logo
Естетика,книга

§2. Первісне мистецтво

Як уже згадувалося, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображаль­но-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, ли­ше з певними застереженнями може бути названа мистецтвом у кла­сичному його значенні. Наскельні зображення -тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій або як образ тварини для ри-

туальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечи­ти успіх. Безперечно, зображення тварин і людини завжди супрово­джували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і неповторним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стилізація, узагальнен­ня, динамізм, багатофігурність композиції, що засвідчує зрослу май­стерність, а можливо, і певну професійність.

Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітичних Венер, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашньо­го вогнища, ритуальних танців — дій, та дійшли до нас із культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. аепеш — мідний, бронзовий і грец. лтоо£ — камінь) — грунтувалася на продук­тивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого способу життя по­роджував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні за­сади для нових форм художньої творчості. Перші зразки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови з плит (дольме­ни), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кургани скіфської культу­ри — стали початком створення людиною соціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя.

Використання глини для вироблення домашнього посуду, а згодом вина­хід гончарного круга покликали до життя нову галузь ремісництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму генезисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужит­кового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне з найабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матері­алом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і синкретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність подібних еле­ментів, безпосередньо не пов'язаних із практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку людської культури— появу відносної свободи діяльності, зрослу могутність людини, фор­мування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного худож­нього виробництва.

Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? Передусім зооморфні фор­ми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абс­трактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рос­линами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зо­бражень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої лю­дини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зо­браження людини із релігійних міркувань.

Одним Ь перших кроків до художнього узагальнення була спроба впоряд­кування та групування явищ навколишнього світу за допомогою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте на­багато складніше виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов'язане передусім з руховим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше, В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З'являється він тільки в неолітичних пам'ятках, про­ступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на кера­мічних виробах) і простір (в архітектурі). Розписний посуд різних ет­нічних груп і культур дає змогу простежити, як вчилася людина уза­гальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися на підпорядкова­ний ритмові геометричне стрункий рослинний, тваринний або гео­метричний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повертала виріб під час ліплення, а по­тім — ритм гончарного круга, можливо навіть зі співом, що його су­проводжував.

Ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об'єднувального та ор­ганізуючого значення властиві найраннішим формам архітектури, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характерною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.

То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкретична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкрет­них персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальни­ми. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі. Сама можливість міфоло­гічного мислення була тісно пов'язана з природою людської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснен­ня значення одного явища за рахунок іншого. Метафоричне перене­сення значень одного предмета на інший при розумінні їхньої різни­ці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдя­ки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного ба­чення навколишнього світу людина змогла оволодіти силами приро­ди, спочатку в сфері мислення, а потім практично. Метафора става­ла найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною

для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб виражен­ня, а й як важливе знаряддя мислення.

Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки метафоричнос­ті мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нерозчленова-ної єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види ду­ховної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в со­бі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистец­тва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відри­ваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвиватися кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз'єднуються

, остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й су­дження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмовляють­ся від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистец­тво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втра­чає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Са­ме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами.

Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазїї, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи Дав­ньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворюва­лися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та лі­риці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. Проте кожний народ несе у своїй спадщині поетичну мудрість пра-

, щурів, насамперед у багатстві національної мови, фольклорній тради­ції, в казках і піснях тощо.

.-,-. . ' , ,-, ,, ...^ -•.•,-.. С|

$3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвитку про­дуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшаруванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. У середині 4 тис. до н. е. активізація людського поступу зумовила виникнення цивіліза­цій. Найдавніші з них (країни Сходу, античні Греція та Рим) характе­ризуються зрослим масштабом і обсягом художнього виробництва, , тенденцією до виокремлення мистецтва в самостійну форму діяльнос­ті. Від покоління до покоління вдосконалювалася художня майстер­ність. Життя панівних верств унаслідок використання праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, сприяло роз­виткові художніх можливостей і потреб. Розширення торгівлі й обмі­ну спонукало до культурного й художнього запозичень.

Навіть у межах однієї епохи подибуємо значну кількість культурно-етніч-них і стилістичних форм мистецтва. Розвиваючись по висхідній, де-

далі помітніше відходячи від практичних потреб життя, мистецтво не­ухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші ци­вілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфа, ге­роїчного епосу, повчальної літератури; античні приводять до класич­ного диференціювання літератури на драматичне мистецтво, лірику, прозове оповідання. Особливого розвитку набувають образотворчі мистецтва — архітектура, скульптура, живопис. Розвивається інстру­ментальна та вокальна музика. Виникають прообрази театру у вигляді релігійних ритуалів та обрядів, за доби античності він набуває свого мистецького вираження.

Давньосхідне мистецтво репрезентують два відособлені регіони — Близь­кий та Далекий Схід, кожний з'яких мав свою культуру. Контакти між ними були доволі слабкими, вони почалися порівняно пізно, коли де­які з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, уже май­же вичерпали себе.

Близьким Сходом умовно називають землі між Каспійським, Чорним і Се­редземним морями, з одного боку, та Індійським океаном, з другого, а також суміжні землі Північної Африки. Саме країни цього регіону, пе­редусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Месопотамії, мали гене­тичний зв'язок з античними Грецією і Римом, які, в свою чергу, зумо­вили своєрідність європейської цивілізації. Нинішній поділ культур на східну і західну пов'язаний головним чином з відносно ізольова­ним розвитком культури Далекого Сходу — Індією, Китаєм, Японією та країн південнно-східної АзІЇ.

Відмінність давньосхідних суспільств від античних полягає значною мі­рою в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у сво­єму розвитку, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснооб­щинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка виявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств була тісно пов'язана з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю сутністю консервативна, то мистецтво ба­гатьох країн упродовж століть залишалося майже незмінним.

Давньосхідне мистецтво поєднує в собі низку спільних ознак. Це насампе­ред прагнення до реалізму при збереженні умовності, площинності зображень, обмеженості кольорової гами (лише локальні тони, не­вміння передавати світлотінь і перспективу), це також вірність нероз­ривному зв'язку з культом.

Дві найдавніші великі цивілізації' Близького Сходу, що виникли в долинах Нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточували. Ад­же саме тут з'явилися перші монументальні споруди — піраміди і зі-курати, храми і палаци, колони та обеліски, портретні статуї й розпи­си. Про ці дивовитвори слава йшла на Закавказзя та Іран, до Малої

Азіі' й Сирії, Аравії' та Африки. У кожній країні є майстри й цінителі мистецтва. Поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своілш культурни­ми надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль.

Найдавніші цивілізації' Месопотамії' Аккад і Шумер залишили людству цінні пам'ятки архітектури — храми. Будували їх із цегли-сирцю на пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджува­ли на високих платформах, до яких із двох боків вели сходи. Святи­лище храму мало здебільшого прямокутну, іноді овальну форми, бу­ло зсунуте на край платформи і утворювало відкритий внутрішній двір. У святилищі встановлювалася статуя божества, якому присвячу­вався храм. Пізніше з'явився інший тип храму, так званий зікурат, який зводили на кількох платформах.

Із середини 3 тис. до н. е. правителі Месопотамії' почали будувати собі па­лаци з багатьма внутрішніми дворами та зовнішньою кріпосною сті­ною, що мала захищати палац не тільки від ворогів, ай від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектури: прості кубічні форми, відсутність криволі­нійних елементів, поодинокі випадки застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стін. На віддану від архітектури образотворче мистецтво було різноманітним стосовно форми, композиції', стилю. В цьому переконує велика кількість пам'яток, знайдених в Уруці. Це, зокрема, кам'яний посуд з рельєфни­ми зображеннями, численні кам'яні печатки, скульптурні фігурки тва­рин, стела із зображенням полювання, скульптурна голова богині — покровительки міста.

У 2 тис. до н. е. культурна ситуація на Близькому Сході різко змінилася. З'явилися нові держави, старі центри цивілізації' поступово втратили своє домінантне становище щодо периферії'. Склалися три великі те­риторіально-культурні зони, в яких і тривав розвиток мистецтва. Зо­нами цими стали: ареал вавилоно-еламської культури, де переважали традиції' шумерської цивілізації' з рисами міської культури; хето-ху-ритський ареал, або «культура гірських народів», яка поєднала місцеві традиції' з тенденцією культурного запозичення; присередньоземномор-ський ареал (передусім фінікійсько-палестинські народи), який харак­теризувався своєю «міжнародністю» та еклектичністю. Розвиток куль­тур 2 тис. до н. е. відбувався тут в умовах набагато тісніших контактів, зв'язків і взаємовпливів. Великого розвитку набула писемність, поши­реною стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено композицію, завдяки чому помітно активізувався роз­виток мистецтва. Жорсткого канону не було. Навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв'язок між містами вберегли ми­стецтво від абсолютизації' канону.

Початок 1 тис. до н. е. ознаменувався створенням на Близькому Сході ве­ликих імперій: Ассирії', Хеттської держави, Урарту^ Нового Вавилона,

Ірану (Персії). Саме відтоді для близькосхідного мистецтва і почалася епоха жорсткого канону. Не релігійного, однак і не антропоморфно­го. Він був скоріше ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимо­ги імперій уславлювати царя, «владику всіх країн», військову могут­ність. Проте навіть за умов суворої ідеологічної тенденційності прид­ворного мистецтва справжні митці продовжували експериментувати, користуючись тим, що мистецтво було певною мірою вільним від зв'язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне і каноніч­не мистецтво створювали професійні художники, воно досягло по­рівняно високого професійного рівня.

На відміну від цивілізацій передньоазійського регіону давньоєгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала помітного культурного* впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама активно впливала на народи, які вступали з нею в контакти. Дав­ньоєгипетська історія, а отже, й мистецтво Стародавнього Єгипту по­діляються на три великі епохи: Раннього, Середнього й Нового царс­тва. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливіс­тю — величною монументальністю форми, суворим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронтальністю. Спільною характерною ознакою було й те, що ці особливості нерідко поєднува­лися з реалістичними тенденціями, найбільше в портретних зобра­женнях.

Високого розвитку і технічної довершеності досягла в Єгипті архітектура, численні зразки якої добре збереглися понині/ Щодо зв'язку мистец­тва з релігією, то найпомітніше це виявилося в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідею божественного походження фараона і безсмертя його душі було втілилено у величез­них усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зікурат. Найдавніша форма цієї споруди — східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток такої форми за рахунок заповнення порожнин між уступами зумовив ство­рення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пі­рамід фараонів IV династії' Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Мен-каура (Мікеріна). Поряд із пірамідами будувалися заупокійні храми ца­рів. Саме під їх впливом з часом значно зменшилися в об'ємі пірамі­ди фараонів і посилилась увага до розбудови храмів, які почала при­крашати колона, що формою нагадувала пучок тростин або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до вико­ристання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошуків зодчих та тривале історичне існування їхніх архітектурних споруд.

Єгипетська скульптура і рельєф суворо підпорядковані законові фрон­тальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник зде­більшого намагався подати ідеалізований образ богатирської людини у спокійній, застиглій позі урочистої величі,

Протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто жорстко регламентованого способу зображення людської статури, подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації'виник­ ли ще за архаїчної доби і були результатом теоретичного узагальнен­ ня, зафіксованого як у спеціальних керівництвах-повчаннях, так і в зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад у скульптур­ них моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтяг­ нувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено передумови для такого розвитку. Це підтверджується значними злета­ ми, що були викликані новаторськими тенденціями як у суспільному житті, так і в мистецтві. ,

У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до релігії і со­ціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, по-друге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульп­турні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробни­ці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують доверше­ність майстерності єгипетських художників.

Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня об­робка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані із заупо­кійним ритуалом, доповнюються дидактичною літературою. «Пов­чання Птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею».

Довершене давньоєгипетське мистецтво справило значний вплив на роз­виток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистец­тва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.