§ 1. Історія української естетики в контексті національної культури

У зв'язку із загальною активізацією досліджень у галузі естетики значно зростає увага до вивчення її історії, і як частина цього процесу — до вивчення історії естетичної думки України. Це зумовлено тим, що через засвоєння і, можливо, переоцінку певних етапів становлення естетики, які формували національну естетичну спадщину, поступо­во прокладається шлях до глибшого, достовірнішого історичного знання.

Історична свідомість — складний соціокультурний феномен, невід'ємна частина духовної культури суспільства. Вона охоплює найрізноманіт­ніші форми, в яких людина усвідомлює своє минуле, свою причет­ність до історичного процесу, своє місце в ньому.

В історичному розвитку український народ пройшов тривалий і складний шлях. Велику роль у формуванні його національної самосвідомості ві­діграла естетика. Як складова частина духовної культури України вона відображає специфічний художньо-творчий досвід українського на­роду, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприйман­ня східних слов'ян. Саме воно визначало розвиток народної фантазії, самобутність символіки образотворчого мистецтва, музично-пісенної культури, а пізніше — соціально-психологічної прози, класичної дра­матургії і театру.

Як зауважують дослідники, «одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за якими можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян, німняіммішммкаі є міфологія, перекази й легенди минувшини КучерпжА Ю. Культура слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про слов'ян. Україна в контексті глибинні витоки духовності й вірувань наших культурно-історичних доль предків»¹. Ще одним важливим аспектом дослі- словянства//Історія світо- ^г , .......

вої культури: Культурні регіо- ^ження слов янської міфології є думка про те, ни. — К., 2000. — С. 395. що «саме слов'янська міфологія найсуттєвішими

своїми елементами ввійшла в так званий синкре­тизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні оз­наки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше

місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії' й звичаїв»¹.

І^^^^^^^^^^ Слід зазначити, що історія Київської Русі завжди КучерюкА К>. Культура була об'єктом прискіпливої уваги теоретиків різ- слов'ян. Україна в контексті них напрямів. Упродовж останніх років їх заці- культурно-історичних доль кавленість значно поглибилася. Серед теоретич- слов янства // Історія світо- . .

вої культури: Культурні регіо- го плідних Ідей, на наш погляд, вирізняється са­ ни. _ с. 395. ме ідея синкретизму культури Київської Русі.

Властива сучасним дослідженням зосередженість на синкретизмі культур Київської Русі, на специфічності міфопо-етичного підґрунтя світосприймання слов'янами реальної дійсності переконливо доводить, що зародження естетичних ідей, їх подальше формування в певну теоретичну систему і виокремлення у відносно самостійну філософську науку зумовлювалося потребами становлен­ня національної культури, а закономірності історичного розвитку су­спільства відобразилися в естетичних концепціях та ідеях специфічно. Під впливом соціально-економічних умов життя українського народу, своєрідних культурно-філософських чинників упродовж сторіч змі­нювалися як зміст предмета естетики, так і форми її функціонування в суспільстві. Процес реконструювання теоретичних традицій естети­ки України відтворює складний рух від міфолого-символістського рівня через розуміння предмета естетики як чуттєвої культури людини до сприймання естетики як метатеорії мистецтва. Цей рух охоплює і розуміння предмета науки через абсолютизацію ідеї прекрасного, і своєрідний культ проблем творчості як засоба реаліза­ції гармонії'. Якщо врахувати, що в традиціях естетики України дово­лі виразно простежується принцип «пограничності» — свідоме поєднання естетичної проблематики, її предмета з проблематикою і предметом суміжних наук -— психології, мистецтвознавства, етики, педагогіки, — то цілісне відтворення її історії постане як процес складний і теоретично неординарний.

Емоційно-поетичне світосприймання, на яке спиралася народна фанта­зія, відбилося в міфах, легендах, календарно-обрядових святах, які викликали до життя оригінальну календарно-обрядову поезію. Не слід забувати, що народ тривалий час мав язичницько-міфологічні уявлення про світ і прийняття християнства в наполегливій, жорсткій боротьбі ламало стару традицію і запроваджувало нову — релігійно-містичну.

Широко відомі історико-літературні пам'ятки «Повість временних літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис» спираються на більш ранні твори, зокрема, на Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. В Ізборнику 1073 р. наводяться зразки класифікації' створе­них певним автором образів як художніх засобів. Читачеві розкри­вається зміст понять притча, іномовлення, слог та ін. Вже тоді в тек-

стах робилися спроби пояснити образ людини, спираючись на але­горію та метафору.

В Ізборнику 1076 р. досліджується краса, яка аналізується через зіставлення «краси розумового» та «краси витонченого», тобто краси зовнішньої. Автори статей схиляються перед красою мудрості та доброчесності. Вже перші спроби осмислення естетичної проблематики спиралися на застосування калокагативного принципу, тобто осмислення кра­си індивіда через гармонію зовнішнього і внутрішнього. Ця тенденція буде властива для різних етапів розвитку естетики України і трансфор-муватиметься як теоретичний принцип підходу і в дослідження інших проблем, не пов'язаних з оцінкою лише краси індивіда.

Інша тенденція — чітке розмежування різних видів творчості залежно від переваги споглядального або чуттєвого ставлення до світу, впливу на­турфілософських поглядів, язичницьке обожнення природи.

Через усю історію України проходить ідея поклоніння герою: воїну, пое­ту, філософу. Реальні історичні особи переживали процес легендари-зації, перетворюючись на літературно-поетичні образи. Внаслідок цього етико-естетичне знання поєднувалося з морально-естетичним світом конкретної людини — носія теоретичної ідеї або системи по­глядів. Саме такий підхід до носіїв певної ідеї органічно поєднав літе­ратуру, архітектуру, іконопис, фрески у своєрідну єдність мистецтва і філософії, а творці мистецтва і філософії підносилися в народному сприйнятті до рівня духовних наставників. У різні епохи цю функцію могли виконувати Ярослав Мудрий, Петро Могила, Григорій Сково­рода, Тарас Шевченко, Іван Франко.

Зазначені тенденції простежуються практично на всіх етапах розвитку ес­тетичної ідеї. У XIII—XV ст. естетичне знання тісно переплетене з етичним і релігійним розумінням людини. Завдання процесу пізнан­ня осмислюється переважно в аспекті самопізнання людини. Естети­ка й етика спираються на схоластичний арістотелізм та ареопагітики. Чітко простежується сприймання певних предметів і явищ як симво­лів духовних цінностей. Особливо поширеними були ілюзІЇ щодо ма­гічної сили слова.

Аналізуючи елементи естетичного знання, які формувались у ХПІ—XV ст., потрібно враховувати, що історики української філософії саме цей період вважають найменш дослідженим, своєрідною прогалиною, яка ускладнює утворення повної і всебічної картини розвитку філософ­ської думки. Одним із творів, який дає певне змістовне уявлення про цей період, є «Стефаніт і Іхнілат» — популярний у середні віки літе­ратурний твір. Т. Данилова — дослідник філософського підґрунтя цього твору — значно поглиблює наші традиційні уявлення про притчу та її значення у ставленні слов'ян до світу. Своєрідність ії ін­терпретації' «притчеподібної структури пам'ятки «Стефаніт і Іхнілат» полягає як у виявленні етичної спрямованості твору, так і у визнанні,

що «притча як архетипічна форма знання безпосередньо не пов'яза­на ні з якою мораллю взагалі». Взаємодія «притча — мораль» реалізу­ється лише при «входженні» притчі у певну культуру: притча здобуває етичний «надтекст» і підкреслює моральні тези.

Пам'ятка «Стефаніт і Іхнілат» доносить до наших часів тогочасні дискусії щодо проблеми героя мистецького твору, специфіки науки як вира­ження народної фольклорної творчості.

На зламі XV—XVI ст. значний вплив на духовне життя України мала фі­лософсько-соціологічна орієнтація Івана Вишенського. Цей період може бути прикладом свідомого утиску «прав» естетики на користь етики й релігії', свідомого руйнування традиційного калокагативного підходу. Як у теорії', так і в буденному житті І. Вишенський обстоював ідеї аскетизму, самозречення. В навколишньому світі має панувати не­обхідність, обов'язок, які ставляться вище язичницької потреби краси та мистецтва. Світосприймання І. Вишенського — це послідовне про­тиставлення християнської етики і язичницького світосприймання ідеалів Святого Письма і художньо-естетичних ідеалів суворої необ­хідності й радості життя.

Особливе місце в історії естетики України посідає XVIII ст. — період створення й утвердження низки науково-освітніх закладів: перетво­рення Києво-Могилянської колегії (1631) на академію (1701), від­криття колегій у Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). «Впродовж усього свого майже двохсторічного існування Києво-Могилянська академія була основним чинником розвитку освіти, науки, культури не лише в Україні, а й у всьому православ­ному регіоні»¹, зазначає відомий український філософ В. Нічик.

І . __ З XVIII століттям пов'язана і діяльність Григо-

Нічж В. М. Києво-Могилян- рія Сковороди (1722—1794), естетичні погляди

ська академія і німецька куль- ЯКОГО пов'язані 3 філософією, ЄТИКОЮ, теоре

тура. — К.,2001. — С. 6. тичними проблемами літератури. Філософ сві­домо виокремлює проблему творчості, яка функціонує в межах ідеї «пограничності». Зауважимо, що ця ідея тільки на сучасному рівні розвитку науки виявляє свої значні внутрішні можливості. Пробле­ма творчості потребує багатоаспектного дослідження, в процесі яко­го поєднуються кілька підходів: філософський, психологічний, ети-ко-естетичний, мистецтвознавчий, педагогічний, медичний тощо. На перетині цих підходів і формується «пограничність» творчості. Саме через властиву їй «пограничність» проблема творчості стає об'єктом кількох наук.

Звернення до ідей Г. Сковороди є своєрідною сполучною ланкою між ми­нулим і сучасністю. Теоретичні розміркування українського філософа пов'язані з ідеєю створення «осердеченої філософії», однією з граней якої буде естетико-художнє пізнання світу. У свою чергу, естетико-ху-дожнє пізнання світу підкреслює роль і значення творчості. Концепція

Сковороди — оригінальна, її не можна назвати копією класики. Своє­рідність її полягає передусім у запереченні платонівської ідеї вічності конфлікту між філософією й поезією. Ідея взаємозв'язку філософії і поезії, на якій наполягає Сковорода, підкреслює значення творчої ін­дивідуальності.

Подальшої теоретичної розробки потребує теза Сковороди про єдність: краса •— добро — благо — істина. Саме у русі цих станів здійснюєть­ся морально-естетичне самоутвердження людської сутності. Філософ наполягає на необхідності пізнання сутності, і на цьому шляху пере­тинаються інтереси науки й мистецтва, раціонального й чуттєвого.

Слід зауважити, що впродовж останніх років особливу увагу дослідників привертає саме період з другої половини XVII до середини XVIII ст. Багато в чому їх спрямовує міркування Д. Чижевського, що ця доба є центральною епохою в духовній історії України.

Значний внесок в українську естетику цього періоду пов'язаний з іменем Феофана Прокоповича (1681—1736). Зосередивши увагу на проб­лемі краси, він, по-перше, розглядав красу людини як гармонію духу і тіла, а по-друге, до аналізу краси залучав як природу, так і звичаї, по­бут, ремесло й майстерність. З особливою зацікавленістю Ф. Проко-пович ставиться до поетичного мистецтва, яке, на його переконання, вирізняється серед інших видів творчості безпосереднім впливом на естетичні почуття людини. Саме поетика впливає на розвиток таких здатностей людини, як відчуття стилю, фантазія та уява.

Аналізуючи теоретичні традиції естетики України, слід враховувати, що на всіх етапах розвитку української культури мистецтво й мистецтво­знавство відігравали особливу, винятково важливу роль. У зв'язку з цим мистецтвознавство часто виходило за свої межі й поставало як феномен естетики і психологи творчості.

Така тенденція чітко простежується вже у творчості Івана Котляревсько­го (1769—1838), адже його «Енеіда» утверджує передусім можливості української мови та на відміну від вимог класицизму спирається на на­родну традицію.

ЗО—50-ті роки XIX ст. — яскравий період розвитку українського роман­тизму, пов'язаний як із творчими здобутками М. Гоголя, раннього Т. Шевченка, М. Максимовича, так і з теоретичними працями М. Ко­стомарова та П. Куліша.

Значний інтерес і нині викликають естетичні погляди Тараса Шевченка (1814—1861), який висловлювався різко негативно з приводу естетич­ного трактату польського теоретика К. Лібельта ще в період навчання в Академії' мистецтв. Відомі й інші іронічні висловлювання поета що­до «хірургії прекрасного». Водночас всупереч слабкій праці К. Лібель­та Шевченко високо оцінює теоретичну спадщину Базарі, завдяки життєписам якого ми маємо доволі яскраві враження щодо епохи Від­родження.

Аналіз спадщини Т. Шевченка дає змогу стверджувати, що його цікави­ла низка проблем, які, власне, і є естетичними: специфіка прекрас­ного, психологія творчого процесу, соціальна значущість мистецтва тощо.

Своєрідна художня всеосяжність у відображенні дійсності, властива біль­шості відомих українських митців минулого, не могла не спонукати їх до теоретичного осмислення морально-етичної проблематики ми­стецтва і творчості. Так звана мистецтвознавча тенденція в українській естетиці виразно виявлялася на різних історичних етапах. Перебува­ючи у складних соціально-політичних умовах, спричинених своєрід­ністю історії' України, митці намагалися осмислити соціальне призна­чення мистецтва, закріпити його як духовну пам'ять часу. Через само­аналіз творчості українські митці поступово відкривали і для себе, і для науки «секрети» складного процесу створення і функціонування художнього твору.