замкнену вдачу, - це найчастіше стосується емпіричного рівня відносин, на якому дані риси виявляються без надмірної рефлексії, немовби природним чином. Разом з тим, кожній людській особистості властиво за тих або тих обставин свідомо й вибірково відкриватися перед певним співбесідником і навпаки, уникати надмірних контактів з іншими. Дар відкритості час від часу, насамперед у критичні моменти життя здатен засвідчувати себе до поза або й усупереч рішенню нашої волі – як прояв щонайглибшої буттєвої основи людської суб’єктивності.

Нерідко можна спостерігати як людина, надзвичайно відкрита у сфері емпіричних стосунків, компанійська, привітна, балакуча, - виявляється нездоланно замкненою на глибших екзистенційних рівнях, там, де йдеться про її фундаментальні цінності й уподобання. І в цьому є своя закономірність: саме непохитна самовпевненість, нездатність сумніватися у власній правоті часто густо дають особі змогу вільно почуватися на рівні емпіричних стосунків, легко вступати до них. З іншого боку, відомо, що люди гранично відкриті на глибинних рівнях свого буття, закохані, поети, містики – в повсякденному житті постають замкненими, мовчазними, навіть відлюдькуватими. Тут теж є своя правда: глибинна відкритість робить особу надзвичайно вразливою до болів життя; до того ж вона має зберігати певну внутрішню тишу, або дослухатися далеких голосів, назустріч яким розкрита її суб’єктивність. Таким чином, не варто абсолютизувати позитивний ціннісний смисл відкритості, цілком відкидаючи її протилежність – замкненість.