§6. Категорія і

«ЕСТЕТИЧНЕ»

Естетичне — метакатегорія естетики, що характеризує певну сферу цін­ностей, пов'язану із суспільне значущою змістовною формою, яка да­ється людині в акті чуттєвого сприймання. Специфіка естетичного полягає в нерозривній єдності чуттєво-матеріальних та ідеально-зміс­товних моментів, унаслідок чого воно пов'язане з усвідомленням спе­цифіки людського почуття не як психофізіологічного процесу, а як інтелектуальної діяльності. У порівнянні з іншими метакатегоріями естетики (прекрасне, піднесене, потворне тощо) естетичне не вказує на конкретний зміст цінності, на конкретну естетичну якість, а лише визначає причетність предмета, явища, артефакту до сфери людських цінностей, пов'язаних із чуттєво сприйманою формою.

Процес формування поняття естетичного тісно пов'язаний із становлен­ням естетики як науки. Розуміння естетичного як загальної характе­ристики певної сфери пізнання («нижчої теорії пізнання» порівняно з логікою) застосував О. Баумгартен, що визначило в подальшому до­лю естетики у порівнянні із «філософією мистецтва», яка мала попе­редню багатовікову історію. І. Кант у «Критиці здібності до судження» сформулював принцип автономії естетичного та мистецтва, показав­ши, що його не можна зводити до чуттєво приємного, утилітарно до­цільного та раціонально дискурсивного.

Доцільнісгь естетичного міститься не в самих речах та їх об'єктивних влас­тивостях, а у відношенні їх до суб'єкта та його здібностей у почутті задо­волення, зумовленому вільною грою розуму та уяви при безпосередньо­му спогляданні речей. Кантівські ідеї автономії естетичного і розуміння його як ланки між емпіричною необхідністю та моральною свободою були розвинуті Ф. Шиллером («Листи про естетичне виховання») у тлу­маченні естетичного як самостійної сфери «гри» та «видимості», як об­разу, що поєднує форму й матерію, чуттєвість і духовність людини.

Якщо Кант ще залишається на позиції Баумгартена і називає естетику на­укою про «правила чуттєвості взагалі», то Гегель ототожнює естетику з «філософією мистецтва», оскільки її предметом є «царство прекрас­ного» «або художня творчість». У зв'язку з цим категорія естетичного не знаходить у Гегеля безпосередньої розробки, хоч категорія пре­красного як «чуттєвого явлення ідеї», як єдності ідеї та її індивідуально­го втілення в дійсності певною мірою є також характеристикою есте­тичного у сфері мистецтва.

З розвитком позитивізму проблеми «філософії мистецтва» залишаються поза увагою естетиків, які намагаються пояснити естетичні феномени за рахунок емпіричних досліджень та даних окремих наук. Саме з цього веде свій початок проблема розмежування та визначення своєріднос-

ті «художнього» й «естетичного», естетичної діяльності і мистецтва то­що. В цей час великого поширення набувають соціологічні (Спенсер, Конт), психофізіологічні (Фехнер), психологічні (Ліппс), культуроло­гічні (Гайлор) дослідження естетичних феноменів як таких, що ви­йшли далеко за межі мистецтва і ототожнювалися з усією сферою культури.

З кінця XIX ст., особливо під впливом неокантіанської школи'філософії,

.; що запровадила ціннісне розуміння естетичного, та ідей Кассірера

про символічну природу культури й мистецтва на нових засадах

сформувалось уявлення про всезагальність естетичного як ціннісної

еКСПреСИВНОЇ форМИ, ВЛаСТИВОЇ ВСІЙ ЛЮДСЬКІЙ КуЛЬТурІ. V^і

Іншим шляхом до обґрунтування всезагальності естетичного пішов марк-

..•,;••- сизм, який пов'язував естетичне з практичною діяльністю людини через дослідження загальних закономірностей практично-духовного освоєння людиною дійсності, яка робить спроможним естетичне ставлення і сприйняття. Універсальною характеристикою способу іс­нування людини у світі є процес опредметнення та розпредметнення, тобто самовиявлення людини та її сутнісних сил через предмет і в предметі, який закарбовується у зовнішніх формах, що сприймають­ся почуттями. Естетичне і є усвідомленою цінністю цієї культурної форми, споглядання якої викликає почуття задоволення. Постаючи разом із практичною, утилітарною, естетична потреба зростає і роз­вивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби і піднімаєть­ся до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета.

Проблеми співвідношення естетичного та раціонального, естетичного та етичного, естетичного та утилітарного, естетичного та художнього за­лишаються актуальними теоретичними проблемами сучасної естетики.

Отже, естетичне є найзагальнішою категорією естетики, яка характеризує специфіку всіх форм естетичної діяльності, що й відрізняє їх від усіх інших форм людської діяльності. Як уже зазначалося, категорія есте­тичне сформувалася пізніше, ніж усі інші, про які вже йшлося. Ми знаємо, що прекрасне — найдавніша естетична категорія, і тривалий час саме вона визначала сутність естетичних явищ. Та починаючи із середини XVIII ст., коли Баумгартен увів термін «естетика» як загаль­ний, такий що об'єднує сферу прекрасного та засобів його пізнання і творення, розвиток науки дав можливість теоретично обґрунтувати й визначити межі естетичних явищ. Вони виявилися значно ширшими за сферу прекрасного.

Сутність естетичних явищ, як зазначалося в попередніх розділах, вдалося з'ясувати лише на ґрунті більш різнобічних філософських і гумані­тарних досліджень. Адже правильне розуміння сутності естетичного можливе, якщо людину, її сутнісні сили розглядати в умовах життєвих

обставин, які її оточують і роблять тим, чим вона є насправді. Крім то­го, потрібне й розуміння світу як живої, чуттєвої діяльності індивідів — його невід'ємних складників й активних перетворювачів. Отже, зрозуміти, що таке естетичне як чуттєве можна не шляхом аналізу і систематизації конкретних об'єктів естетичного сприйняття, а через відкриття загальних законів практично-духовного освоєння людиною дійсності, через розуміння того, як ці закони зумовлюють ту особли­ву; структуру людського пізнання, яка робить можливим і необхідним естетичне ставлення і сприймання. Йдеться, власне, про проблему дослідження практичних і духовних передумов, що історично вини­кають у ході розвитку людської спільноти.

Естетичне сприйняття завжди зосереджене саме на суспільній значущос­ті речі, явища, вчинку. В акті естетичного ставлення довколишній світ цікавить людину не сам по собі, а в тісному зв'язку з її діяльніс­тю і змістом життя. Це дає змогу індивідові в акті чуттєвого сприйнят­тя водночас пізнавати суспільну сутність явища, оцінювати його з погляду найвищого інтересу, що грунтується на всій сукупності сус­пільних характеристик людини. Відомий український вчений А. Ка-нарський у праці, присвяченій цій проблемі, зауважував: «Сама по со­бі речова, природна сторона предмета або явища не становить зміс­ту феномена чуттєвого: суто предметного, природного ставлення людини до навколишнього, до природи не існує. Воно завжди відоб­ражує ставлення людини до іншої людини, до суспільства, до класу людей, в кінцевому підсумку — через відношення її до самої себе. То­му і немає такої речі, яка в дії' тільки одного відчуття визначала б чут­тєвий стан людини»¹.

До естетики як філософської науки, що визначила свій предмет, уже Баумгартен ставив вимоги бути водночас і теорією чуттєвого пізнання, і теорією ХУДОЖНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, МИСТЄЦТВЗ. І справді, вона не могла обмежитися лише вивченням чуттєвого пізнання, бо втратила б своє

самостійне значення, перетворилася б просто на розділ філософ­ ської теорії пізнання. Якщо естетиці обмежитися тільки теорією мистецтва, вона втратить свій зв'язок із філософією, логіко-гносео- логічну основу, необхідну для розуміння природи мистецтва, есте- тичної діяльності людини взагалі. У такому разі Див.: КиянинП. В. Гносеоло- ^в°на стала б суто емпіричним описом різних ви- Іяческие й логические осно- дів мистецтва, або їхньою історією. Ось чому пе- »н науки.—м., 1974.— р_ед естетикою стоїть нині завдання органічно ^С263' пов'язати ці два різні аспекти і створити або та-

ку теорію пізнання, яка стала б теорією мистецтва, або таку теорію пізнання і художньої діяльності, яка була б і її теорією пізнання і ло­гікою. Так писав у 70-х роках відомий філософ П. Коцнін².

Вітчизняна естетика, спираючись на досягнення світової науки, у 60—80-х роках здійснювала послідовне комплексне дослідження природи есте­тичного, відчутно наближаючись до істинного розуміння його сут­ності. Ці дослідження були представлені різними школами і напряма­ми — «природниками», «суспільниками»; представниками так званої трудової концепції і едіяльнісного» підходу. Однак за всієї розмаїтості підходів до вирішення проблеми естетичного саме представники ук- І раїнської школи П. Копнін та В. Шинкарук,_В. Мазепа, В. Іванов, А. Канарський та інші створили теорію, що значно розширила пред­мет естетики, вивела її за межі філософії мистецтва.

Зрештою сформувалося стійке і теоретично обґрунтоване уявлення про естетичне як специфічне духовне, чуттєве ставлення людини до світу. Найважливішою характеристикою такого ставлення є здатність лю­дини самореалізуватися цілісно й усебічно. Постаючи разом із прак­тичною, утилітарною, естетична потреба зростає і розвивається лише за умови розвитку свободи людини, незалежності її від навколишньо­го середовища, від природної необхідності. Світ естетичного і краси — це світ, де людина є вільною від повсякденної практичної потреби. Саме тому розвиток естетичного, духовного ставлення до дійсності безпосередньо пов'язаний із зростанням матеріальної могутності людства. Адже почуття, що перебувають у полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим змістом. Ось чому засмучена турботами, зморена постійними нестатками людина несприйнятлива

навіть до наІшре^с^Ш>^ЯШ!гйи.

Отже, естетичне ставлення до предмета відрізняється від однобічного, ути­літарно-практичного тим, що відображає міру досягнутого людством багатства всебічності і цілісності суспільної Практики й відповідно ба­гатства і всебічності людського ставлення до світу. В естетичному ставленні людина, позбавлена вузькоегоїстичного інтересу і вигоди, підноситься до безкорисливого, справді людського ставлення до предмета. Саме тому естетичне ставлення є водночас духовним — во­но розвиває духовний світ людини. Однак не можна забувати, що ду­ховне ставлення виростає на основі добре розвиненої чуттєвості. Бу­денна свідомість здебільшого вбачає у чуттєвому задоволенні щось грубе, обмежене і протилежне духовному. Духовне на цьому рівні мислення розглядається як умоглядне, побудоване на аскетичному за­переченні чуттєвого задоволення.

В історії' світової культури відповідно до такого уявлення формулювалися два основні стереотипи людей: перші схильні до задоволень і в зв'яз­ку з цим деградують духовно, другі, навпаки, вільні від чуттєвих пот­реб аскети, які свідомо відмовляються від радощів життя в ім'я духов­ного вдосконалення. Такий поділ відображає лише історично обме­жену можливість для людини гармонійно розвиватися, не абсолюти-зуючи природні потреби і суспільні якості. Саме естетичний розвиток

суспільства є історичною мірою такої чудової гармонії природного й соціального, коли чуттєва потреба може бути задоволена без обов'яз­кового фізичного володіння предметом. У цьому значенні естетична потреба є вільною від вузькокорисливої, однобічної потреби, що грунтується на якійсь частковій, хисткій, основі й не може зумовлюва­ти цілісності людини в будь-якому частковому ставленні її до світу.

Таким чином, процес всесвітньо-історичного розвитку суспільства збіга­ється з естетичним розвитком, оскільки передбачає послідовний рух суспільства від жорсткої необхідності в його діяльності, що диктуєть­ся матеріальними потребами, до відносної свободи, де головним зав­данням є не виробництво матеріальних благ як самоціль, а розвиток творчих здібностей людини в усіх сферах життя, універсальний і гар­монійний розвиток сутнісних сил. Слід пам'ятати, що така свобода здобувається лише завдяки всебічному розвитку виробничих сил сус­пільства і самої людини. Отже, категорія естетичного є визначальним поняттям, що характеризує специфічно людський чуттєвий аспект всесвітньо-історичної практики, яка усуває суперечність між свобо­дою і необхідністю людської діяльності. Принцип практики (діяль­ності), закладений у розуміння культури, дає змогу розглядати есте­тичну (формотворчу) діяльність як родову ознаку культури. Це свід­чить про певну цілісність культури в межах окремих історичних епох, яка виявляється в єдності стилю — загальної суми якостей, що охоп­лює всі культурні форми.

У категорії естетичне, як вона тлумачиться в сучасній естетиці, закладено фундаментальні ідеї: 1) про діалектичну єдність універсального роз­витку людської діяльності і творчості за законами краси; 2) про взає­мозв'язок розвитку виробничих сил людства з розвитком багатства людської природи як самоцілі; 3) про взаємозалежність розвитку інди­віда, а отже, і його духовного світу та універсального, практичного Ставлення до дійсності; 4) про особливості творчої праці в умовах «царства необхідності» і «царства свободи».

Таке розуміння сутності естетичного дає змогу по-новому підійти до вирі­шення багатьох теоретичних питань, зокрема таких, як природа твор­чих здібностей людини, сутність творчості, походження мистецтва, його зв'язок із продуктивною працею, ставлення мистецтва до дійс­ності, його соціальні функції та завдання естетичного виховання.

Унаслідок такого розуміння естетичного формуються методологічні заса­ди для розрізнення естетичної діяльності як загальної категорії та мис­тецтва як її специфічної форми. Співвідношення естетичного та ху­дожнього виявляється в тому, що естетичне стосується будь-якої су-спільно значущої форми, тобто вся людська культура несе в собі ес­тетичний зміст (знакова функція естетичного), водночас художнє, або мистецтво, виникає лише в разі, якщо естетична діяльність розвива­ється до створення нових культурних структур. Таким чином, есте-

тична діяльність створює семіотичну (знакову) сферу культури, ху­дожня — нові структури (системи) культури. Це дає можливість зро­зуміти механізм виникнення мистецтва з певної форми естетичної ді­яльності і, навпаки, поступову втрату певним видом мистецтва свого суто художнього статусу й перехід на рівень естетичної цінності. Слід також наголосити, що сучасна естетична наука виявляє особливий ін­терес до категоріального апарату естетики. Запропонована нами низ­ка естетичних категорій навряд чи вичерпує їх арсенал і може бути значною мірою доповнена. Складність полягає в тому, що вчені не мають одностайності щодо розуміння і тлумачення принципів об­ґрунтування категоріального статусу понять.

Контрольні питання

1. У чому полягає своєрідність есте- 6. Як Гегель пояснює різницю між тичних категорій? трагедією і нещастям?

2. Як пов'язане поняття міри з понят- 7. Як співвідносяться свобода і необ- тям гармонії? хідність у трагічній колізії?

3. Яка різниця в поглядах на прекрас- 8. Чому почуття гумору є позитивною не між Платоном та Арістотелем? . якістю людини?

4. Як категорія піднесеного сприяє ро- 9. Чому категорія «естетичне» є най- зумінню змісту мистецтва? ширшою за змістом?

5. Як пов'язані моральне та естетичне 10. Як співвідносяться категорії «есте- в героїчному? тичне» та «художнє»?

Список рекомендованої літератури

Арштотель. Об искуссгве В 4т. — М., 1968.— рий искусства. — М.,

поезии // Античная ли- Т. 1,2. 1994.

тература. Греция¹. Анголо- ЛосевА Ф. Зстетика Воз- Платан. Пир. Федр // -.-

гия. — М., 1989. — рождения. — М., 1978. Соч.: В 4 т.—М.,

Ч. 2. — С. 347—365. ЛюбимоваТ.БЛрагичес- 1970. —Т. 2.

Вінкмьман Й. Й. Про ху- кое как зсгегическая кате- Шестакое В. П. Зстети-

дожній ідеал прекрасно- гория. -т- М., 1985. ческие категории. Опьгг

го. — К., 1990. Моечан В. С. Героическое систематического й исто-

Табамер Г.-Г. Актуаль- в системе зстетических рического йсследова-

ность прекрасного. — М., категории. — А., 1986. ния. — М., 1983.

1991. Мукаржоеский Я. Исследо-

! Ткель Г. В. Ф. Зстетика: вания по зстетике й тео- ;

Розділ 5

Естетика як метатеорія мистецтва