§ 2. Предмет естетики в процесі розвитку проблематики науки

Давньогрецька естетика. Наголошуючи на ролі почуттів у становленні предмета естетики, не слід забувати, що вже з V ст. до н. є. почуттєво-споглядальний підхід до дійсності, панування космологізму (сприй­мання космосу як втілення гармонії, доцільності, краси) дедалі поміт­ніше поступаються місцем загостренню інтересу до самої людини, яка здатна пізнавати і освоювати навколишній світ. Отже, виникає потре­ба виробляти й осмислювати загальні поняття, систематизовувати пі­знане. Водночас то був складний і суперечливий період у соціально-політичному житті Давньої Греції — війни з Персією, боротьба ари­стократи з демократичними тенденціями, конфлікти між полісами. І цілком природно, що життя вимагало осмислення тих культурно-со­ціальних зламів, які трансформували давньогрецьку філософію у принципово нову площину. Можливо, саме це було поштовхом для народження плеяди яскравих мислителів. Особливе місце серед них належить Сократові (470/469 — 399 рр. до н. є.).

У своїх теоретичних поглядах Сократ спирався на політико-етичну осно­ву, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто висо­коморальним представникам суспільства. Висока мораль, у його розу­мінні, має бути запорукою справедливості, чесності, шляхетності лю­дини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити спів­відношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філо­соф оперував поняттям калокагатія (поєднання давньогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий)). Слід наголосити, що це одне з го­ловних понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішньо­го і внутрішнього, своєрідну умову краси індивіда. Термін «калокага­тія» по-різному тлумачився в конкретні періоди соціально-історично­го розвитку античного суспільства. Піфагорійці розуміли калокагатію як зовнішню поведінку людини, яка водночас визначає і її внутрішні якості. Геродот пов'язував це поняття з релігійними ритуалами, мо­раллю жерців. Платон вважав, що принцип калокагатії має безпосе­редній стосунок до професії воїнів, до поняття військової честі і мора­лі. Та згодом давні греки дедалі більше почали трансформувати кало­кагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й поча­лося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Така тенденція безпосередньо стосувалася появи концепції Арістотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутріш­нього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його

думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси й добра, естетичного й морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Якщо людина не здатна сягнути такої до­вершеності, то вона повинна принаймні через самовдосконалення тя­жіти до цього. Варто зауважити, що добре окреслену сутність прин­ципу калокагатІЇ давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, висо­кого морально-етичного існування і діяння стали герої Фідія, Полікле-та, Софокла.

У наступні історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика дедалі більше розмежовувалися. Кожна з них обирала влас­ний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сфе­ру мистецтва, і найтиповішим аспектом дослідження взаємодії' етики й естетики стала проблема моральнішої специфіки мистецтва.

З ім'ям Сократа пов'язані порушення проблеми співвідношення красивого й корисного, а також спроба якомога повніше визначити, що є ідеал.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347 до н. є.) Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем ес­тетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відіїравало особливу роль у житті Афін V—IV ст. до н. є. Афінська демократія домоглася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах є думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретич­них досягнень у галузі естетичного.

Саме з ім'ям Платона пов'язані ті суперечності у порушенні й розв'язанні певних естетичних проблем, які в майбутньому не лише відобрази­лись у численних дослідженнях, авторських інтерпретаціях конкрет­них термшів, понять, а й ставали у різні історичні періоди основою для формування нових філософських концепцій. Так, у діалогах «Іон», «Держава» Платон захоплюється, з одного боку, «божествен­ною» силою митця, а з іншого — свідомо принижує його через від­сутність утилітарних (практично-корисних) наслідків діяльності. На думку Платона, не поетові, а лікарю чи ремісникові слід віддати пере­вагу, бо їхня діяльність практично значуща. Проблема ролі мистецтва в духовному розвиткові людини, формуванні її почуттєвої культури

ще теоретично не сформована, а на рівні ототожнення художньої і ремісницької діяльності мистецтво втрачає свою самобутність і само-цінність. Порівнюючи Бога, поета, рапсода і глядача, Платон відводить поетові роль посередника, який від Бога передає благо людині. Це функція формальна, вважає філософ, отже, високий зміст творчості втрача­ється. Ще однією дискусійною проблемою була спроба Платона визначити суб'єкт в естетиці. Це й мисляча споглядаюча людина, і світ абсолют­ної ідеї, і світ душі, які здатні пізнавати сутність. Визнавши, що універ­сальну красу створив Бог, а прекрасні предмети — це лише недоско­нала копія універсальної краси, Платон констатує в діалозі «Гіппій Більший»: «Прекрасне — це важко»1.

Платон. Апология Сократа, Критон, Гиппий Больший, Ион // Соч.: В 3 т. — М., 1968. — Т. 1. —С. 185.

Значне місце в теоретичній спадщині Арістотеля посідає процес розроб­лення нових естетичних понять, а також подальше теоретичне об­грунтування вже існуючих або використання їх саме для аналізу есте­тичних явищ. Це стосується не лише мімезису, а й калокагатії, катар­сису. Аналізуючи естетичні проблеми, Арістотель використовує такі поняття, як канон — система норм і правил у розвитку мистецтва, ге­донізм (насолода) — наголошення на чуттєво-емоційній природі ми­стецтва, алегорія — образний вислів, іносказання, міра, пропорція, асо­ціація тощо. Саме погляди Арістотеля можуть слугувати прикладом динамічних процесів не лише у збагаченні проблематики науки, а й у виробленні власного категоріально-понятійного апарату, послугову­ючись яким естетика і змогла у подальші періоди набути самостійнос­ті як наука.

Розвиток естетичної думки в країнах Сходу. Для культури країн Старо­давнього Сходу властиві традиційність і консервативність. Ці ознаки час од часу догматизувались: упродовж тисячоліть відтворювалися ті самі форми в економічній, соціально-політичній і культурній галузях. (До переліку країн Сходу відносимо Індію, Китай, арабо-мусульман-ські країни.)

Індія. Перший індійський трактат естетичних роздумів «Натья-Шастра» був відомий у І ст. н. є. Його можна віднести до перших спроб аналі­зу психології' творчості, адже тут порушено проблеми виховання акто­ра, висвітлено питання художньої майстерності. Пізніше були написа­ні теоретичні коментарі до цього трактату, що вже мали безпосередній вихід на естетичну проблематику. Йдеться про розробку поняття раса (естетичне переживання), розгляд власне естетичного переживання, а також життєвої емоції' — бхава. На життєвих емоціях грунтується ес­тетичне переживання, тобто бхава може викликати до життя раса, а стан раса — це вихід у стан надіндивідуальний. Естетичне пережи­вання зумовлюється емоційним станом попередніх поколінь і вплі­тається у складний ланцюг перевтілень живих істот. Так діє закон — карма. Переживання раса можна довести до містичного екстазу, а че­рез нього досягти етичної досконалості.

Отже, як і антична естетика, в теорії індійського варіанту наголошено на єдності естетичного й етичного аспектів. Ця єдність зумовлює мо­жливість дхвани — проникнення в інший, прихований зміст худож­нього твору. Ця ідея пов'язувала естетичне переживання з раціональ­ним осмисленням процесу художньої творчості, осмисленням кон­кретного мистецького твору.

Китай. В історії естетики Китаю виокремлюють кілька періодів. Перший охоплює VII ст. до н. є. — III ст. н. є. У цей час естетика ще не ста­ла самостійною наукою і її розвиток був зумовлений традиціями ки­тайської філософії'. Обираючи філософську позицію, китайська ес­тетика наголосила на поняттях досконалість, довершеність. Кожна

сфера людської діяльності мусить бути доведена до рівня високого мистецтва. Отже, практично всі види діяльності начебто несли на со­бі відбиток естетичного. Нині, оцінюючи надбання Давнього Китаю, фахівці іноді вживають поняття тотальний естетизм. На нашу дум­ку, так не варто характеризувати естетичну орієнтацію жодної того­часної країни.

Становлення естетики Китаю пов'язують з ім'ям Конфуція (551—479 до н. є.), естетичні погляди якого переплітаються з педагогічними ідеями і, як наслідок, у цьому найпереконливішою видається запропонована філософом система виховання, зокрема естетичного. На думку Кон­фуція, виховання потрібно починати з поезії, а закріплювати знання людини послідовним вивченням правил «лі» (за китайською тради­цією це — доброчесність, знання елементарних норм етикету). Завер­шуючи освіту, треба звертатися до музики, яка несе в собі найвище ес­тетичне навантаження, тяжіє до духовного. Слід підкреслити, що не тільки Конфуцій, а й інший відомий мислитель Китаю Сюнь-цзи (298—238 до н. є.) вважав, що обрядова музика відкриває шлях до дос­коналості не лише всіх людей, а й навіть тих, хто є «освіченим», «куль­турним». Обрядова музика довершує їхній культурний рівень, допома­гає осягнути ідеал.

В умовах середньовічного Китаю естетика починає широко використову­вати категоріїо «просвітлення» (особливе сприймання світу в єдності властивих йому якостей як насолоди від спостереження гармонії). Від­чуття гармонії', стану просвітлення можна було досягти малюючи, складаючи вірші, виконуючи військові вправи, різні побутові справи, наприклад вирощуючи квіти, художньо їх оформлюючи, досягаючи довершеності у власному одязі тощо. Одним із найвагоміших чинни­ків естетичного переживання й естетичного виховання в давньому Ки­таї виступає природа. Ця традиція збереглася до наших днів. І нині особлива чутливість до природи, ії культивування є ознакою далеко­східної культури.

Арабо-мусульманська естетика. Розглядаючи естетичну культуру арабо-мусульманських країн, слід враховувати специфіку ісламу. Суворість му­сульманської реліїії (заборона зображувати Бога, людину, тварин) не залишала місця для естетизму, який завжди був притаманний країнам Сходу. Іслам підкреслює значення передусім етичних поглядів та етич­ного виховання людини. Культ релігійної етики переростав у догма­тизм, змушував дотримуватися певних ритуаліїз. Ця традищя зумовлю­вала другорядну роль естетичного чинника, і саме ця причина призве­ла до того, що у філософській традиції' арабо-мусульманських країн бракує послідовно викладеної естетичної теорії. Щодо естетичного на­вантаження, то його несе на собі арабське мистецтво, зокрема лірична поезіїї, архітектура, ужиткове мистецтво. їх розвиток свідчить про ін­тенсивне духовне життя і своєрідність естетичного бачення світу.

Естетика Візантії. Найвищого розквіту візантійська естетика досягла в IV—VI ст. Спираючись на надбання естетики античності, зокрема на основні ідеї неоплатонізму Плотіна і Прокла, візантійська пїкола на­була рис самобутності й оригінальності. Пізніше саме естетика Візан­тії стала підґрунтям середньовічної естетики й активно впливала на художню культуру Європи, Київської Русі, Грузії, Вірменії. Естетична проблематика послідовно розроблялася Григорієм Ниським, Іоанном Златоустом, Псевдо-Діонісієм Ареопагітом. Варто зазначити, що їх цікавили не лише проблеми краси і прекрасного, вже традиційні для естетики того часу, а й проблеми образу, символу, значення слова, йо­го внутрішній зміст. Велика увага приділялася також аналізові ролі ко­льору, звуку в становленні художньої цінності твору мистецтва.

Визначивши Бога як джерело краси, візантійці почали розробляти ідею універсуму — системи образів, символів, знаків, що пов'язують люди­ну з Богом. При цьому наголошувалося передусім на почуттєвій при­роді людини, яка повинна мати високий рівень розвитку культури сприймання кольору, звуку, відчуття форми предмета. На думку Псев-до-Діонісія Ареопагіта, передавання вищого знання (від Бога до люди­ни) відбувається через світлодари — чуттєві символи, певні зображен­ня, музичні звуки, мелодії, сполучення кольорів. Саме вони формують мистецький твір, і окремим особистостям властиве «бачення», тобто вміння дешифрувати світлові імпульси. Краса як основа гармонійнос­ті всього існуючого у світі абсолютно трансцендентна.

Особливе місце в естетиці Візантії' посідало розроблення естетико-мис-тецтвознавчих функцій ікони та правил зображення Бога. Для вирі­шення цієї проблеми розроблялися такі поняття, як канон, умовність, лаконізм, декоративність, а щодо розуміння предмета естетики, то спостерігалася дедалі більша перевага мистецтвознавчого аспекта.