§ 4 Природа. В структурі

ЕСТЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Наше уявлення про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики бу­ло б неповним, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та міжособових взаємин. Існує ще одна, велика сфера естетичної діяль­ності й водночас предмет естетичної насолоди — природа. Ставлення до неї' внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку дедалі більше звертається до природи як до джерела естетичних переживань і естетичних ціннос­тей, з іншого —своєю діяльністю завдає природі непоправної шкоди, створюючи загрозу екологічної кризи і власному існуванню. Розв'язання такої суперечності слід вбачати в переході від вузькоутилі-тарного до суто естетичного, духовного ставлення до природи як есте­тичної норми для людського суспільства.

Людство впродовж своєї історії пережило різні форми взаємодії з при­родою. Значний відтинок часу тривав період культури збирання і полювання, коли людство цілковито залежало від природи, що да­вала йому засоби для існування. Цей стан позначений відносною гармонією, хоча вона й не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинно­го і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжувало спроби людини осягнути навколишню красу і процеси, збагнути й відобразити їхню сутність у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для ство­рення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях — усе це засвідчує поступове духовне і прак­тичне оволодіння творчими силами живої природи, що ставали си-

лою людини й забезпечували їй подальший матеріальний і духов­ний розвиток.

Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину при­роди. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні по­сіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський, характер діяль­ності спричинює дисгармонію. Як відомо, перші землеробські цивілі­зації залишили по собі пустелі.

І все-таки упродовж багатьох віків між природою і людиною існувала рів­новага. Саме цим зумовлене особливе місце природи в естетичному досвіді людини та її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно співіснувати з нею, вносити в цей храм пев­ний естетичний аспект.

Закони природи й закони людського співжиття потребують взаємоповаги. Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяль­ністю людини, яка створювала відповідний для себе просторово-при­родний осередок, і природи, здатної пластичне злитися з формами культури і в певному розумінні визначити їй параметри. Це властиво будь-якому національному ландшафту і водночас пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. Природа й культура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрідне поєднання людя­ності і привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил— природної й соціальної — становить у певному розумін­ні зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового й істин­ного в житті суспільства та в художній творчості.

Характер цілеспрямованого естетичного впливу на природу, визначений тут конкретно-історичними уявленнями про красу, що творилася предмет­но-практичною діяльністю людини й мистецтвом. Безсумнівно одне: що могутнішою відчувала себе людина, то більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, вводячи її в систему відносин певної конкрет­ної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність постає аб­солютно незалежною від людини. Подив і навіть відчуття грізної непе­ревершеності викликає в нас вигляд льодовика, безмежної пустелі або океанської далечини. Це і є відчуття світу, який нам зовсім чужий.

Людина почала наближати природу до свого житла, спочатку створюючи сади й парки. Причому натуральна природа була ще надто складною для естетичного сприймання, отже, людина надавала садам і паркам форм, притаманних предметам культури: прямі алеї, рівно підрізані чагарники, газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк ста­туями, альтанками, фонтанами. Минуло кілька тисячоліть, перш ніж людина навчилася бачити красу натурального природного ландшаф­ту, де панують свої закони співжиття грунту, рослин, тварин, річок та озер, найскладніший геобіоценоз.

Пейааж на картинах художників з'явився порівняно пізно, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не помічала своєрідності природи раніше, — просто довкілля ще не стало для неї предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигає і залишається на самоті. В ній, зануреній у тишу, ніби пробуджується мовчазне таєм­ниче життя, чуже й подекуди вороже людині, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. В європейській культурі тільки мистецтво романтизму змогло перемогти самодостатній харак­тер природи в пейзажі, олюднивши його за рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини: печалі, піднесення, тривоги тощо.

Отже, потрібен був тривалий час культурного розвитку, щоб людина вия­вила, що природа — унікальне талановитий творець, і людина тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми в жод­ному разі не владарюємо над природою так, як завойовник владарює над чужим народом. Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми, на відміну від усіх інших істот, навчилися пізнавати її закони і пра­вильно їх застосовувати. Проте такий оптимістичний погляд на мож­ливості людини поки що не виправдався. Наша здатність правильно використовувати набуті знання виявилася недостатньою, що й при­звело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський висловив спо­дівання на те, що «краса врятує світ». Можна приєднатися до його мір­кувань за умови, що людство нарешті усвідомить: час утилітарного ставлення до природи давно збіг, отже, лишився єдиний шлях до ви­живання — виховання мудрої естетичної взаємодії' з природою. Уяв­лення про неї як про середовище для життя має поступитися місцем усвідомленню їх єдності й спорідненості.