§ 4. Розвиток посткласичної естетики

Розвиток посткласичної естетики пов'язаний з іменами Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера, О. Конта, К. Маркса, С. К'єркегора.

У контексті гегелівських ідей і завершення естетикою Гегеля класичного періоду розвитку цієї науки на особливу увагу заслуговує філософ­сько-естетична позиція Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775—1854), зокрема прочитані ним в Ієні та Вюрцбурзі лекції з фі­лософії мистецтва, в яких він аргументує думку про художню твор­чість і естетичне споглядання як найвищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу був близьким романтико-ірраціональний погляд на світ, що дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця сієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса.

Фахівці з історії філософії поділяють творчість Шеллінга на кілька періо­дів: 1) натурфілософський (від середини 90-х років XVIII ст.); 2) транс­цендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801 рр.); 3) філосо­фія тотожності (до 1804 р.); 4) філософія свободи (до 1813 р.); 5) філософія міфології та одкровення (до 1854 р.). Упродовж 1802— 1803 рр. Шеллінг працює над «Філософією мистецтва» — роботою, в якій найповніше виявилися естетичні погляди вченого. Важливим є твердження Шеллінга про те, що естетичне слід розглядати як гармо­нію свідомої і позасвідомої діяльності, як тотожність чуттєвих і мо-ральнісних засад. Виходячи з такого розуміння естетичного, Шеллінг відносить мистецтво до найвищої форми ідеального світу. Водночас

саме мистецтво здатне урівноважити ідеальний та реальний рівні, в яких, на думку Шеллінга, існує світ.

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані з 1814—1817 рр., коли він поступо­во зближується з представниками теософських, релігійно-містичних напрямів. Ще в 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг тлумачив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову, а на початку 40-х років уже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччи­ни, свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Усвідомлюючи складність, неоднозначність і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світорозуміння ін­телігенції Європи у другій половині XIX ст., а також у XX ст. Відоб­раження шеллінгіанства знаходимо в естетичних концепціях Фейєр-баха, Шопенгауера, К'єркегора, Фрейда й Бергсона.

Щопенгаузр А. Афоризмн житейской мудрости: В2т. —М.,1990.—Т.2.— С. 33.

Шопенгауер вважав, що реальне людське життя позначене песимізмом і розчаруванням, подолання яких можливе або шляхом естетичного споглядання, або за допомогою моральних чинників, зокрема спів­чуття та співпереживання.

Посткласична естетика знайшла своє повне й завершене вираження в ес­тетиці марксизму, що виник на теренах світової культури і певною мі-

рою враховував досягнення попередньої філософської, економічної, соціальної думки. Свідомий інтерес до здобутків гуманітарних наук, зокрема етики, естетики, теорії та історії мистецтва, дав марксизму змогу відтворити доволі повну картину руху творчої активності люди­ни від міфо-символічного бачення світу до становлення соціального роману XIX ст. Які саме естетичні проблеми привернули увагу Карла Маркса (1818—1883) та Фрідріха Енгельса (1820—1895)? Слід на­самперед виокремити факти, пов'язані із загальною оцінкою естети­ки, розумінням її ролі й значення. Так, у 1857 р. американський вида­вець Чарлз Дана запропонував К. Марксу написати для «Нової амери­канської енциклопедії» статтю «Естетика». У листі до Ф. Енгельса, К. Маркс висловив роздратованість з приводу нереальності поставле­ного завдання «фундаментально викласти естетику на одній сторінці». У праці «Святе сімейство» він різко критикував «спекулятивну естети­ку» младогегельянців. У свою чергу, Ф. Енгельс у листі до Конрада Шмідта рекомендував тому ознайомитися з естетикою Гегеля, яка, за його висловом, «вражає».

Інтерес до естетичної проблематики живився власною літературною твор­чістю, що мала для Енгельса принциповий характер. Ще у 1838 р. він видрукував вірш «Бедуїни», в якому зробив спробу дати морально-психологічну оцінку одному з давніх народів світу, проаналізувавши його долю. Енгельс активно співробітничав з літературним товари­ством «Молода Німеччина», що склалося під ідейним і художнім впливом видатного німецького поета Г. Гейне. Члени товариства на­магалися перетворити літературу на дійове знаряддя перебудови су­спільства, наголошуючи на соціальному призначенні мистецтва.

Саме Ф. Енгельс через оцінку творчості К. Бека, Л. Берна, Л. Уммермана домагався чіткості щодо теоретичних програм і художніх напрямів об'єднання «Молода Німеччина».

Пов'язуючи спрямованість предмета естетики з аналізом людської чуттє­вості, Маркс і Енгельс значну увагу приділили дослідженню пробле­ми чуттєвого опанування людиною навколишнього світу і ролі систе­ми «зовнішніх» і «внутрішніх» почуттів людини. Проте здатність чут­тєво ставитися до світу визначається не фактом існування у людини органів чуття, а формуванням такої здатності в акті чуттєвого спогля­дання, яка сприяє розпредметненню суспільно значущого предмета. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості Маркс тлумачив як перетворення людського на «теоретичне почуття».

Осмисливши загальну природу чуттєвості як основи формування естетич­ного почуття, марксизм зробив значний внесок в удосконалення по­нятійно-категоріального апарату естетики, у вивчення естетичних проблем в контексті культурно-історичного процесу. К. Маркс засто­совував принцип історизму до аналізу прогресу й регресу в мистецтві, що давало можливість як об'єктивно оцінити, наприклад, роль і зна-

чення міфологічної свідомості людства, проаналізувати специфіку мі­фу, причини досконалості античного мистецтва, так і розкрити супе­речливість культурного розвитку в XIX ст., з'ясувати історичну долю реалістичного мистецтва тощо.

В естетичній спадщині К. Маркса і Ф. Енгельса важливе місце посідає їх­нє полемічне листування з Ф. Лассалем щодо його п'єси «Франц фон Зікінген» (березень — травень 1859). Ці листи містять перші тези май­бутньої полеміки марксизму з лассальянством, аналіз специфіки тра­гічної колізії в реальній історії та мистецтві, оцінки творчої спадщини тих авторів, талант яких дав їм можливість працювати у жанрі трагедії, осмислюється проблема творчого методу. Пізніше, у листуванні з М. Гаркнесс (квітень 1888 р.), Енгельс проаналізував поняття тенден­ційний роман і визначив реалізм як метод, у межах якого є, крім прав­дивості деталей, «правдивість відтворення типових характерів у типо­вих обставинах».

У теоретичних працях «Економічно-філософські рукописи 1844 року» та «Німецька ідеологія» К. Маркс, досліджуючи процес становлення лю­дини як соціального суб'єкта, значну увагу приділив аналізові механіз­му формування її особистісного ставлення до дійсності. При цьому звертає на себе увагу та роль, яка відводиться створеному предметно­му світові як «реальній» природі людини, де відбувається її життєдіяль­ність. Маркс вказував на нерозривний взаємозв'язок створеного тру­довою діяльністю предметного світу й особливих характеристик самої людини. Перетворюючи природу відповідно до своїх потреб, люди­на змінює й себе, в ході практики «напрацьовує» такі здібності, таке ставлення до навколишнього світу, які дають їй змогу творити «за за­конами краси». Матеріально-духовний світ, в якому живе й діє люди­на, є відображенням її сутнісних сил. Водночас світ матеріальних і культурних цінностей, створених попередніми поколіннями, є осно­вою для діяльності наступних поколінь.

Людина, як відомо, є чуттєвою істотою, і її взаємодія зі світом здійснюється передусім завдяки чуттєвому спілкуванню. Водночас слід наголосити, що здатність до чуттєвого сприймання світу забезпечується не прос­тим фактом наявності у людини почуттів, а формуванням такої здат­ності в самому акті чуттєвого споглядання, яка спонукає до розпред-метнювання суспільного смислу предмета чи явища. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості Маркс розглядав як пе­ретворення людського почуття на так зване теоретичне почуття. Лю­дина в своєму індивідуальному розвиткові, поведінці, діяльності спира­ється, по суті, на досвід попередніх поколінь, закріплений у формах культури. Маркс виокремлює соціальну, практичну природу людсько­го чуттєвого ставлення до дійсності і вважає, що створення п'яти зов­нішніх почуттів — це робота всієї попередньої історії. У межах мар­ксистської філософської концепції естетичну науку було визначено як

таку, що вивчає природу, функції, загальні закони й закономірності ес­тетичної діяльності людини та суспільства. Таке розуміння естетики не виключало з предмета науки мистецтво, адже воно є специфічною формою естетичної діяльності.

Естетику К. Маркса і Ф. Енгельса було взято за методологічну основу у те­оретичні розробки естетиків СРСР. Слід зазначити, що з середини 50-х і до кінця 80-х років XX ст. радянська естетика розвивалася дово­лі активно, порушуючи найважливіші теоретичні проблеми. Так, уп­родовж кількох десятиліть учені Росії, України, Грузії, Білорусі збага­чували понятійний апарат естетики, зокрема традиційну категоріаль­ну систему, запропоновану ще за часів античності, і обґрунтовували категоріальний статус таких понять, як гармонія, міра, естетичне, геро­їчне, драматичне тощо. Ця проблематика в усі часи потребувала знач­ної уваги передусім тому, що понятійно-категоріальний апарат відоб­ражає динаміку історичного розвитку науки, процес її теоретичного збагачення.

У межах марксистської методології' формувалися авторські концепції, що розширювали уявлення про природу чуттєвого пізнання, про склад­ну внутрішню структуру естетичного процесу.

Надбанням естетичної науки цього періоду слід вважати штегративні проце­си, що зумовили зближення естетики з етикою, психологією, мистец­твознавством і культурологією. Складався своєрідний міжпредметний теоретичний простір, що давав змогу виокремити і всебічно проаналі­зувати проблеми художньої творчості, художньо-естетичної цшності, специфіки сприймання мистецтва, його функціональність, проблеми синтезу мистецтв тощо. Плідним було дослідження історії естетичної науки, висвітлення естетичних поглядів окремих учених.

Слід зауважити, що розвиток естетичної проблематики відбувався у го­стрих теоретичних дискусіях, які засвідчили принципово різне розу­міння окремих положень марксизму, намагання естетиків подолати вульгарно спрощене, декларативне тлумачення і принципу історизму, і діалектики об'єктивно-суб'єктивних відношень, і співвідношення ма­теріального та ідеального.