§5. Історична динаміка функцій мистецтва

' • .-,/.;

Функція мистецтва багатогалузева за різновидами своєї' дієвості в різних сферах буття; вона історично змінювана в онтологічному значенні з огляду на існуючі соціолого-мистецтвознавчі, філософські та есте­тичні її концепції'. Розгляд функцій мистецтва — це також один із можливих шляхів пізнання його сутності.

Про те, що мистецтво має величезну силу впливу, люди знали здавна; що воно може докорінно змінити внутрішній моральний і психічний стан, говорилося з тих часів, коли з'явилися такі поняття, як «музич­ний етос», трагедійний «катарсис», повчальні байки Езопа, сатира

Арістофана, Плавта, Теренція. В поемі Гесіода «Роботи і дні» вміще­но систему порад: «Слухайся голосу правди та й думки не май про на­сильство»; «Як же хто, свідчачи, каже неправду й клянеться брехливо, той справедливість порушив, самого себе загубивши»; «Мисливши щастя тобі, я скажу, нерозсудливий Персе, навіть громадою легко дій­ти до пороку легкого»*. У самому своєму зародженні мистецтво мало практичне призначення, навіть не як мистецтво, а як найближчий і найпряміший засіб певного переконування вірити в істину, моральну справедливість, досягнення спритності в діях. Якщо перелічувати функціональні можливості мистецтва, то постане бага­то питань щодо того, якою є природа функцій мистецтва, насамперед про сумірність цих функцій (більша — менша). Чому саме їх стільки, яким чином змінюється їхня роль і значущість? Чи будуть вони зав­жди? Що є системотворенням у синтезі цих функцій? Що є прямою, а що лише опосередкованою функцією мистецтва? Назвімо ті функції, які найчастіше ставали предметом аналізу: пізнаваль­на, виховна, практично-утилітарна, евристична, прогностична, релаксаційна, терапевтична, компенсаторна, культуротворча, знаково-комунікативна, інформативна, гедоністична, розва­жальна та ігрова. Незважаючи на умовність поділу і певні незгоди між теоретиками в тому, скільки взагалі має бути функцій мистецтва та які в нього потенційні можливості, — усі названі функціональні оз­наки доповнюють одна одну, їх не можна ні спростувати як неісную­чі взагалі, ні визнати якусь або кілька генералізованими, тобто такими, що здатні перебирати на себе всю діяльнішу силу мистецтва. У чому полягає взаємозумовленість сутності і функцій мистецтва? Почні­мо із соціальних функцій — однієї з корінних проблем естетики. Йдеться, по суті, не лише про вияв функціональних можливостей мистецтва у найрізноманітніших сферах життя суспільства, а й про походження, соціально-історичну детермінованість художньої твор­чості людини. Набуття людством здатності художнього осягнення сві­ту — це результат якісних стрибків еволюційного процесу, накопи­чення власне людських властивостей, що дістали вираження як у са­мій соціальній потребі, так і в зафіксованості цієї потреби в органах, здатних до створення мистецтва. Соціальна потреба мистецтва й гене­тична основа його виникнення нероздільні. Функція мистецтва по­роджена на одному з кіл розвитку потреб соціалізації індивідуальних властивостей та поведінки людини.

Корелятивність функцій мистецтва зумовлена розширенням сфери соці­ального життя суспільства. Адже невипадково ми пізнаємо в доволі широкому обсязі історію пам'яток мистецтва, в яких відображено час, події, людські думки і пристрасті, культуру і ціннісні уявлення. Амбі­валентність мистецтва в історичній реальності, хоч і має дещо умов-

ний характер (художнє пророкування може сягати значно далі у праг­неннях людини), та все ж воно залишається невід'ємною художньою частиною життя і свідомості, вираженням надбання матеріальної і ду­ховної культури конкретного часу. Сутність і функція мистецтва не­роздільні, хоч повне їх уподібнення було б неправомірним. Доказом цього є функціональна мінливість упродовж віків не тільки мистецтва, а й художньої культури загалом. Така змінюваність і динамізм функ­цій мистецтва, ступінь інтенсивності входження його в різні сфери життєдіяльності і свідомості особливо очевидні в зіставленні мистец­тва з моральною, науково-пізнавальною, релігійною діяльністю, дер­жавно-політичним устроєм суспільства, світоглядними ідеалами й ти­пом поділу праці.

Відображаючи дійсність специфічним художньо-узагальнювальним спо­собом, мистецтво перетворює і пізнає її. В широкому розумінні мож­на стверджувати, що пізнання в мистецтві — одна з універсальних і со­ціальна значущих функцій. Ідеться не про вузький гносеологізм щодо пошуку «художньої істини» та відтворення художньої картини світу на зразок відкриття наукових законів і конструювання наукової картини світобудови. Пізнавальна функція мистецтва реалізує себе в інших, доступних лише йому формах, більш проникливих, таких, що сяга­ють глибинних таємниць людської психіки. Такі визнання прерога­тив мистецтва поширені не тільки серед представників гуманітарних, а й серед корифеїв точних наук (В. Вернадський, Н. Бор, А. Ейн­штейн). Певна річ, мистецтво не цікавлять математичні формули чи хімічний склад речей, воно передусім дослідження тих загальнолюд­ських особливостей поведінки, вчинків, стосунків, які є найцікавіши­ми. Кожне нове явище в мистецтві — це художнє відкриття. Функціо­нальні можливості мистецтва щодо цього безмежні.

Отже, світ пізнається особливим чином — через суб'єктивне його сприй­няття, переживання і культурно-естетичний досвід митця. Проте пі­знання не є щось неподільне — в ньому багато різних аспектів не ли­ше за об'єктами інтересу мистецького пошуку, а й за відповідним піз­навальним потенціалом змісту, культурно-історичним контекстом. Мистецтво пізнає світ, вдивляючись у нього, корегуючи знання за до­помогою типізування, надання більшої чи меншої виразності певним рисам, але в будь-якому разі пізнається й відображається не сам ізо­льований предмет, а ставлення до нього, що й утворює новий, духов­но-естетичний світ.

У мистецтві виражає, пізнає й усвідомлює себе суспільство, а навколо цієї фундаментальної мети можуть інтегруватися інші функції — естетич­на, передбачувальна, компенсаторна тощо. Пізнання в мистецтві є особливим. Воно передбачає критичний погляд на події, оцінку, спів­переживання, знання природи загального й цікавого в контексті ми­нулого та сучасного досвіду людства. В теорії мистецтва часто натрап-

ляємо на згадки про те, що художникові вдається проникати в глибин-ність людської душі, пізнавати сутність явищ у такий спосіб, який до­ступний тільки йому як символові виражальної неповторності ми­стецтва. Асоціативність і цілісність бачення процесів і картин, спону­кання до саморозкриття того, що приховане за зовнішньою випадко­вістю речей, генералізація найістотніше — все це уподібнює мистец­тво до найпроникливіших засобів пізнання.

Для мистецтва всеосяжною метою завжди було і залишилося пізнання істи­ни буття, смислу ставлення людини до світу і до самої себе. «В чому істина?» — саме так називається художнє полотно М. Ге. Мистецтво прагнуло відповісти на це запитання, Для нього важливо об'єктивно пізнати моральну загальнолюдську істину не тільки в її самовияві та са­морозкритті, а й у переосмисленні, критичному осягненні того, що є су­єтністю лише за примарами справжніх цінностей. Нерідко це має бути гострокритична оцінка прихованого за зовнішньою благопристой­ністю. «Мізантроп» Ж.-Б. Мольєра, «Ревізор» М. Гоголя, «Ярмарок марнославства» У. Теккерея, «Людська комедія» О. де Бальзака — ці та багато інших творів засвідчують їх розвінчувальну спрямованість, ана-літичність розмірковувань над людською природою. Прерогатива мистецтва — звертатися до найзагальніших проблем, що потребують художнього аналізу, філософського осмислення духовно-моральних підвалин, на яких споконвічне тримається людство. Приводом для цього можуть бути міфологічні й релігійні сюжети, історичні події чи просто фантазія митця.

Не можна не помітити, що творам П. Мирного, І. Франка, В. Винниченка, М. Булгакова, Т. Манна, Г. Маркеса властиве осмислення найскладні­ших проблем минулого й сучасності. Письменники намагаються ро­зібратися, що відбувається із суспільством і культурою, які таємні пру­жини свідомого й підсвідомого в мотивах та вчинках людей, розкри­ти зв'язки внутрішнього, зовнішнього і навіть космічного світу, пока­зати моральний стан суспільства у ставленні до проблеми добра і зла.

Мистецтво має неповторну властивість бути поліфункціональним. Ли­ше умовно можна розділити його на окремі грані функцій.

Про пізнавальну функцію, що посідає особливе місце, йшлося докладно, коли висвітлювалися особливості й переваги мистецтва як засобу на­буття знань. Евристична функція передбачає розвиток із допомогою мистецтва творчих здібностей, синтез художності з практичною ді­яльністю людини. «Яскраво творче ставлення до науки, до філософії,

«•вмомммямнмммі суспільного життя, моралі, — зауважував М. Бер-

Бердт Н. А. Философия дяєв, — вважають художнім»¹. Мистецтво зосе-

свободн Смномзорче- реджує в собі творчий досвід людства, талант осо-

ства. — М., 1У8У. — С. 437. г •

оистосп, слугує стимулом у розкритті творчого

потенціалу, дає змогу переносити цінності в життєдіяльний процес. Воно пробуджує сподівання на творче піднесення людського духу.

Особливу роль відіграє гедоністична функція. Як доведено практи­кою, нічим не може бути замінена духовна втіха і радість від зустрічі з художнім відкриттям. Мистецтво називають святом піднесення люди­ни над буденністю, а це і є одним із найреальніших засобів зацікави­ти публіку досконалістю форми, думки, щирістю почуттів, висотою художнього таланту.

Естетична й катарсистична функції мистецтва близькі між собою, ос­кільки означають почуттєвий стан і духовне бчищення особистості; вони мають бути притаманними кожному акту мистецтва в утвер­дженні свободи й чистоти ідеалу. Катарсис за допомогою мистецтва звільняє від негативного стану і дає можливість прийти від граничних зі стресовими переживань до своєрідного вивільнення і гармонії само-почутгів. Саме завдяки цим властивостям мистецтво здатне виконува­ти релаксаційну (зняття напруженості) функцію. Виснажлива, нерід­ко одноманітна у своєму автоматизмі праця конче потребує залучен­ня в буття художніх образів, образотворчих стосунків із мистецтвом. Отже, мистецтво має і практичне призначення, створюючи естетич­не середовище. Виконуючи з найдавніших часів прикрашальну функцію, мистецтво зберегло своєрідний синкретизм.

У свободотворенні також виявляється своєрідна функція мистецтва — воно допомагає людині піднятися над повсякденним тягарем турбот і відчути себе вільною. Видатний педагог Д. Ушинський стверджував, що насолоду від спілкування з мистецтвом повною мірою можна пі­знати тоді, коли ти відданий праці й турботам. Мистецтво звільняє людину, даючи їй можливість перенестися в інший світ (кольорів, зву­ків, природи, поезії, музики тощо). Існує думка, що мистецтво є сфе­рою втечі у світ ілюзій, фантазії, вимислу й ефемерності, такий дале­кий від справжнього, реального переживання. Це і є одна з притаман­них мистецтву функцій — бути засобом звільнення від напруженості й утоми. Музика додає творчих сил, адже вона гармонізує почуття, привносячи ритм і лад; поезія, архітектура, ужиткове мистецтво спов­нюють життя світлом, надають йому мажорності, можливо, виклика­ють і складніші почуття, позбавлені прагматизму, розкривають велич буття і покликання людини. Саме завдяки мистецтву людина на пев­ний час забуває про матеріальний тягар, нашарування умовностей, щоб віч-на-віч зустрітися з величчю сущого, де неперебугаою цінніс­тю є творчий стан особистості.

У літературі називаються також функції прогностична, тобто завбачу-вальна, комунікативна — як засіб спілкування, компенсаторна, що означає заміщення або доповнення життєвого досвіду, мнемоністич-на — мистецтво як пам'ять, культуротворча, оскільки воно здатне не лише створювати духовні цінності, а й надавати їм нових форм жит­тя в кожну епоху, повчальна й виховна. Реальними вони є настіль­ки, наскільки мистецтво здатне впродовж усієї своєї історії бути засо-

бом морального, культурно-ідеологічного впливу, доповнюючи со­бою найважливіші принципи світорозуміння в утвердженні ідеалу життя. Стосовно повчальної функції мистецтва слід зауважити, що попри іронічне ставлення до неї деяких теоретиків, найкращими сво­їми аспектами вона приваблює і дотепер залишається популярною. Відомий італійський філософ Б. Кроче рішуче заперечував проти то­го, щоб мистецтво мало певну виховну самоціль. Він вважав, що воно виховує остільки, оскільки є мистецтвом, а не тому, що воно — «ви­ховне мистецтво». Думка, йа наш погляд, справедлива тільки частко­во. Так, мистецтво справді виховує не тому, що воно пройняте дидак­тикою, а тому, що саме по собі є художньою цінністю. Однак цього недостатньо. Мистецтво може мати і негативний вплив, навіть вводи­ти в оману. Саме такий погляд, який, напевно, не в усьому узгоджуєть­ся із судженням Б. Кроче, висловив свого часу Б. Шоу. Він вважав, що мистецтво здатне пізнавати істину і водночас спроможне на обман. Натхнення художника може бути «не лише божественним, а й сата­нинським», і одна з величезних небезпек нинішнього часу полягає, на думку Б. Шоу, у використанні мистецтва для ошукування. Ця пробле­ма потребує серйозного вивчення, оскільки в агресивній бездуховнос­ті мистецтва спостерігаються випадки не лише містифікацій, а й втра­ти освяченої віками міри дозволеного, знецінення краси людських стосунків.

Щодо ігрової функції' мистецтва, то її не слід перебільшувати, проте не можна й заперечувати. У будь-якому виді мистецтва є елемент гри, тобто у конкретному творі наявні умовність або удаваність, доскона­лість форми, своєрідність метафор, порівнянь, асоціацій, здатних викликати захоплення винахідливістю і дотепністю митця, а відтак збудити гру почуттів, інтелекту, уяви і здогадки. Обов'язковою умо­вою гри у мистецтві залишається позаутилітарний зміст твору. Загаль­на атмосфера святковості, творчого піднесення, сам процес гри мо­жуть дати людям радість, втіху.

Всебічно досліджуючи проблему, Й. Хейзінга розглядає види мистецтва, які, на його думку, всі без винятку, до того ж кожен властивими йому специфічними засобами досягають ефекту гри. Один із парадоксів у мистецтві: наскільки досконалою, талановитою є праця митця в до­сягненні кінцевої мети — майстерності зображення людських драм, щастя, показу загадкової безконечності, філософії сенсу життя, — настільки мистецтво не поступається перед можливістю дарувати лю­дині щасливі моменти гри і свободи, реальності духу в самій надре-альності, відторгаеності від повсякденного буття. В кожному окремо­му випадку (музика, танок, архітектура, образотворче мистецтво чи мистецтво слова) Й. Хейзінга розглядає саме виявлення гри у мистец­тві як його притаманність. Не є винятком і поетичне формотворення: метричне або ритмічне розподілення тексту, який промовляють або

співають, точне використання рими й асонансу, маскування смислу, мистецька побудова фрази. «І той, хто услід за Полем Валері називає поезію грою, в якій грають словами і мовою, не вдається до метафо­ ри, а «схоплює» найглибший смисл самого слова «поезія»¹. _И^_иі|и(ів^_віі1—^_ш У поезії і драмі, трагедії і комедії — гра, але вона Хейзинга Й. Ното Ьіеп$. в настільки серйозна, наскільки можна говорити тени завтрашнего дня.—М., пр_О концептуальне бачення цілого світу в комеді- •~~ ' ях Арістофана, епопеї Сервантеса, в «сміхові

крізь... сльози» М. Гоголя. Взагалі, мистецтво звернене переважно не до гри як такої, але вона обов'язково наявна і набуває естетичної (ху­дожньої) самоцінності заради активізації інтелекту і почуття.

КощріІіІІ^ІіІі^ЩІЯ^Ш^^^Ш ШШЯВНИВИИИІИІ

1. Як ви розумієте зв'язок мистецтва з 5. Зіставте свободу й зумовленість (де- людською життєдіяльністю? термінізм) у мистецтві.

2. Що означають «відкритість» і «недо- 6. Як ви розумієте етнонащональну вимовленість у мистецтві»? традицію в мистецтві?

3. У чому полягає герменевтична кон- 7. Які функції виконує мистецтво в їх цепція мистецтва Г. Г. Гадамера? історичній зумовленості?

4. Як співвідносяться між собою по- 8. У чому полягає специфіка сприй­ няття сприйняття, розуміння та ін- няїтя відповідно до засобів вираз- терпретація мистецтва? ності окремих видів мистецтва?

Бахтін М. Висловлюван- Гройс Б. Комментарии к Личковах В. А. Леверкю-

ня як одиниця мовленнє- искусству. — М., 2003. нівська душа авангарду //

вого спілкування // Ан- Еко У. Роль читача. До- Філософська і соціологіч-

тологія світової літератур- слідження з семіотики на думка. — К., 1992.—

но-критичної думки. — текстів. '-— А., 2004. № 9.

Л., 1966. Искусство в ситуации сме- Мфло-Понті М. Феноме-

Еровко М. М. Активність нн циклов. — М., 2000. нологія сприйняття. —

мистецтва в культурно-іс- Лити І. Я., Мазепа В. І. К., 2001.

торичному процесі. — Національні виміри ху- Сантаяна Дж- Витлума-

К., 1995. дожньої культури// Фе- чення поезії та релігії. —

Гадамер Ганс Георг. Герме- номен української культу- Л.,2003.

невтика і поетика. — К., ри. Методологічні засади

2001. осмислення. — К., 1996.

Розділ 8

Видова специфіка мистецтва в контексті естетичної теорії