logo
Естетика,книга

§5. Мистецтво європейського середньовіччя

З утвердженням нового, християнського світогляду античний культ живої, чуттєвої людини замінила релігійна картина світу, на чолі зі всемогут­нім і всеблагим Богом — творцем природи й людини. Моральним та естетичним ідеалами стали аскетизм і етичне самовдосконалення лю­дини, перенесення життєвих цінностей зі світу реальності у світ релі­гійного почуття, духу.

У зв'язку з розвитком натурального господарства відпала потреба в ко­лишніх формах художнього виробництва. Єдиним замовником і спо­живачем мистецтва стала церква. Вона ж встановлювала для художни­ка й жорсткі межі діяльності щодо змісту, художніх форм і цілей твор­чості. Релігійно-художній канон перетворився згодом на диктат кор­донів художності, що зрештою і призвело до подвоєння світу в релі-

гійній свідомості (світ земного життя і світ «града Божого»). Оскільки художникові доступним був лише матеріал земного життя — а воно обов'язково мало певним чином співвідноситися з буттям небесним, — твір мистецтва мусить не просто щось відображати, а передусім на щось вказувати, щось символізувати. Символічність, алегоричність з часом стали не тільки відмітними рисами середньовічного мистецтва, а й новими художніми засобами, що збагатили світове мистецтво. За часів середньовіччя було досягнуто специфічного синкретизму різних видів мистецтва в церковно-обрядовому комплексі. Архітектура, віді­йшовши від співмірності з людиною, піднесла дух її, створила звели­чений простір; фресковий живопис наповнив цей простір релігійною історією; реальна і водночас символічно театралізована служба поєд­нала віруючого з божественним світом через співучасть у магічній дії'; церковний спів і музика вселяли душевну гармонію і рівновагу; мерех­тіння свічок і лампад, пахощі мірри давали тепло і навіювали душев­ний спокій. Уся ця зворушлива атмосфера створювала те особливе самопочуття, яке забезпечувало людині духовну цілісність, піднесе­ність, звільнення і благочестя.

Ось як описує такий вплив абат XII ст. із Сен-Дені Сугерій: «Коли в моє­ му захопленні красою дому Божого благоліпство багатоколірних ка­ менів відвертає мене від зовнішніх потягів, а достойна медитація спо­ нукає розмірковувати про розмаїтість святих чеснот, переходячи від матеріального до нематеріального, тоді я почуваюся сущим нібито в якійсь незвичайній сфері Всесвіту, що існує і не вповні у земному баг­ ні, і не цілком у небесній чистоті, і що за допомогою Божою я можу піднестися аналогічним чином з цього нижчого у той, вищий світ»1.

Цілісність змісту середньовічного мистецтва, як Цит. зхЛосевЛ. Ф. Зстегака уже наголошувалося, забезпечував канонізований Возрождения. — М., християнський світогляд. Саме це значною мірою

Іп-70 р сі-І сі О г ,х

сприяло єдності християнської середньовічної культури, давало можливість взаємного обміну художніми здобутками. Та навіть і в такому, здебільшого безіменному, безособистісному ху­дожньому утворенні з плином часу окреслювалася своєрідність на­ціональних і конфесійних художніх шкіл. Відмінність візантійського й романського стилів, а також готики, що розповсюдилася переважно в нероманізованих країнах Європи, оригінальність мистецтва Київської Русі — свідчення внутрішнього розмаїття середньовічного християн­ського мистецтва. Значними надбаннями збагатилось і світське ми­стецтво, особливо пізнього середньовіччя.

Романський стиль (ЕХ—XII ст.) — архітектурний стиль^ що сформував­ся в період інтенсивного будівництва за часів правління Карла Вели­кого. У ньому чітко простежуються запозичення конструктивних еле­ментів з римської архітектури, пристосованих до нових умові потреб. Основні форми його — храм, монастир, князівський замок.

Екзотичні кам'яні «орлині гнізда» на скелях над кріпосним селом, масивні кам'яні храми на площах міст-фортець, вражаючі захист споруди мо­настирів, які володіли великими землями — усе це було свідченням тогОі що певне суспільство протистоїть своєму рівносильному сусідо­ві. Замки і захисні споруди мали товсті стіни з зубцями і кругові схо­ди вгорі, що нерідко були продовженням природної скелі, яку вони охоплювали подвійним або потрійним колом, Скеля обводилася гли­боким ровом. Внутрішні помешкання замку (такі ж товсті стіни, вузь­кі вікна, аркове оформлення дверей і вікон, гравірування на камені) бу­ли близькими до зовнішнього^ оформлення церкви. Поєднання ма­сивності і внутрішнього декоративного оздоблення особливо харак­терне для французької романської архітектури. Стильові особливості романської епохи певною мірою позначилися на житлових будинках і громадських спорудах.

Готичний стиль зародився у Франції в середині XII ст. і став провідним у міському будівництві (особливо церков і громадських будов) аж до XVI ст. Поява готики пов'язана з дедалі більшою роллю міст і місь­кої культури, що, у свою чергу, позбавляло церкву монополії' на цер­ковне будівництво. Воно перейшло до рук міських ремісників, об'єд­наних у відповідні цехи, які розгорнули будівництво не тільки гро­мадських, а й церковних споруд. Співзамовниками будівництва цер­ков нерідко виступали жителі міста, хоча формальне керівництво за­лишалося за церковнослужителями. Поряд із міським собором зво­дилась, як правило, ратуша.

Характерними конструктивними елементами готичної архітектури є арка і склепіння. Масивність стін зменшується, бо арки спираються на контр­форси. Значні ділянки стіни замінюються вікнами, заскленими кольо­ровими вітражами. Зовнішні стіни та інтер'єр храму декоративно на-; сичені як архітектурними елементами, так і скульптурою. Сюжетами для рельєфних зображень, вітражів найчастіше стають звичайні жан­рові сценки, а також персонажі народних казок;

Готичний стиль поширився на живопис, книжкову мініатюру, скульптуру, зовнішній вигляд людини: одяг, прикраси, зачіски. Саме в часи поши­ рення готики значною мірою активізується розвиток середньовічної літератури. Це передусім лицарський епос — «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», поетична обробка історичних легенд, що прославляють воєнні подвиги феодалів-лицарів. (

У XII —XIII ст. помітного розквіту досягла лірична поезія лицарства, що знайшла відображення у творах трубадурів на півдні і труверів на пів­ночі Франції, а також поезія мінезингерів у Німеччині. Провідною те­мою поезІЇ трубадурів було кохання до Дами у специфічній лицар­ській (куртуазній) формі. Таке кохання — джерело безмежного внут­рішнього самовдосконалення лицаря. За своєю природою куртуазна любов байдужа до результатів. Вона зорієнтована не на досягнення

мети, а на переживання. Тільки воно здатне принести радість закоха­ному. Ця радість приходить після довгих страждань, які приймаються добровільно. Певним підсумком розвитку куртуазної поезії був «Ро­ман про Троянду», в якому ідеал світської культури пов'язаний з іде­альною любов'ю до жінки. Системою куртуазних понять замкнулися в жорсткі межі відданого кохання всі християнські чесноти, суспільна моральність, усе вдосконалення форм життєвого укладу. Трохи осто­ронь внаслідок своєї геніальності та енциклопедичності стоїть твір Дайте Аліг'єрі «Божественна комедія». Видатним досягненням англій­ської поезії стали «Кентерберійські оповідання» Дж. Чосера. Цінність твору полягає в тому, що він певною мірою є енциклопедією літера­турних жанрів середньовіччя.

Візантійський стиль має ту особливість, що у Візантії антична традиція ніколи не переривалась^ як це сталося на Заході. Тут мистецтво вико­нувало переважно функцію ретрансляції і дидактики, проте всебічно використати ту культурну спадщину, яку зберегла антична традиція, Візантія не змогла.

Найтісніше була пов'язана з традиціями античності столиця Візантії Кон­стантинополь. Саме тут у 532—537 рр. спорудили храм Св. Софії — найвизначнішу пам'ятку візантійської архітектури. Імператори Візан­тії, підкреслюючи зв'язок її з Римом, вимагали від своїх художників, щоб ті рівнялися на зразки римського будівництва. Загалом перевага міської культури над селянською зумовила розвиток архітектури, жи­вопису, мозаїки, фрески та ужиткових мистецтв.

Другою важливою ознакою візантійського стилю був вплив на нього схід­но-елліністичних художніх стилів, особливо сирійського та палестин­ського. Саме з цим впливом пов'язують розквіт мистецтва Візантії у IX ст., коли сформувався новий архітектурний і живописний канон, в якому вже відчутною була певна художня завершеність.

На цей період припадає й активізація контактів Київської Русі з Візантією. Прийнявши християнство, Русь розчинила двері візантійським зод­чим, художникам, майстрам. Пам'ятки Київської Русі засвідчують значний вплив візантійської художньої школи на давньоруську. Візан­тійська культура помітно позначилася на розвиткові Західної Європи взагалі, особливо в період хрестових походів у XIII ст.

Візантія створила й самобутню літературу, передусім християнську, куди входять гімни, агіографічні твори, хроніки, патерики (оповідання про аскетів-пустельникш) тощо. Традиції античної літератури позначились і на пізніших любовних романах, історичних повістях, енциклопедіях.

Великим досягненням візантійського мистецтва була музика, переважно церковна. Щоправда, інструменти в ній не використовувалися, це бу­ло виконання псалмів і гімнів, алілуйні співи.

Візантійські літургійні мелодії та гімни справили значний вплив на розви­ток музики латинської церкви; вони були покладені в основу мелоди-

ки руської православної церкви. З прийняттям християнства на Русь прийшли грецькі та болгарські співаки з Візантії.

На відміну від Західної Європи Візантія в період середньовіччя зберегла державність і централізоване управління. Домінантну роль у ній віді­гравали міські центри, які були осередками ремесел, мистецтва, освіти й торгівлі. Візантія поєднувала досягнення як західної, так і східної культур. Усе це забезпечило їй провідне духовно-культурне станови­ще майже на весь період середньовіччя.

Давньоруський стиль сформувався на теренах України княжої доби у IX—XIII ст. під вливом візантійського мистецтва, набувши своєрід­них рис і ознак. Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріаль­них і духовних надбань тих народів, які протягом попередніх тисячо­літь заселяли нашу землю, її культурний поступ зумовлювався насам­перед власними потребами й зусиллями. Як свідчать археологічні, лінгвістичні та інші відомості, цей процес почався задовго до виник­нення першої держави під проводом Києва.

Київська Русь успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов'янських та неслов'янських племен, які становили її етнічне ядро. Ця культура збагачувалася та ускладнювалася за рахунок розширення території держави, долучення інших народів і племен до її складу та за рахунок міждержавних стосунків із сусідами. Ось чому сторонні впливи, навіть з боку найпередовішої в тогочасному світі держави — Візантії, могли тільки прискорити ті тенденції', потреба в яких відчувалася на вітчиз­няному ґрунті. Вони не затьмарили оригінальної художньої культури середньовічної Русі, яка залишилася унікальним явищем світового значення.

Серед художніх надбань Київської Русі особливе місце належить архітек­турі. Основним матеріалом для будівництва було дерево, яке викорис­товували для всіх видів споруд — житлових будинків, міських укріп­лень, княжих палаців та церков. Саме тому і будівництво з каменя, яке розпочалося в X ст., зазнало впливу місцевих традицій, що стосують­ся як технології', так і об'ємно-конструктивної структури, що визнача­лась особливостями природних умов і місцевими традиціями. Так, перша кам'яна споруда в Києві — Десятинна церква, побудована ві­зантійськими майстрами, дуже швидко почала руйнуватися, оскільки була поставлена на м'який ґрунт (без фундаменту), що не витримав тиску велетенської кам'яної споруди.

Пізніше в Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У ній використовували глибо­кі й широкі фундаменти, які викладали з каміння, залитого цементом. Щоб зменшити вагу стін, мурували з тонких смуг цегли, які чергува­лися з товстими шарами спеціального розчину, основним елементом якого було вапно. Для поліпшення акустики в стіни закладали глиня­ні глечики. Зовні церкви майже не прикрашалися. Величі й краси хра-

му надавала гармонійність його форм та ландшафтного куточка, на якому він зводився. Ретельно вибиралося місце під будівництво, най­частіше на узвишші, щоб церкву було видно здалеку і на фоні неба. Саме такими були шедеври архітектури Київської Русі, монументаль­ні Софійський собор у Києві, Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, які зведені на високих берегах Дніпра та Десни.

Основою плану храму є хрест — символ християнства, спасіння, земного неба. Главу храму, його центральну баню, що розміщувалася на вось­микутному або циліндричному барабані, удержить» Христос — Пан-тократор — Вседержитель, зображений у внутрішній його частиш, шею (барабан) — апостоли. Центральній бані відповідав підвищений центральний неф, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення, пери­метр якого утворено з ряду стовйів або колон. Центральні й бічні не­фи (залежно від кількості вівтарів у храмі) символізували корабель, спрямований із заходу до сходу, тому східна частина будівлі закінчува­лася апсидами у вівтарній частині за числом нефів. З півдня на північ храм перетинав трансепт, який надавав споруді хрестоподібного ви­гляду. Отже, найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стали 3—5-купольна храмова будови. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенський храм (1078) Ки­єво-Печерської лаври та багато інших.

Водночас у Київській Русі створювали й нові архітектурні форми, стовпо­подібного з однією банею храму, який у плані мав вигляд квадрата або прямокутника, як, наприклад, Михайлівська церква Видубицького мо­настиря (1088) у Києві, П'ятницька церква у Чернігові, церква Покро­ви на Нерлі, закладена у 1165 р.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщен­ня освітлювалося промінням з-під центральної бані та свічками. Все­редині церковні стіни були прикрашені розписами або мозаїкою. Оз­доблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків Святого Письма і портретів святих, що чергувались із орнаментами, а іноді до­повнювалися сценами зі світського життя князівського двору, (на­приклад, портрети дочок Ярослава Мудрого в Софійському соборі). Разом із кам'яною храмовою архітектурою з'являються фресковий живо­пис і мозаїка, що не набула великого поширення, проте залишила неперевершені зразки в оздобленні Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Провідною галуззю образотворчого мистецтва Ки­ївської Русі стає іконопис. Лики святих на іконах вражають своєю одухотвореністю, витонченістю почуттів, складним поєднанням сим­волічності та психологізму.

Давньоруська культура породила і своєрідну, високопоетичну літературу в розмаїтості жанрів: агіографічні твори, літописи, повчання. Серед

них — «Сказання про Бориса і Гліба», «Повість временних літ», «Ки­єво-Печерський патерик», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Слово Даніїла-Заточника», «Слово о полку Ігоревім», «Повчання» Во­лодимира Мономаха. В цих творах поєдналися епічний стиль, пов'язаний із фольклорними легендами та оповіданнями, що покла­дені в основу багатьох творів, і літературний стиль багатьох жанрів (повість, житіє, повчання), запозичених із писемної традиції, що прийшла на Русь разом із слов'янською писемністю. Мистецтво Київської Русі X—XIII ст. було одним із найвизначніших до­сягнень європейської християнської культури. Такі його шедеври;, як Софійський собор, Києво-Печерська лавра, «Слово о полку Ігоревім» та інші, визнані ЮНЕСКО культурними надбаннями всесвітнкмсто-ричного значення. Це мистецтво започаткувало мідні традиції, які, незважаючи на страшні випробування часів татаро-монгольської на­вали, дали змогу не тільки зберегти етнокультурну ідентичність укра­їнців і пронести її крізь «темні» віки національної історії, а й створити підґрунтя для нового національно-культурного піднесення.