§5. Естетика в структурі

МІЖПРЕДМЕТНИХ ЗВ'ЯЗКІВ

Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історіїо. У попередніх параграфах наго­лошувалася на ролі філософії як науки, що поєднувала в собі всі інші сфери людського знання. Естетику було також прилучено до предме­та філософії, а отже, її основні ідеї розвивалися в межах загальнофі-лософського знання. Взаємозв'язок естетики і філософії' полягає в то-

му, що теоретичні принципи й науковий метод естетики залежать від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкрет­ного філософа або певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не лише у теоретиків, які йшли до естетичної пробле­матики, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Пла-тон, Арістотель, Кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в ме­жах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг).

У боротьбі різних філософських течій, напрямів, шкіл відбувалося форму­вання предмета естетики, її основних категорій і понять. Склавшись як .частина філософії, естетика через ідею калокагатії активно співпра­цювала з етикою. Відродження й інтенсивне теоретичне використан­ня калокагативного принципу на сучасному етапі розвитку естетичної науки — далеко не єдиний приклад доцільності взаємодії естетики й етики. Обидві ці науки спрямовані на людину як на своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Безпереч­но, що на порубіжжі XX—XXI ст. ці науки втрачають антропоцен-тричні тенденції щодо розуміння ролі і значення реальної людини в цивілізаційних процесах. Однак що глибшим стає знання людини, то доцільнішим є пошук шляхів її гуманізації.

Своєрідним аспектом взаємодії' естетики й етики є також аналіз структури естетичного почуття, що формується на органічній єдності так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Формування зовнішніх по­чуттів — зору, слуху, дотику — це результат тривалої біологічної ево­люції світу. Внутрішні почуття (любов, ненависть, дружба, колекти­візм) — це почуття морально-етичні, що є свідченням певного рівня олюдненості й культури. Естетичне почуття як складний сплав зов­нішніх і внутрішніх почуттів несе в собі морально-етичне наванта­ження.

Етика / За ред. О. І. Форто-вої — К., 1992. — С. 316.

Професійна етика й норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою етичної науки. При цьому, що­правда, наголошується здебільшого на професіях лікаря, педагога,

Етика / За ред. О. І. Форто-вої. — К., 1992. — С. 317

Значне морально-етичне навантаження має і проблема творчої, профе­сійної освіти, виховання митця. Адже так було колись, і так є нині, що митці формуються в конкретних творчих майстернях, творчих лабо­раторіях відомих людей. Кожний учень, приймаючи чи спростовую­чи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу мо­дель. Етика взаємин «учитель — учень» потребує вивчення й вироб­лення своєрідного «кодексу честі». Етичні проблеми художньої творчості спрямовують нашу увагу і на взає­модію естетики й психології. Теоретичні інтереси цих наук є загаль­ними стосовно питань, що пов'язані із з'ясуванням специфіки есте­тичного почуття, процесу творчості, становлення художньої обдаро­ваності, талановитості, геніальності. Естетика і психологія перетина­ються при вивченні специфіки сприймання художнього твору. Обов'язковим є і розгляд взаємодії естетики з мистецтвознавством — сукуп­ністю наук, які досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження, закономірності розвитку, особливості та зміст ви­дової специфіки мистецтва, природу художньої творчості, місце мис­тецтва в духовному житті суспільства. Сучасне мистецтвознавство зосе­реджує увагу на дослідженні мистецтва в контексті духовної культури. Складна структура цієї науки характеризується комплексністю, яка об'єднує загальне і часткове. Як система знань про окремі види мистец­тва, мистецтвознавство поділяється на літературознавство, музико­знавство, театрознавство, кінознавство тощо. Кожна з цих галузей знань має відносно самостійний характер і водночас входить як скла­дова частина до загальної структури. Власне, мистецтвознавство є су­купністю трьох частин — історії мистецтва, теорії мистецтва і худож-

ньої критики. Естетика виступає як загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики й мистецтвознавства, яке, у свою чергу, теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими науко­вими дисциплінами, методологічні підходи, спостереження і висновки яких мають істотне значення для комплексного вивчення мистецтва. З цього погляду особливо значущими є, наприклад, психологія худож­ньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо.

Проблема взаємодії естетики й мистецтвознавства доволі складна, супе­речлива і відображає неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в предметі естетики. Розуміння предмета естетики як теорії мистецтва, властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знан­ня, не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне питання: чому, склавшись як самостійні науки, естетика й мистецтвознавство про­існували тривалий час, не перекресливши одна одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність існу­вання цих двох наук і підміна їх неправомірна?

Ще давньогрецька міфологія зафіксувала мистецтво як специфічну діяль­ність людини. Згадаймо хоча б широковідомий міф про Аполлона, якому були підпорядковані музи: трагедії' — Мельпомена, ліричної по­езії' — Евтерпа, любовної лірики — Ерато, танців — Терпсихора, епічної поезії — Калліопа, комедії — Талія, історії — Кліо, астроно­мії — Уранія, муза гімнів — Полігімнія.

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку і допо­магає нам тепер зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон, син Зевса і Лето, брат Артеміди, охороняв родину від горя і нещасть. Згодом його почали ототожнювати з Геліосом — богом Сонця. Поступово за Апол-лоном (він став богом музики) закріплюються культуротворча, культу-розахисна функції', а в науку через образну, символіко-метафоричну ін­терпретацію приходить проблема видової специфіки й синтезу ми­стецтв, тобто проблема, яка інтегрує естетику й мистецтвознавство.

Якщо відтворити теоретичну історію проблеми співвідношення естетики і мистецтвознавства, то потрібно передусім виокремити погляди Йо-ганна Вінкельмана (1717—1768) і Вільгельма Гумбольдта (1767— 1835). Репрезентуючи німецьку естетико-мистецтвознавчу школу XVIII—XIX ст., вони намагалися збудити інтерес до класичного ми­стецтва, наголошували на необхідності взаємодії' теорії мистецтва і літе­ратурної критики. На сторінках фундаментального дослідження И. Він­кельмана «Історія мистецтва давнини» (1763) не тільки проаналізовано й систематизовано історію античного мистецтва, а й подано обгрунту­вання теоретичного положення про співвідношення у мистецтві зміс­ту і форми, внутрішньої пристрасті і зовнішнього спокою. На прикла­ді аналізу чотирьох ступенів розвитку античного мистецтва — архаїч-

ного, піднесеного (Фідій, Скопає), прекрасного (Пракситель) і еклек­тичного — Вінкельман, по суті, вийшов на новий рівень осмислення трагічного, драматичного, самої природи людського страждання.

Полемізуючи з Вінкельманом, видатний німецький естетик XVIII ст. Лес-сінг зміг у своїх працях «Лаокоон» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767) досягти справжніх теоретичних висот.

Щодо позиції' В. Гумбольдта, то розгляд творчих надбань Гете і Шиллера дав йому змогу проаналізувати специфіку реалізації' мистецтвом ідеа­лу, який інтерпретувався як конкретно-історичний і національний фе­номен.

Подальше поглиблення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з працями відомого англійського філософа й естетика Бер-нарда Бозанкета (1848—1923): «Історії? естетики» (1892), «Лекції з ес­тетики» (1915), «Принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цін­ність і доля індивідуума» (1912). Послідовник Гегеля, Бозанкет вбачав у мистецтві шлях до опанування світовою гармонією. Він намагався обгрунтувати ширше, нЬк це було прийнято в історії естетики, розу­міння гармонії. Вона, на думку англійського філософа, є серцевиною «абсолютної реальності» — щлісності, що долає просторову й часову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною ре­альністю» як носієм досконалості. Проголосивши «Божественну ко­медію» Данте еталоном мистецтва, Бозанкет, по суті, сприйняв есте­тику як науку, що опановує й інтерпретує функціональну специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження має, на думку вчено­го, пізнавальна функція. На початку XX ст. Бозанкет намагався не ли­ше знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обмеження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецтвознавство з ло­гікою, раціональним ставленням до дійсності.

Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства ще неодноразово привертала до себе увагу дослідників.

Спробами знайти нові шляхи зближення естетики й мистецтвознавства поз­начена позицм найвідоміїного французького естетика XX ст. Етьєна Сурьо (1892—1979). Ще у ЗО—50-х роках у творах «Майбутнє естети­ки» (1929), «Співвідношення мистецтв. Елементи порівняльної естети­ки» (1947) Сурьо намагався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва визначав через специфіку чуттєво-смислових елементів — квалїй (від лат. циаііа — якість). Саме через за­соби оформлення кваліїг, — а ними виступають звук, колір, світло, сло­во, рух — може виникати самобутнії! «космос» — художній твір, позна­чений оригінальністю, неповторністю авторського бачення світу.

Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мис­тецтвознавства було й нині залишається складною і дискусійною проблемою. Неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в струк-

турі предмета естетики, суперечливість щодо обсягу і специфіки вза­ємодії' естетичної й художньої сфери призвели до спрощення, а то й до вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну нау­ку. У другій половині XIX ст. відомий французький етнограф і антро­полог III. Летурно зробив спробу обгрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переконаний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики й мистецтва.

Особливо плідним щодо виявлення нових можливостей естетичної науки через міжпредметні зв'язки можна вважати XX ст., протягом якого склались і продовжують розвиватися аналітична, лшгвістична структу-ралістика, естетика. Специфічну сферу становлять ті види естетично­го знання, що інтегрують класичну естетику з досягненнями природ­ничих і технічних наук (виробнича, технічна, екологічна, естетика).

Отже, нині, як і раніше, тривають спроби поглибити й узагальнити межі предмета естетичної науки. Це пов'язано з динамікою розвитку есте­тики, з властивим їй постійним збагаченням предмета, зі значними внутрішніми творчими потенціями, лише частину яких осягнуто й усвідомлено в минулому.

Слід наголосити, що порубіжжя XX—XXI ст. активізувало теоретичні розробки з метою адекватного усвідомлення обсягу предмета і завдань не лише естетики, а й інших гуманітарних наук.

Контрольні запитання

Як визначається предмет естетики?

Чи змінювалося визначення предме­та естетики в процесі розвитку на­уки?

Які принципи закладені давніми греками у правило «золотого пере­тину»?

Як розумів предмет естетики німець­кий філософ О. Баумгартен?

Які етапи пройшла естетика в про­цесі свого розвику від античності до XX ст.?

З якими суміжними науками співвід­носиться естетика?

У чому полягає специфіка взаємодії' естетики й мистецтвознавства?

Список рекомендованої літератури

Арістотель. Поетика. — К., 1967.

Гегель Г. В. Ф. Зстетика: В 4 т. — М., 1968. — Т. 2—3.

Гриценко В. С. Далеко­східний культурний регі­он // Історія світової культури: Культурні регіо­ни / За ред. Л. Т. Лев-чук. — К., 2000. Єфименко В. В. Культура

середньовіччя. Культура Відродження // Історія світової культури / За ред. Л. Т. Левчук. — К., 1994.

Кант И. Сочинения: В 6 т. — М., 1964.— Т. 5.

Карзн Зудженио. Проблеми итальянского Возрожде-ния. — М., 1986. Музикальная зстетика За-

падной Европн XVII— XVIII веков. — М, 1971. Фрагменти ранних грече-ских философов / Отв. ред. И. Д. Рожанский. — М., 1989.

Юхимик Ю. В. Мімезис: естетико-мистецтвознав-чий аналіз засадничого принципу класичного мистецтва. — К, 2005.

Розділ 2

Естетична діяльність та її форми