logo
Естетика,книга

§3. Естетика

ЯК САМОСТІЙНА НАУКА

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. посідає особливе міс­це: в 1750 р. вийшов друком перший том теоретичного трактату «Ес­тетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр Готліб Баумгартен (1714—1762). Спираючись на грець­кі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів но­вий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Постала потреба виокремлення в самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням люди­ни до дійсності, природи, до суспільства, мистецтва. Це було свідчен­ням накопичення нових знань, які вже не могли розвиватися в межах

загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уяв­лень. О. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику й логіку. Естетика пов'язана з «нижчим», тобто чуттєвим, а логіка — з вищим, тобто інтелектуальним пізнан­ням. Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естети­ка пов'язана із розумінням смаку і пізнає прекрасне. О. Баумгартен широко використовував поняття прекрасного, однак предмет естети­ки він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Гегеля та М. Чернишевського). Баумгар­тен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале у світі явищ, про досконалість чуттєвого піз­нання й удосконалення смаку»1.

ВаитдаПеп А. С. ТЬеогегі-зеЬе Аїіегік. — НатЬиГ£, 1983, —5. 10.

Коли Баумгартен зосередив увагу на терміні «дос­конале», то виявилося, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці мину­лого. Так, у праці «Метафізика» Арістотель ото­тожнював досконале з прекрасним, прекрасне визначено філософом як позитивне досконале. У східних культурах також простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський фі­лософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконало­го або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета — у відпо­відності його виду досконалості»2.

Абу Хамид Ал-Ташли. Вос-крешение наук о вере. — М., 1980. — С. 235.

І все-таки треба віддати належне О. Баумгартену за відродження в теоретичному обігові такого ці­кавого поняття, як досконале. Крім того, він поді­лив естетику на два рівні — теоретичну й прак­тичну. Перша мала вивчати проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності, а друга була безпосередньо пов'язана з питан­нями розвитку мистецтва. Таким чином, у концепції' Баумгартена стався поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософ­ського знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція міцно закріпилася в науці, вона існує й понині, змушуючи нас порушувати питання про двопредметнгсть естетичної науки. Відтак це є свідченням як теоретичної, так і структурної складності предмета естетики. Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли есте­тичне знання як складова частина філософи вже мало довгу і не­просту історію. Це й середньовіччя, в умовах якого написані твори Ав-густина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок», і Відродження, що дало світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюре-ра, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола, і класицизм, головні мето­дологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Пое­тичному мистецтркНікол&Буало., Сучасниками О. Баумгартена були видатні естетики !і теф!еЧф<й ^ЦШгШ^І.. ВІнкельман та Г. Е. Лес-

2 ішіімиц

Кант И. Антропология с прагматической точки зре-ния // Соч.: В 6 т. — М., 1966. — Т. 6, — С. 490.

сінг. І хоча проблема предмета естетики цими дослідниками практич­но не порушувалася, розширення кола теоретичних питань, на яких зосереджувалася увага (краса, прекрасне, естетичний ідеал, види мис­тецтва, естетичне виховання, мистецтво і влада, моральнісні аспекти художньої творчості), опосередковано впливало і на уточнення пред­мета естетики. Отже, введення Баумгартеном терміна «естетика» і фіксація певної галузі наукових знань спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за естетикою як наукою структурований предмет, що поєднував закономірності чуттєвого пізнання і художню творчість. Важливим етапом у розробленні проблеми предмета естетики був період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте й Гегель. Іммануїл Кант (1724—1804) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості»1. От­же, знову поняття досконалість висувається як важ­лива координата формування гармонії, ідеалу. Естетичні погляди І. Канта органічно пов'язані із принципами «критичної філософії», обгрунтова­ної ним в останні десятиліття життя у працях «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788). Розробляючи принципи «критичної філософії», І. Кант вису­нув ідею про непізнані «речі в собі» й розпізнані явища, які створю­ють сферу нескінченного можливого досвіду. Він визначив два види пізнання: апріорне (додосвідне) та емпіричне. Перше спирається на свідомість, отже, сягає істини, друге пов'язане з відчуттями і не вважа­ється достеменним, науковим. Теоретичні здобутки «критичної філософії» відобразилися в розробці естетичних проблем у працях «Критика здатності судження» (1790) та «Антропологія з прагматичного поглядр (1798). Особливої ваги набу­ла кантівська ідея естетики як критики смаку, який органічно пов'яза­ний з оцінкою, У праці «Критика здатності судження» І. Кант розроб­ляє механізм естетичного оцінювання, висуває принципово важливу тезу про безсторонність естетичного судження. Особливу увагу філософ приділив аналізові специфіки вияву естетичного судження в мистецтві, а отже, виокремив проблему художнього смаку, яку розглянув у зіставленні з духом. І. Кант зауважує: «Смак — це не більш ніж регулятивна здатність судження про форму при поєднанні численного в уяві; дух — це продуктивна здатність розуму а ргіогі давати зразок для цієї форми уяви»1. Важливого значення І. Кант надає аналізові «зов­нішніх» і «внутрішніх» чуттів людини і тому розмаїттю чуттєвих пере­живань, які здатна відчути людина. Філософ вважає, що судження ес-

тетичного смаку грунтується не на розумінні, а на особливому задово­ленні, яке ми отримуємо, споглядаючи форми естетичного предмета. Естетичне судження суб'єктивне, і його оцінка не може бути доведе­на. Проте в естетичному судженні мистецький твір розглядається як доцільний. Проте доцільність не є зовнішньою, не привнесена у творчість митця певним суспільним завданням. Це доцільність без ме­ти. Прекрасне подобається нам незалежно від практичного інтересу.

І. Кант значно розширює понятійно-категоріальний апарат естетики, об­ґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, витон­ченість, самоспостереження, передбачення та ін.

І. Кант у виявленні специфіки предмета естетики спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку. На відміну від нього Иоганн Готліб Фіхте (1762—1814) в розумінні естетики тяжів до ідеї зведен­ня предмета цієї науки до теорії' мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, що саме ми­стецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка спонукала Фіхте до вивчення проблеми художньої геніальності.

Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоре­тичній спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї на­уки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як «сфе­ра мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості». Слід пам'ята­ти, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна «естетика» і вва­жав за доцільне замінити його на термін «філософія мистецтва» або «філософія художньої творчості». Гегель увів до визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції' обмежувалося мис­тецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на тих проблемах, які можна бу­ло ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок тільки з проблемами мистецтва відтинав від предмета естетики все, що пере­бувало поза мистецтвом.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мистецтвом за­лишився назавжди. У першій половині XIX ст. з'явилося поняття фі­лософія мистецтва (Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мис­тецтво не тільки як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а й як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі й завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а й ви­ступає своєрідною моделлю тих високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися будь-яка людина. Творча діяльність мит­ця — процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення естетичної цінності. Якщо в будь-якій іншій царині людської діяльнос­ті естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистец­тві однією з найважливіших функцій і є функція естетичного. Тому

мистецтво можна вважати найвищою свідомо створеною сферою ес­тетичного.

Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Черни-шевський (1828—1889). Визначаючи предмет естетики через понят­тя «прекрасне», він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне в різ­них сферах життєдіяльності людини. Таким чином, М. Чернишев-ський закріпив на російському грунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

Гегелівське розуміння естетики підсумувало значний період в історії цієї науки. Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Лнтичнос-ті до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголо­сити, що з середини XVIII ст. естетика розвивається як само­стійна наука.

Період від 30-х років до кінця XIX ст. визначається як посткяасичний. А в умовах XX ст. формується некласична естетика.