112. Уявлення про прекрасне в історії естетики

Історія естетики приділяла значну увагу проблемі прекрасного і пов'язала його з системою суміжних понять, які допомагають розкрити його зміст (користь, доцільність, добро, благо, відповідність, гармонія). Прекрасне – це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя.

Прекрасне існує незалежно від людини і її свідомості, проте здатність виявити красу або створити її притаманна лише людині. Оцінка прекрасного залежить від її смаку, ідеалу, спираючись на які людина орієнтується у навколишньому світі.

Давньогрецька естетика не тільки сформувала "прекрасне" як одну з основних естетичних категорій, а й використовувала систему таких суміжних понять як користь, доцільність, міра, благо, доброчинність, чуттєвість, через застосування яких намагалася повніше охарактеризувати цю категорію.

Спроби визначити категорію «прекрасне», співвіднести його з більш вузькими поняттями, зокрема з поняттями «краса», «піднесене», робилися з перших кроків становлення естетичного знання. Так, ще Платон у діалогах «Тімей», «Філеб», спираючись на піфагорійську традицію, визначав прекрасне як певну математичну пропорцію.

Сократ схилявся до думки, що прекрасне тотожне корисному і при визначенні прекрасного слід враховувати чинник доцільності. Філософ намагався переконати своїх опонентів у відносності людських уявлень про прекрасне. Один і той самий предмет може бути прекрас­ним і потворним. Усе залежить від того, наскільки він відповідає своєму призначенню.

Платон, аналізуючи погляди Сократа, наводить висловлювання Геракліта про те, що найкрасивіша мавпа потворна, якщо її порівнювати з людиною, а наймудріша людина при порівнянні з Богом здається мавпою. Отже, прекрасне — це не окре­мий предмет, а дещо спільне для ряду речей або явищ. Полемізуючи з Гіппієм, Сократ не погоджувався з думкою про те, що прекрасне — це доповнення до певного предмета.

Найбільше досягнення діалогів Платона перед­усім і полягає у відтворенні тих точок зору, які вже існували:

прекрасне — це конкретний фізичний предмет, конкретне явище;

прекрасне — це чуттєве задоволення;

прекрасне — це математично точні пропорції.

Сам Платон чітко не визначає прекрасне, проте воно для ньо­го — це передусім дещо надзвичайно об'ємне за своїм змістом, це «сутність», це «ідея. Платон намагався розкрити розвиток такого складного поняття, як «прекрасне», від нижчої тілесної краси до краси вищої — абсолютної.

Важливе місце в становленні уявлень про прекрасне посідає концепція Арістотеля. Він намагався визначити прекрасне як універ­сальну категорію, що охоплює усі сфери життя людини. Найсуттєвішими ознаками прекрасного Арістотель вважав «порядок» і «розмір». Проте він вво­див і якісний чинник — відповідність прекрасного сприйманню лю­дини.

Ще один важливий аспект роздумів грецького філософа пов'я­заний з ототожненням прекрасного і блага, а благо володіє, за Арістотелем, самоцінністю. Так через ототожнення «самоцінного» блага з прекрасним знову наголошується на самоцінності прекрасного.

Слід зазначити, що з часів античності проблема прекрасного зав­жди була об'єктом теоретичної уваги, і кожний новий історичний період вносив щось своє у розуміння краси й прекрасного. Так, середньовіччя залишило нам трактат Аврелія Августина «Сповідь», на сторінках якого мислитель досліджує проб­леми прекрасного, протиставляючи поняттю «прекрасне» поняття «відповідне». філософ вважає, що прекрасне самоцінне, а відповідне містить момент користі, доціль­ності.

Проблему прекрасного розробляли майже всі видатні теоретики відродження. Так, італійський вчений, архітектор, теоретик мистецтва Л. Б. Альберті зробив учення про красу основою своєї ес­тетичної теорії. Краса, на дум­ку Альберті, — це щось знач­но більше, ніж конкретні еле­менти, які складають будь-який предмет. Краса як певний рівень прекрасного — це гар­монія.