§6. Мистецтво відродження

На межі XIV—XV ст. спочатку в Італії, а потім і в усій Європі сформува­лися передумови для розквіту мистецтва, що звернулося до античних традицій, поєднаних з новими духовними і художніми течіями. Такий поворот зумовлений усім комплексом культурно-історичного прогре­су: розвитком товарного виробництва, торгівлі, міської культури, осві­ти, науки тощо. Певною мірою мистецтво Відродження зазнало впливу візантійської культури, з одного боку, і готичної — з іншого. Нова культура почала розвиватися в італійських містах, які були посе­редниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніколи остаточно не втрачала античних традицій римської культури.

XIII ст. ознаменувало собою певний розквіт середньовічної культури і за­кладення підвалин у культуру Відродження. Через Італію візантійська вченість потрапила до Європи. 1240 р. в Парижі почав діяти універ­ситет — перший заклад вищої освіти в Європі, осередок європейської науки і філософії. Саме тут розгорнув свою діяльність італійський мо-нах-домініканець Фома Аквінський, який поєднав християнське вчен­ня з арістотелізмом, пов'язавши тим самим надприродне і земне (ре­альне), віру і розум. Нова теологічна думка стверджувала автономне існування людини і земного життя, визнавала органічну їх єдність з надприродним. Отже, стали можливими близькі до дійсності зобра­ження природи, людини та її оточення. , ... ,, -

Слід зазначити, що італійських майстрів кінця XIII ст. завжди надихали фрески часів Римської імперії, античне мистецтво загалом. Але їх ви­користання, копіювання було неможливим, оскільки ідейний зміст тих зображень не вкладався в той, який приймався і панував. Лише нове філософське мислення, що поєднало душу з тілом, пробудило інтерес до внутрішнього світу людини і форм її тілесного вираження, поступовими спробами зуміло пов'язати глибоку психологічність християнського мистецтва з виразністю та художньою довершеністю зображення людини. Цей_процес триває й понині. Вчені виокремлю­ють у ньому кілька характерних етапів: період Проторенесансу, в яко­му вирізняється мистецтво другої половини XIII ст. (дученте), позна­чене відчутним впливом візантійської школи, і мистецтво XIV ст. (триченте), позначене незаперечним впливом готики. У самому Рене­сансі окреслюється три періоди: РІннє Відродження (кватроченте) першої половини XV ст., Високе Відродження (друга половина XV — початок XVI ст.) та Пізнє Відродження (XVI ст.).

Нові художні ідеї найвідчутніше почали виявлятися у фрескових малюнках. У другій половиш XIII ст. Рим жив багатим художнім життям, відбудо­вувалися або перебудовувалися храми, упорядковувалися їхні інтер'єри, передусім за допомогою фрескового живопису. Саме в Римі працю­вали такі майстри, як П'єтро Кавалліні, Якопо Торріті, Філіппо Русуті, творчість яких відзначалася новаторськими елементами.

На межі XIII—XIV ст. заявив про себе і Дайте Аліг'єрі -— останній поет середньовіччя і водночас перший співець нової епохи. Вчені вважа­ють, що на творчість Данте вплинула французька поезія трубадурів; так само, як вона справила значний вплив і на Петрарку, який здобу­вав освіту у Франції і кілька років провів при неаполітанському коро­лівському дворі. Не меншою мірою позначилася поезія трубадурів і на творчості Боккаччо.

Найвідомішими митцями останнього періоду Проторенесансу були Джот-то і Дуччо. Джотто визнається найзначнішим майстром, що відійшов від середньовічної нерухомості і воскресив просторове сприйняття елліністичного мистецтва. Його нова концепція будувалася на двох головних художніх принципах: перспективній передачі тривимірного простору та на об'ємному трактуванні пластичної фігури. Джотто вперше створив живописну систему, що грунтується на взаємодії час­тин у творі (це спонукало до «живописного» мислення)^ він дав сучас­никам дивовижно чітку монументальну форму, пластичність якої створюється кольором.

Мистецтво Раннього Відродження представлене кількома художніми шко­лами: флорентійською (Мазаччо, Донателло, Брунеллескі); венеціан­ською (Джованні Белліні); умбрійською (П'єро делла Франческо). Підґрунтям основної тенденції розвитку перспективи і тривимірного, рельєфного зображення людського тіла було те, що живопис, скульп-

тура й архітектура стали самостійними мистецтвами, відмежувавшись від архітектури, з якою раніше становили єдине ціле. Появу станково­го, тобто самостійного живопису пов'язують із поширенням традиції мати вдома алтар-складень.

Високий Ренесанс значно поглибив і психологізував відображення люди­ни. Художникам вдавалося досягти цього за рахунок освоєння пер­спективи, світлотіні і багатства колориту. Великого значення митці надавали вивченню анатомії людини, без знання якої вважалося не- | можливим досягти успіху в живопису чи скульптурі. І головне, самі ху­дожники, а також сучасники, що їх оточували, були значними і твор­чими особистостями. Загальний гуманістичний характер доби Від­родження не міг не покликати до життя високий пафос у зображенні людини. Саме гуманістичний погляд на людину в поєднанні з висо­кою майстерністю робили твори митців Відродження (Ботгічеллі, Мі-келанджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Браманте,Джорджоне, Тщі-ан, Палладіо) неперевершеною скарбницею світової культури.

Діячі Відродження, відстоюючи права людини на свободу, самовияв, най­частіше відчували ненадійність і хиткість ізольованого людського іс­нування. Саме таке становище гіпертрофованої індивідуальності, що не має зовнішнього опертя, надособистих регуляторних принципів, зумовлювало визнання можливості різноманітного бачення й відоб­раження дійсності, тобто до появи особистої манери творця.

Маньєризмом (італ^ тапіетто — примхливість, химерність) мистецтво­знавці називали епоху Пізнього Відродження. З італійських маньєрис-тів відомі Тібальді, Б. Челліні, Б. Амманаті, Дж. Базарі; з іспанських — Ель Греко; з нідерландських — Брейгель Старший, Ієронім Босх. Для цих художників характерна екзальтація і піднесеність, довершеність і тонка майстерність, їхня художня мова загострено суб'єктивна, умов­на й манірна. Ця епоха тривала майже впродовж усього XVI ст.

В італійському мистецтві після 1520 р. окреслилися три тенденції. Перша, що прагнула зберегти в недоторканості гармонійний ідеал Високого Відродження, дедалі більше схилялася до формального класицизму, який не володів попереднім змістом. Друга, навпаки, характеризувала­ся глибокою творчою обробкою нової дійсності, завдяки чому наро­дилося мистецтво, що зберігає і поглиблює гуманістичну сутність кла­сичного ідеалу, який набуває більшої драматичності, напруженості, трагічної суперечливості. Це лінія Мікеланджело, Тіціана, Караваджо, за якими проглядає початок бароко. Третя — це антикласичний бунт маньєристів.

Доба Відродження характеризується не тільки яскравим виявом особистос­ті митця. Відбувся загальний суспільний переворот, а у сфері худож­ньої діяльності — справжня революція. Художники рішуче розірвали зв'язки з ремісничими цехами, де здобували фах, і період цей ознаме­нувався остаточним відокремленням мистецтва від ремесла, став по-

чатком професійної спеціалізації в мистецтві, хоч самим художникам Відродження не можна дорікнути щодо професійної обмеженості. Своєрідність, самобутність художника відображала велич особистості кожного з них, водночас спільність їхнього загального високого зву­чання, єдність традиції, спадкоємності і новаторства були основою класичного розвитку живопису як виду мистецтва Відродження. Активізація художньої практики, а отже, і її супутника — теорії — породи­ла нове явище в мистецтві — професійну художньо-теоретичну осві­ту: в 1585 р. живописці брати Каррачі організували першу Академію мистецтв у Болоньї. Це була в повному розумінні слова вища школа, вважає відомий мистецтвознавець-дослідник Б. Віппер. Тут спеціаліс­та (філософи, медики, поети) читали лекції з естетики, анатомії, літе­ратури. Лікар Ланцоні на мертвих тілах пояснював фізіологічну будо­ву людини, а один із братів — організаторів школи Агостіно — читав лекції' з перспективи й теорії тіней, вів графічний клас. Двоє інших братів керували майстернями створення фігур. Академія мала колек­цію зліпків, гравюр і медалей, час од часу організовувала конкурси на кращі роботи з преміюванням переможців.

Художника, таким чином, стали готувати не через навчання роботи з ма­теріалом (полотном, фарбами, пензлем), а через проникнення в тео­рію, розуміння своєрідності предмета мистецтва, тобто навчали ху­дожнього методу. Теоретична освіта дала поштовх істотному розвит­кові самобутності, професійної самостійності майстра і відповідно розмаїтості мистецтва. Воно назавжди втратило анонімність, стало ви­нятково авторським.

Упродовж XVI—XVII ст. принципово змінилися стосунки між творцем і споживачем. Соціальна емансипація художника відбувалась і завдяки світському меценатству — митців запрошували до двору, їхніми по­слугами користувалися королі, вельможі, пани. Щоправда, все це не виключало залежності художника, особливо від смаків замовників. Та коли взяти до уваги, що їхні смаки формувалися під впливом робіт тих самих художників, то йдеться скоріше про взаємозалежність. У цей період сформувалася практика проведення художніх виставок, спо­чатку як виняткових подій, а згодом як системи. З другої половини

17. ст. вже діяли виставки членів Паризької академії, а з початку

18. ст. — публічні виставки в салонах Лувра. В той самий час по­ ширилась і систематична критика виставок у періодичних виданнях.

Отже, епоха Відродження принципово змінила становище мистецтва й ху­ дожника в суспільстві. Мистецтво наблизилося до науки, політики, соціальної філософії'. Дедалі більша роль надбудови, передусім її світ­ ських форм, сприяла єдності духовного життя суспільства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеа­ лу, який, у свою чергу, впливав на всю систему формотворчих еле­ ментів мистецтва. К