2. Категорії “прекрасне” і “потворне”.

Серед найвищих цінностей людства – істини, добра та краси – остання займає особливе місце в житті людини. У праці “Гіппій Більший” Платон визначає прекрасне як таке, що за своєю природою є вічним, тобто не знає ні народження, ні загибелі, ні зубожіння. Прекрасне є одвічною ідеєю – воно не може бути лише колись прекрасним, а в інший час потворним.

У естетичній концепції Аристотеля – краса міститься у величності та порядку. Для визначення сутності прекрасного Аристотель використовує принцип доцільності. Не випадковість, а доцільність присутня у всіх витворах природи, до того ж найвищою мірою, заради якої вони існують чи виникли – належить до галузі прекрасного. На думку Аристотеля, який вважав, що людина є істота політична, прекрасне в людині має перебувати в тісному зв’язку з її суспільною природою.

Моральна цінність краси надовго стала орієнтиром естетичних прагнень людства, починаючи зі стоїцизму і впродовж усього Середньовіччя. В умовах панування релігійної ідеології виключалася самоцінність естетичного; пануючим принципом стала краса світу духовного. Всю структуру свідомості середньовічної людини проймало моральне, духовне піднесення як поривання до божественної досконалості. Прекрасне визначалося як “гармонія і світло” чи “пропорція та сяйво”.

Відродження відновлює самоцінність чуттєвої людини. Краса визначалася як гармонія матерії та духу, тіла і душі, людини і навколишнього світу. Краса залежить від внутрішнього пороху душі. Естетика Ренесансу вводить нову характеристику краси – грацію – суб’єктивно неповторна краса – це гармонія, що проявляється не в статичному співвідношенні частин об’єкта, а в його динаміці, виразності, русі, розвиткові.

У епоху Нового часу відбувається зростання ролі суб’єктивного моменту в розумінні природи краси. Кант визначав прекрасне як не лише якість та властивість предмета, об’єкта, але й ставлення суб’єкта до об’єкта, опосередковане апріорними формами мислення. Кант вперше наголосив на необхідності діалектичного підходу до вивчення естетичних явищ. На думку Канта, прекрасне – це цінність, це те, що ми своєю доцільною діяльністю надаємо життю, те, що пов’язане з нашою волею, почуттями, уявленнями.

Гегель застерігає, що прекрасне в природі не є предметом естетики. Предметом естетики є лише художньо прекрасне, бо краса мистецтва є красою, народженою та відродженою на ґрунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та її явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу. У формуванні прекрасного вирішальною є людська діяльність. Щодо краси природи, ми не маємо визначених уявлень, бо позбавлені критерію. Ступінь досконалості твору мистецтва визначається рівнем відповідності між ідеєю (зміст) та формою (образне втілення). Зміст ідеї прекрасного є загальнолюдське, а формою її прояву у мистецтві – художнє. Отже, уявлення про прекрасне – соціально обумовлені.

Прекрасне характеризує явища з точки зору їхньої ціннісної естетичної довершеності.

Потворне – в античну епоху – як заперечення краси, антипод прекрасного. У середньовіччі – теж протиставляються; зверталися до зображення потворного, щоб унаочнити зображення гріховності людини. У мистецтві Відродження потворне використовувалося з метою створення найвиразнішого контрасту красі. Леонардо да Вінчі використовував потворне поряд з прекрасним для підсилення краси прекрасного. В естетиці класицизму відкидання потворного – панування високих жанрових стилів. Критика естетичних поглядів класицизму відбулась в епоху Просвітництва. Лессінг в трактаті “Лаокоон” пише, що прекрасне (в природі) становить лиш незначну частину. Він розрізняв ступені потворного – якщо воно вражаюче – воно жахливе, якщо ні – воно смішне. У добу романтизму потворне поставало як поетична антитеза краси. Резенкренц “Естетика потворного” (1853) розвивав концепцію за якою потворне – це органічний момент прекрасного.

Естетизація потворного у ХХ ст. досягла широкого розповсюдження. Апологія огидного, потворного, перебільшення їхньої ваги – все це має місце в сучасному мистецтві. У ХХ ст. відбувається естетизація потворного, мистецтво відмовляється від місії боротьби з нелюдським, піднімаючи його до рівня норми. Причини такого явища не лише художні; це цілий комплекс культурних, духовних та соціально-економічних передумов.