logo
Естетика,книга

§1. Поняття «естетика». Становлення перших естетичних уявлень

Естетика наука про становлення й розвиток чуттєвої культури люди­ни. Таке загальне визначення випливає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки, якими є: 1) специфіка естетичного як ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини, хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. Першою частиною передбачено дослідження природи, естетичного почуття, смаку, ідеалу, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорій естетики — прекрасного, трагічного, комічного тощо. Пред­метом розгляду другої частини є художня діяльність людини, струк­турна й функціональна її своєрідність, природа художнього таланту, видова, жанрова та стильова самобутність мистецтва.

Історію становлення предмета естетики без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними ча­стинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому викону­вали такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Упродовж багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони роз­витку мистецтва». Теоретики намагалися визначити предмет естетики й через поняття гармонія, вбачаючи в цій галузі знань науку про реалі­зацію принципів гармонійного розвитку людини, людини і суспільства, лю­дини і природи. Цікавим було й визначення естетики як науки про віль­ний, самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій професійній діяльності.

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім від­творити історію проблеми, зосередивши увагу на специфіці терміно­логії.

Поняття естетика традиційно пов'язують із грецьким (ІХСЬцїхурс, — чут­тєво сприйманий. Однак не можна обійти й такі грецькі терміни, як «естаномай», «естесі», «естаноме» — почуття, процес формування осо-бистісного ставлення до предмета. Хоча згадані відповідники й передають поняття чуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів ін­дивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували люди­ну на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, потребу­вали довіри до власного світосприймання.

Поява певної термінології і загальне визнання її, однак, не стали підвали­ною для виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії' як її своєрідна частина. Утвердження естетики як са­мостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значен­ням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям за­галом. Аналіз їх, спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо дифе­ренціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи коміч­ного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, есте­тика «вибудовувала» власний предмет, відображаючи і надбання, і про-рахунки давньогрецької філософії'.

Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних ес­тетичних явищ пов'язані з піфагорійцями — філософською шко­лою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. є. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав чис­ло. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва найвищим носієм гармонії проголошувалася музи­ка. При цьому наголошувалося на чуттєвій природі цього мистецтва, зв'язку його зі слуховою здатністю людини. Не можна беззаперечно погодитися зі свідомим виокремленням музики як «мистецтва мис­тецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор зробив істотний внесок у розроблення проблем музичного виховання, специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідало вчення про безсмертя душі і її можливість «вселятися» в будь-яке тіло (метемпси­хоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, вважав вш, потрібно пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опануван­ня музично-числовою структурою космосу. Піфагоршці згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2 + 3 + 4=10; вона визначає основні музичні інтервали: октаву (2 : 1), квінту (3 : 2) і кварту (4: 3)).

Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу, які намагалися творчо використовувати філософсько-естетичні положення вченого для глибшого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтва: музики, поезії, скульптури.

Значний інтерес становить творчість засновника елейської філософської школи Ксенофана. Він був мандрівним поетом, його філософські ідеї мали естетичний характер. Свідченням цього є передусім віршо­вана форма викладу матеріалу: філософські твори є водночас зразком поезІЇ VI ст. до н.е. При цьому Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини, які формують лише «приблизнр думку. «Ми будемо помилятися, — зазначав він, — якщо орієнтуватимемося лише на неі>>. Це переконання сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфоло­гії' як панівної за тих часів форми світобачення.

Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму критики бо­гів, адже боги наділялись усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми: хтивістю, марнославством, облудністю, пияцтвом тощо. По­езія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забобон­ність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфіч­них героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був перекона­ний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів — вигадки минулих часів», а треба звеличувати тих, хто «виявляє пам'ять і постійність стосовно доброчинності».

Творча спадщина Ксенофана — це, по-перше, приклад плідної взаємодії' теорії і практики, що доповнювали одна одну і давали змогу якомога повніше розкритися давньогрецькому авторові. По-друге, творчість Ксенофана спонукала подальші розробки як у царині філософії, так і в поетичній творчості. Наведімо два приклади, що свідчать про над­звичайно високу оцінку спадщини Ксенофана давньогрецькими ми­слителями. Так, Арістотель, оцінюючи поезію Давньої Греції, заува­жував: «З Гомером за життя змагався Сіагр, після смерті — Ксенофан Колофонський, з Гесіодом за життя — Керкоп, після смерті — вже згаданий Ксенофан». Апулей підкреслює: «Емпедокл створював пое­ми, Платон — діалоги, Сократ — гімни, Епіхарм — комедії', Ксено-фонт — історію, Ксенофан — сатири»( Фрагменти ранних греческих философов. — М.,). Як бачимо, і Арістотель, і Апулей вписують прізвище Ксенофана в перелік найповажніших особистостей Греції конкретного періоду.

Заслуговує на увагу погляд Алкмеона, видатного лікаря і натурфілософа V ст. до н. є. Вважається, що Алкмеон був першим ученим Давньої Греції', який розмежував мислення і відчуття та стверджував, що сприймання — це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття і далі — до мозку().

Теоретичні напрацювання Ксенофана та Алкме-

Там само. С. 270 271. она позитивно відобразилися в естетичних ідеях

Парменіда (бл. 540—40 до н. є.) — автора поеми «Про суще (природу)», частина якої— 160 віршів — збереглася пони­ні. У поемі розповідається про юнака, який зустрічає богиню Діке —

символ справедливості, — і намагається дізнатись у неї про шляхи от­римання істинного знання. Богиня Діке розкриває юнакові значення двох способів: перший — знання, коли розум осягає незмінне, вічне, єдине буття; другий — чуттєвого сприймання, пов'язаний з мінливи­ми, строкатими враженнями.

Парменід з повагою ставиться до можливостей чуттєвого сприймання. Його вірші, які містять теоретичні розмірковування, за словами Плу-тарха, «запозичені у поезії», адже мають поетичний розмір і піднесе­ність. Аналізуючи спадщину Парменіда, інший його співвітчизник Меандр-Рітор підкреслює внесок філософа в розробку жанрового розмаїття давньогрецьких гімнів: «Прикладом натурфілософських [= алегоричних] гімнів [про богів] можуть слугувати гімни, створені Парменідом і Емпедоклом.

Лштшті^шшашшшшшт Фрагмента ранних греческих философов. — Ч. 1. — С. 277.

[Натурфілософські гімни] — це коли, створюючи гімн Аполлону, ми на­зиваємо його сонцем і розмірковуємо про природу сонця і про Геру говоримо, що вона повітря, а про Зевса, що він тепло [~вогонь]: ось що таке натуралістичні гімни»1. Найталановитішим щодо створення жанру гімну Меандр-Рітор вважав Парменіда, який до того ж використав докладні алегоричні тлумачення стосовно тем чи героїв, які цікавлять філософа.

Ще один аспект естетичних ідей Парменіда пов'язаний із виокремленням ним проблеми прекрасного, специфіку якого він пов'язував із почут­тєвими враженнями людини від сприймання кольору чи звуку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (бл. 490 — бл. 430 рр. до н. є.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчут­тя, які підвладні принципові «подібне пізнається подібним». А сама єд­ність «відчуття — почуття» вже формує більш широкі сили — Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл розглядає як нематеріальні, але про­сторово визначені. Поперемінність переваги тієї чи іншої з них зу­мовлює циклічний перебіг світового процесу. Отже, Емпедокл не ли­ше продовжив попередню традицію вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на морально-етичній природі процесу очищення.

У III ст. до н. є. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатного давньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представника перипатетичної школи. Почуттєва спрямова­ність поглядів філософа властива його дослідницьким працям «Про відчуття», «Етичні характери» та «Про благочестя».

В арсеналі аргументацій щодо ролі почуттів в історичному процесі фор­мування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золо­того перетину» — геометричне, математичне співвідношення пропор­цій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою части­ною, як більша частина з меншою. У геометризованій формі цей

принцип мав вигляд співвідношення: 5:8 = 8: 13 = 13 : 21 = 21 : 34... Давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, — гармонійні і справляють приємне зорове враження. Грецький Парфе-нон, мармурові колони якого розділяють увесь храм за принципом «золотого перетинр, є, мабуть, найпереконливішим зразком практич­ного застосування цього принципу.

Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до «золотого пере­тинр не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естети­ки. За добу Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Тогочасні теоретики й митці намагалися віднайти абсолютну, ідеальну геомет­ричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «Про божествен­ну пропорцію» відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445—1509). Учений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, виз­нати хибність його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції' зни­жує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетинр потрібне для того, щоб наголосити на значенні зорової здатності людини у формуванні естетичного почуття. Існує кілька гіпотез, що пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою математичного тлумачення пропор­цій. Виділимо думку про те, що пропорція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу твердити, що свідомо чи інтуїтивно давні греки прийшли до принципу «золотого перетинр через уроджені можли­вості людського ока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомильний шлях до відчуття пропорцій і гармонії'.

Пізніше терміни «естаноме», «естаномай», «ейсетикос» втратили безпосе­редній зв'язок із поняттям «почуття», предмет естетики почали осмис­лювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: доско­нале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатознач­ність подальшого тлумачення поняття «естетика» спонукає нас до не­обхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнан­ня та освоєння дійсності можна знайти у міфологічних текстах. Ціка­во й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філо­софії, так і філософії Китаю, Індії', арабо-мусульманських країн, Ві­зантії тих далеких часів.