§1. Форми організації

КУЛЬТУРНОГО І ХУДОЖНЬОГО

життя

Художнє життя сучасного суспільства напричуд різноманітне. Це пов'яза­но з особливостями розвитку мистецтва, насамперед з його видовою і жанровою диференційованістю. Крім класичних видів мистецтва — архітектури, скульптури, живопису, музики, театру (драматичного, оперного, балетного), літератури — такі види, як кінематограф, теле­бачення, радіо, фотомистецтво, що є здобутком технічних досягнень XX ст., значно розширили сферу мистецтва. Якщо додати мистецтва, що з'явились як синтез із спортом — цирк, балет на льоду, художню гімнастику, — то можна твердити, що мистецтво тяжіє до нестримно­го і всебічного примноження.

Нині художнє життя суспільства має і свою організацію, що передбачає професійну підготовку, свої форми створення художнього виробниц­тва, відповідні інститути, які забезпечують доведення його до публіки, суспільну оцінку художніх творів, використання засобів інформації, завдяки яким відбувається поширення знань про події художнього життя.

Мистецтво твориться не тільки художниками, а й усіма тими умовами, що сприяють розквітові талантів, стимулюють пошук нового або суворо охороняють традиції, високо цінують талант або не зацікавлені у вия­ві особистості. Деякі мистецтва залежать від розвитку матеріальних за­собів. Значну роль відіграють художні традиції країни, наявність ху­дожньої школи, що плекається багатьма поколіннями митців. І, на­решті, успіх багатьох новацій залежить від рівня художньої підготовки й естетичних потреб публіки, без участі якої не відбуваються значущі події' художнього життя.

Зупинімося на найважливіших аспектах художнього життя, без аналізу яких неможливе розуміння багатьох процесів, що визначають харак­тер, тенденції', пошуки і зміни форм сучасного мистецтва.

Професійна підготовка та професійні організації митців. Як уже за­значалося раніше, професійна підготовка художників упродовж ос­танніх трьох століть зазнала великих змін. До епохи Відродження

професійна підготовка майстрів мистецтва мало відрізнялася від під­готовки ремісника і зводилася до навчання роботи з певним матеріа­лом. Учителем був досвідчений майстер. Він набирав учнів, які допо­магали йому в роботі. Спочатку майстер навчав їх, доручав найпро­стіші й трудомісткі операції'. Під час спільної роботи він відбирав най-обдарованіших і доручав ш складніші операції. Природний талант і вміння відігравали неабияку роль у процесі навчання. Адже найчасті­ше секрети майстерності, тобто певні прийоми, що забезпечували майстрові успіх у його справі, учням зазвичай не розкривалися. Ху­дожні професії тому були переважно сімейною справою, а секрети майстерності передавалися членам сім'ї, від батька до сина. Значна частина учнів так і залишалися підмайстрами і тільки найталановиті-ші піднімалися до рівня майстра. В ремісничих об'єднаннях—цехах, гільдіях або корпораціях — статус майстра надавався за рішенням від­повідних професійних об'єднань.

За доби Відродження першими з ремісничих цехів вийшли живописці. Це значною мірою пов'язано зі зміною змісту живописного мистецтва, перетворенням його з виробничої діяльності на духовну, на створен­ня певного духовного змісту, який визначав не замовник, а майстер. Характер взаємозв'язку художника й замовника сприяв також автоно­мізації художника. Дедалі частіше замовником виступала окрема осо­ба, а не церква, місто, держава.

Як відомо, першим закладом художньої освіти стала Болонська академія мистецтв, згодом таку саму академію було засновано в Парижі. Принцип освіти, апробований в академіях, поширився й на інші ви­ди художньої діяльності. Учні навчалися під керівництвом досвідче­ного майстра. Щоправда, з часом було введено певний обсяг теоре­тичного навчання, що охоплював теорію та історію мистецтва, а та­кож своєрідний курс загальнокультурних знань з естетики, психоло­гії, філософії' тощо. Поступово художні заклади на зразок академій доповнюються навчальними закладами нижчого ступеня — худож­німи, музичними, хореографічними школами та училищами. Вдо­сконалюється і добір учнів. Розвиток психології мистецтва, дедалі глибше розуміння зв'язку професійного успіху і обдарованості допо­магають створити певну систему раннього виявлення хисту учня. Відчутнішою стає турбота про умови навчання, про накопичення і збереження досвіду, формування традицій.

До роботи в освітніх закладах залучаються найвидаїніші діячі мистецтва, що забезпечує спадкоємність, своєрідність шкіл і напрямів, збережен­ня класичних традицій в образотворчих мистецтвах, музиці, балеті та літературі.

Таким чином, професійна підготовка діячів мистецтва набула з часом но­вих форм, іншими стали і професійні організації. Потреба в об'єднан­ні зусиль для розв'язання важливих питань художнього життя, у про-

фесійному спілкуванні зумовила появу творчих спілок, художні акаде­мії взяли на себе координаційну роль в організації творчого життя, збирання й розподілу коштів, організації виставок, конкурсів, видав­ничої справи, підтримки молодих талантів, зв'язків із діячами мис­тецтв інших країн. В умовах значної фінансової підтримки з боку дер­жави творчі спілки нерідко відігравали і певну ідеологічну функцію. Так, зокрема, було в СРСР. Нині, коли наша молода держава відмови­лась від ідеологічного тиску на діячів мистецтва, перед творчими спіл­ками відкриваються нові можливості організаційного відновлення, ак­тивізації' творчого життя і діяльності всіх культурно-мистецьких сфер.

Культурні та художні заклади. Залежно від виду і форми буття творів мистецтва відповідно організовані заклади забезпечують можливість ознайомлення з ними широкого кола читачів і глядачів. Звичайними стали для нас бібліотеки, мреї, театри, кінотеатри, концертні зали, виставки. Відбуваються різноманітні художні заходи: конкурси, фес­тивалі, ювілейні вистави, прем'єри, беніфіси, творчі звіти тощо. Все це має велике значення для культурного життя країни. Формування лі­тературних і художніх зібрань, наприклад, потребує значної мистец­твознавчої та наукової роботи. Фахівці з різних галузей знань вивча­ють, систематизують, реставрують національні набутки, організову­ють виставки, забезпечують постійне оновлення експозицій. Бібліо­теки та музеї, що мають багаті фонди, набувають особливого статусу національних і тому стають державними раритетами. Такі всесвітньо відомі музеї, як Лувр, Британський мрей, Дрезденська картинна гале­рея, петербурзький Ермітаж, Нью-Иоркський музей сучасного ми­стецтва, а також Національна бібліотека Конгресу США, бібліотека французької Сорбонни, Національна парламентська бібліотека в Ки-_ЄВІ₅ — _є не тільки національною гордістю країн, а й осередком найба-гатших зібрань світового мистецтва.

Багатовікова історія Національного французького театру, Міланського та Віденського оперних театрів, шекспірівського театру «Глобус», Вели­кого театру в Москві, Національного українського драматичного теат­ру ім. І. Франка в Києві є літописом творчого життя видатних драма­тургів, акторів, композиторів, співаків, диригентів, історією драми, опери, балету. Невмирущі традиції, що передаються від покоління до покоління, пошуки і знахідки видатних майстрів мистецтва окреслю­ють межі художності для кожного історичного періоду.

Засоби тиражування і масової інформації. З виникненням засобів ма­сової інформації — преси, радіо, телебачення, відео, комп'ютерної мережі — значно демократизувалося художнє життя, активізувався об­мін художніми досягненнями між різними країнами, регіонами. Нині можна говорити про єдиний всесвітній художній процес.

Виникнення книгодрукування зробило книгу доступною фактично кож­ній людині. Згодом книгодрукування вплинуло також і на розвиток

музики, усунувши проблему поширення нотних записів. Друк зробив можливим і розмноження копій образотворчого мистецтва.

З появою періодичних видань — газет і журналів —значно активізувала­ся громадська думка щодо художнього життя. Вже перша європейська газета «Сагей сіє Ргапсе» вміщувала відомості про театральні вистави, художні виставки тощо. Поступово ці відомості ставали докладніши­ми, аналітичнішими в оцінках, переростали в критичні огляди. Газе­ти першими почали друкувати репродукції картин.

Винахід фото- і кінозйомки зробив доступною наочну інформацію. Кіне­матограф, особливо на початку свого розвитку, існував за рахунок ек­ранізації драматичних творів і поширив це мистецтво в таких місцях, де ніколи не бачили театру та актора.

Поява радіо сприяла надзвичайному поширенню у XX ст. музики. Озна­йомлення широких мас із надбанням класичної опери та симфонії розвинуло загальний інтерес до музики, зробило її звучання майже невід'ємним елементом повсякденного життя. Запис музики на гра­мофонні платівки забезпечив можливість формувати особисті фо­нотеки. Радіо стало посередником між людиною і театром, значно розширило суспільний резонанс колись локальних культурних явищ.

Ще більшою мірою все це стосується телебачення. За останні кілька деся­тиліть, особливо з часу створення космічного зв'язку, стала можли­вою співучасть жителя найвіддаленішого селища в культурних подіях всесвітнього масштабу — чи то кінофестивалі в Канні, оперній пре­м'єрі в Мілані, чи у всесвітньому конкурсі виконавців у Москві.

Досягнення науки і техніки сприяли розширенню обізнаності людей у мистецтві. Певною мірою зросла загальна естетична культура, мис­тецтво посідає в житті людини дедалі більше місце. Водночас завдяки засобам масової інформації й тиражуванню мистецтво значно розши­рило коло своїх споживачів, що певною мірою спричинило переорі­єнтацію на їхній не завжди вибагливий смак.

На початку XX ст. тенденція до демократизації мистецького життя уявля­лась, з одного боку, як загибель мистецтва, а з іншого — як завоюван­ня широкими масами права на культуру. Як бачимо, мистецтво не за­гинуло, натомість воно має значні здобутки. Водночас, незважаючи на доступність і поширення мистецьких явищ, загальна художня куль­тура людей хоч і зросла, проте помітно трансформувала високу куль­туру відповідно до своїх смаків.

Добре це чи погано? Масова культура зорієнтована передусім на широкі кола споживачів, але, на відміну від фольклору, який значною мірою задовольняв потреби народу в попередні часи, створюється профе­сіоналами і має за основу зразки високого класичного мистецтва. Во­на розрахована на масове сприйняття, що здійснюється за допомогою засобів масової інформації або тиражування.

Виникнення масового мистецтва аж ніяк не означає руйнування мистецтва «високого», або елітарного. І сьогодні в суспільстві є певні кола з роз­виненими художніми потребами і смаками. Так само й художники орі­єнтуються у своїй творчості не на усереднений смак, а на потреби, що диктуються спрямованістю художнього розвитку і, зрештою, творчіс­тю яскравих особистостей, для яких не існує нічого іншого, крім пот­реби самовираження. Таке новаторське мистецтво не може бути прийнятим усіма й одразу, воно має пройти апробацію в професійно-елітарному середовищі.

Суспільна оцінка художніх творів. Критика як особливий соціальний інститут виникає і розвивається в умовах перетворення мистецтва пе­реважно на духовну форму діяльності, специфічну форму відобра­ження дійсності. Вона стає важливим чинником, що формує суспіль­ну свідомість. Доки мистецтво було більшою мірою ремеслом, тобто переважно предметною діяльністю, його критиком виступав замов­ник або покупець, який актом купівлі оцінював як споживчі, так і ес­тетичні властивості твору.

На ранніх стадіях суспільного розвитку потреба у професійному мистец­тві, а також можливість придбати відповідний твір існували тільки у представників заможного прошарку, які, наймаючи майстра чи робля­чи конкретне замовлення, підтримували художній талант, творчі здіб­ності виконавця або нехтували ними і тим самим зумовлювали зміст мистецтва. Мистецтво регламентувалося канонами (зокрема й релігій­ними), які певною мірою виконували функцію цензора.

Демократизація суспільства, ускладнення його соціальної структури, а та­кож значне урізноманітнення видів і форм мистецтва сприяли тому, що канон як спосіб закріплення і передачі художньої форми та змісту замінюється художнім методом, ще передбачає можливість існування різних напрямів, течій, індивідуальних стилів, створює ситуацію, якої раніше мистецтво не знало. Виникла проблема орієнтації в розмаїтті художніх творів, що постала спочатку як проблема смаку.

Саме в цей період починається формування інституту літературно-худож­ньої критики, яка взяла на себе функцію суспільної оцінки художньо­го твору. Певна річ, в умовах розшарування суспільства критика, як і будь-який інший соціальний інститут, не могла бути вільною від упе­редженості. Однак це не виключало розвитку способів естетичного оцінювання творів мистецтва з погляду їх соціальної значущості та художньої довершеності. Через твори мистецтва досліджувалося са­ме життя, розмежовувалися чи консолідувалися різні напрями су­спільної думки.

Дієвість такої критики, що ставала «прапором», навколо якого об'єднува­лися різні духовні течії, пояснювалася виконанням критикою свого призначення. У своєму ставленні до творів вона відображала суспіль­ний історичний інтерес, для якого література й мистецтво — це не

тільки професійна діяльність літератора, художника, а й засіб пізнан­ня та перетворення життя.

Критика може влитися в єдиний духовний потік суспільства лише в тому разі, якщо вона виявить здатність аналізувати як художні твори, так і реалії життя. З усіх форм духовної діяльності вона найцілеспрямова-ніша, оскільки орієнтує людину на практичну дію, виражає життєві позиції її як суспільного об'єкта. Справа передусім у єдності завдань, що поставлені перед суспільством і критикою. Не якийсь абстракт­ний, штучно створений, а масовий, справді історичний інтерес кри­тики сприяє життєствердженню людини.

Статус «високої проби» щодо творів мистецтва створює особливу атмо­сферу художнього життя, дає публіці можливість орієнтуватись у ху­дожніх пошуках сучасного мистецтва, залучає широку глядацьку та читацьку аудиторію до їх осмислення та оцінювання. Водночас було б несправедливим покладати на критику відповідальність за стан мис­тецтва в суспільстві. Літературно-художня критика можлива тільки за умови існування цілісної теоретичної системи естетики й мистецтво­знавства, що виробляє об'єктивні критерії' для оцінювання художніх творів, кожен з яких є оригінальним і неповторним.

Саме тому критика й естетика, критика й мистецтвознавство перебувають у тісному взаємозв'язку. Естетика і мистецтвознавство, з одного боку, розвиваються під впливом критики, з іншого — критика має спира­тися на виявлені та закріплені в теорії загальні закономірності розвит­ку і соціального буття мистецтва, що й роблять можливою критику, дають ій змогу «сперечатися про смаки», претендувати на об'єктив­ність і загальну значущість.

Різниця у вихідних методологічних поглядах на природу мистецтва, його соціальні функції' породжує різноманітність принципів критики, а от­же, нерідко призводить до протилежних оцінок одних і тих самих творів. Певна річ, за цим стоять здебільшого різні світоглядні установ­ки. Таким чином, успіх критики визначається всім комплексом наук, що вивчають, з одного боку, мистецтво і художній процес, з іншого — суспільне життя.

Серед критиків, мистецтвознавців, а подекуди й серед естетиків набув ви­знання погляд на літературно-художню критику як на літературний жанр, тобто самостійне художнє явище, позначене силою естетичног го, чуттєво-емоційного впливу на людину. І справді, діяльність кри­тика — це професійне вміння словесне інтерпретувати специфічну художню образність, наприклад, музики, живопису, танцю тощо. Саме в цьому й полягає властиве критиці творче начало, яке нерідко абсолютизується, наділяючи критику правом належати до мистец­тва. Читацько-глядацький загал звертається до критичної роботи, і твір мистецтва сприймається вже опосередковано, крізь призму про­фесійного художнього бачення, до того ж у вербалізованій формі.

Критик зазвичай привносить у своє «прочитання» твору чимало іс­торично важливих і особливо значущих для нього нюансів, про які художник нерідко й не підозрював. Саме тому критичне «прочитан­ня» певного художнього твору далеко не завжди збігається з науко­вим його вивченням. Ця суперечність криється в самій природі мис­тецтва, оскільки художній образ у своєму самостійному існуванні значно багатший, ніж будь-яка спроба передати його за допомогою мови.

Мистецтво як засіб спілкування. Життя окремої людини певною мі­рою обмежене реальними можливостями спілкування, потенціалом тієї соціальної сфери, в якій вона живе й діє. Мистецтво дає особі можливість компенсувати брак реальних форм спілкування. Специ­фіка мистецтва, по-перше, здатна відтворювати світ у конкретних, ін­дивідуалізованих чуттєвих образах, по-друге, несе на собі відбиток індивідуальності творця. Відповідно і процес сприйняття художньо­го твору дає можливість для спілкування як з його героями, так і з са­мим автором. Таке спілкування глибоко індивідуалізоване, оскільки опосередковується особистим, індивідуальним досвідом людини. Са­ме тому можливе різне розуміння одного й того самого твору різни­ми людьми в різні періоди життя особи, в різних історичних умовах та культурних ситуаціях.

Художнє спілкування неможливе без фантазії та уяви, воно обов'язково передбачає реальне чуттєве переживання. Цим мистецтво надзвичай­но розширює сферу спілкування, вводячи в нього елементи свободи (незалежності від реальних обставин і повсякденних потреб) та уні­версальності (подолання обмеженості в часі й просторі). Хоч воно і не потребує ототожнення творів із дійсністю, однак реальна сила їх­нього впливу така, що, наприклад, діти доволі довго не розуміють умовності художнього світу, їхня реакція на художню ситуацію часто буває безпосередньою, тобто не опосередкованою розумінням умов­ності художньої дії. Це особливо відчувається в театрі, коли діти бе­руть найактивнішу участь у театральній дії. Дитячий театр свідомо ви­користовує цю особливість юних глядачів, щоб утримати увагу дітей і виробити в них потребу в художньому спілкуванні.

Слід зазначити, що в художньому спілкуванні криється не тільки особли­вість дитячого сприймання, а й специфіка театру як виду мистецтва. Щодо можливостей різних видів мистецтва, то для художнього спіл­кування вони не рівнозначні, хоч і взаємно доповнюють один одно­го. Театр як вид мистецтва виріс із реальних форм масового спілку­вання — демократичної системи правління та загальнонародних свят Давньої Греції. Глядача як реального співучасника дії і спілкування відділяє в театрі досить умовна перешкода — узвишшя сцени, тобто дія відбувається перед очима безпосередньо, що й забезпечує макси­мальну співучасть у ній.

Поряд із театром література і кінематограф є такими видами мистецтва, які найширше і найповніше відтворюють складність і розмаїття суспіль­них зв'язків особистості, дають їй змогу соціальне адаптуватися. Тут «спілкування» здійснюється передусім з ідеями художніх творів, з тими соціальним простором і часом, у яких відбувається дія, проходить примірювання кожним читачем і глядачем соціальних ролей і спосо­бу життя. Іншою є форма спілкування при читанні поезії' і слуханні музичних творів — тут відбувається обмін багатством відчуттів, різно­манітністю емоцій, станів, переживань.

Завдяки художньому спілкуванню коло пошуку духовно близьких людей безмежно розширюється. Кожний із нас має улюблених героїв та їх­ніх творців — письменників, композиторів, художників. Спілкування з твором нерідко може відіграти в житті людини вагомішу роль, аніж спілкування з реальними людьми. Цікаво, що потреба в спілкуванні з літературними героями викликала до життя особливу форму суспіль­ного визнання — встановлення пам'ятників літературним героям.

Мистецтво відтворює всю систему соціального спілкування, починаючи з реально-практичної взаємодії' і завершуючи інтимно-особистим спілку­ванням. Особлива роль художнього полягає в тому, що саме в ньому особистість реалізовує свою можливість і здобуває досвід універсально­го, вільного, індивідуалізованого спілкування. Формування такої осо­бистості збігається з намірами і цілями розвитку сучасного суспільства.

Індивідуально-особове прилучення до культурної спадщини свого народу забезпечує особистості національно-культурну визначеність, вклю­чення в національну спільноту. Так втілюється єдність етносу і спад­коємність поколінь у ньому. Водночас доступність і всезагальність мо­ви мистецтва руйнує національні, соціальні, часові кордони між людь­ми. У спілкуванні через мистецтво немає потреби в посередникові, бо мова його зрозуміла всім. Вона винятково багата — в ній закодовано набагато більше змісту, смислу, оцінок, почуттів, ніж в інших формах спілкування. Ось чому мистецтво першим руйнує упередженість од­ного народу щодо іншого.

Художнє спілкування як переживання зумовлює закріплення в структурі особистості здатності до розуміння і співчуття; спонукає людину до співучасті в житті інших людей. Так формується специфічна риса ха­рактеру —товариськість, що становить гуманістичну сутність людини.