§7. Основні мистецькі напрями нового часу

Бароко — художній напрям, що склався в Італії у 80—-90-х роках XVI ст. Засновниками його вважають Тщіана та Караваджо. На початку XVII ст. у цих італійських митців навчався 23-річний фламандець Ру-бенс— згодом один із найвизначніших представників бароко. По­статтю, яка поєднала добу Відродження з бароко, був геніальний Мі-келанджело Буонарроті.

Чим відрізняється сталь бароко від ренесансного? Передусім наростанням І драматизму і навіть трагізму світосприймання. Бароко властива особли­ва композиція, де орнаментація й деталізація підпорядковані ансамб­лю. Ускладнена драматургія художнього задуму однаковою мірою властива й архітектурі (Дж. Л, Берніні), музиці (А. Вівальді), літерату­рі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву. Бароко —внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку XVII ст. репрезентували два ва­ріанти: офіційний і опозиційний. Офіційний був пов'язаний із като­лицькою церквою та загальним процесом Контрреформації в Євро­пі. Криза Відродження і наступ Контрреформації зумовлювалися причинами соціально-економічного, політичного й культурного ха­рактеру, були, власне, реакцією на відродження католицької церкви і феодального суспільства, 3 1542 р. утвердилася інквізиція. Жертвами її стали такі видатні діячі пізнього Відродження, як Т. Кампанелла, Г. Галілей, Дж. Бруно. 1559 р. Папа Римський Павло IV затвердив Ін­декс заборонених книжок, який значно посилив цензуру католицької церкви. Вона, підкреслюючи «духовний характер» своєї місії, залиша­лася опорою феодальних основ суспільства. В межах офіційного ба­роко, особливо в XVII ст., формувалися «героїчний» та «ідеальний» стилі. Бароко стало панівним у католицьких країнах Європи. Вбачаю­чи в ньому ідеальну здатність мистецтва здійснювати могутній вплив на емоційний світ людини, католицька церква всіляко сприяла поши­ренню цього стилю й за межами Європи, зокрема в іспанських коло­ніях Америки. Сучасні художники латиноамериканського континенту вбачають у бароко витоки свого національного мистецтва (Д. Сікей-рос, X. Ороско та ін.).

Однаковою мірою це стосується й українського, або «козацького», баро­ко, що сформувалося в Україні в XVII ст., коли український народ почав свою визвольну боротьбу та створив національну державу но­вого типу.

Щодо, так би мовити, опозиційного бароко, то його правильніше було б назвати народним або навіть плебейськи-народним, оскільки його представники орієнтувалися на «низьку натурр>, прагнули створювати народні типи, відображати народні думки і почуття, вдосконалювати

життєве тлумачення релігійної тематики. Цей напрям поволі набув широкої демократичності, увібрав національні риси, відіграв велику роль у справі уособлення європейських національних культур. Близь­кими до нього своїм творчим кредо були такі неперевершені майстри пензля, як Рубенс і Веласкес, Франц Гальс і Рембрандт. їх захоплюва­ла героїка сильних, сміливих, фізично повноцінних людей, які спіль­ними зусиллями завзято і пристрасно домагаються перемоги. Усі най-новітніші на той час засоби художньої виразності підпорядковували­ся розкриттю краси активного, сповненого драматизму людського життя.

Бароко існувало протягом майже двох століть. Щоправда, в XVIII ст. ми­стецтво взагалі почало втрачати жорсткі стильові ознаки, тому й не дивно, що поряд із бароко виникли рококо як виродження бароко, класицизм і голландський побутовий жанр, сентименталізм, породже­ний ідеологією Просвітництва.

Рококо щодо еволюції форми (динаміка, ритм, співвіднесення цілого й часток) генетично пов'язаний із бароко. Проте могутню просторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, що властиві ба­роко, замінив стиль, який ніби переводить криволінійні побудови ба­роко в новий регістр. Полишаючи без уваги фасади, рококо «розі­грує» на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, плете ме­реживні візерунки, досягаючи вершин віртуозності, витонченості й блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко монументаль­ність, силу і статечність.

Музика, особливо програмна, від Баха до Бетховена співзвучна бароковій добі. Напруженість пристрастей, внутрішнє боріння, глибокі і палкі почуття — таким є внутрішній світ людини, захопленої стрімким пли­ном життя. Усе це відчувається і в могутньому диханні класичної му­зики XVIII ст.

Класицизм — художня течія, що виникла у Франції на початку XVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Класицистичні тради­ції' зароджувалися ще у XVI ст. в Італії' серед гуманістів, які прагнули виявити й осмислити основні закономірності та художні завдання мистецтва античності й Відродження, створити теорію мистецтв, на­ціональну літературну основу і новий драматичний театр.

Класицизм формувався в боротьбі з маньєризмом і бароко. Він відображав інтереси буржуазно-аристократичної олігархії', що склалась у Франції' на початку XVII ст. Францією у XVII ст. правив Людовик XIV. Він мав підтримку городян у боротьбі з феодальною знаттю, яка неодно­разово намагалася послабити королівську владу.

Значний вплив на класицизм справила раціоналістична філософія Рене Декарта. Мав класицизм і свого ідеолога в особі кардинала Рішельє, якого в 1627 р. запросив до Парижа король Людовік XIII, Принципи класицизму були дуже близькими кардиналові, який ставив собі за ме-

ту ідею централізації в державних та економічних питаннях, у сфері суспільного життя й духовної культури. Для керівництва суспільною думкою Рішельє заснував газету «Сагеїіе сіє Ргапсе», для очищення і збагачення мови створив Академію літератури. Визнаючи величезне агітаційне значення театру, в якому мала проводитися ідея перемоги державного обов'язку над правами особистості і де перевага мусить надаватися вигаданим, проте розумним сюжетам над нехай правдиви­ми, але такими, що не відповідають вимогам розуму.

Загалом класицизмові властиві раціоналізм, нормативність творчості, тя­жіння до завершених гармонійних форм, до монументальності, яс­ності й шляхетної простоти стилю, врівноваженості композиції. Вод­ночас йому властиві елементи схематизації' та формалізації, а також ідеологізації'.

Основна тема класицизму — співвідношення часткового й загального сто­совно змісту твору і принципу формоутворення. Необхідність підпо­рядкування загальному тлумачиться як виявлення сутності часткового у співвіднесенні його з цілим. Центральною темою стає проблема взаємодії' людини й суспільства.

Головний естетичний принцип класицизму — вірність природі, логічно організованій і творчо опрацьованій розумом. На думку теоретиків класицизму, об'єктивно властива світові краса — симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо — повинна відтворюватися в мистецтві в довер­шеному вигляді, за античними зразками.

У живопису ідеї класицизму знайшли найповніше відображення у твор­чості Пуссена і Клода Лоррена, які еволюціонували від офіційного бароко до класицизму. Інтереси живопису зосередилися на парад­ному портреті, що досяг блискучого розквіту у другій половині XVII ст. Помітно активізувалося в цей період і будівництво, подару­вавши людству архітектурний ансамбль Версаля, фасади Лувра в Па­рижі тощо.

Незаперечним досягненням стала французька класицистична драма (Кор-нель, Расін, Мольєр). Найповнішого теоретичного вияву класицизм набув у творі Н. Буало «Поетичне мистецтво».

Щодо трагедії, то тут класицистичні норми потребували піднесеної пое­тичної мови, певного віршового розміру (так званий александрій-ський вірш). Для осягнення та вираження сучасних йому суспільних і моральних проблем класицизм звертався до античних, більшою мі­рою до римських сюжетів та образів. Лише у творчості Мольєра, який створив жанр «високої комедії», класицизм дав зразки справжнього народного життя і народних характерів. Це забезпечило Мольєрові загальноєвропейську славу, сприяло активізації театрального життя, популяризації' мистецтва.

Період кінця XVII — початку XVIII ст. був переломним у розвитку не тільки мистецтва, а й європейського суспільства загалом. Один за од-

ним зі сцени сходять майже всі великі майстри: Веласкес, Ф. Гальс, Рембрандт, К. Пуссен, Берніні, К. Лоррен та ін. Настав час кризи аб­солютистських систем, які визначали життя, світогляд, культуру Євро­пи двох попередніх століть. Революція 1688 р. в Англії, політична криза в Іспанії, смерть у 1715 р. короля Франції Людовіка XIV озна­менували початок нової тенденції' розвитку Європи.

Класицизм XVIII ст., як і бароко, що передувало йому, зберігав свої стильо­ві особливості, однак не припинялася докорінна зміна змісту мистец­тва, пов'язана з новим духовним рухом європейського суспільства, що дістав назву Просвітництва. По-иерше, мистецтву XVIII ст. притаман­ною стала більша стильова єдність (не було геніальних художників). Найзначнішу частину мистецтва того часу створено у Франції в пері­од між смертю «короля-Сонця» і першим гуркотом революційного грому, тобто між двома жорсткими державними системами. Це була епоха, коли на зміну культові громадянина, держави прийшов культ особистої насолоди, гедоністичного нігілізму, змішаного з відчуттям грядущого «потопу».

У XVIII ст. всю художню систему попередніх віків було піддано ревізії. Поступове руйнування станово-ієрархічного принципу в суспільстві призводило до руйнації всього багатовікового набутку. Іронічне, скептичне ставлення до всього, що завжди вважалося вибраним і під­несеним, загальна неповага навіть до високих категорій, що стали стандартами академічного мистецтва, знімали ореол винятковості з явищ, які віками слугували взірцями. Пишна феодальна титулатура й урочисті формули перетворювалися на витончену театральну гру. Та коли суспільство стало вимагати нового героїзму і нових подвигів, ні­чого не лишалося, як використати старі випробувані стильові форму­ли класицизму, абстрактність яких давала змогу використовувати їх для вираження будь-якого змісту. Саме таким був класицизм періоду Великої французької революції.

Помітною новацією в мистецтві XVIII ст. була поява ідейних течій, які не мали власної стильової форми та й не відчували в ній потреби. Най-значнішою серед них вважається сентименталізм, що був пов'язаний із суто просвітницькими уявленнями про властиві людині від приро­ди доброту і чистоту. Сентименталізм не потребував особливого сти­льового оформлення, тому що звертався не до зовнішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Проте незвичайне забарвлення, проникнення в інтимний світ, тонкість емоцій, навіть здатність до осягання пропорцій і легкості фактури так чи інакше пов'язані із сентименталізмом, бо створюють відчуття витонченості, близькості до природи, сповненості внутрішнього благородства. Та­ким чином, сентименталізм перетворюється на передромантизм: люд­ське єство зазнає зіткнення із суспільними і природними стихіями, бу­рями й тяжкими струсами життя, передчуття яких закладене в усій куль-

турі XVIII ст. Зіткнення особи з суспільством, з трагедіями буття, пе­рехід ідеалу в сферу нездійсненної фантазії призводять у XIX ст. до зникнення стилю як важливої історико-художньої категорії.

Головним набутком мистецтва XVIII ст. було зародження основ худож­ньої культури наступних століть, щоправда в маскарадних костюмах витончених театральних форм.

Романтизм — складний, внутрішньо суперечливий духовний рух, що ви­ник в останній чверті XVIII ст. Найяскравішого розкриття романтизм набув у філософії та мистецтві.

Романтики — свідки революційних подій 1798 р., найзначніших політич­них і економічних зрушень кінця XVIII — початку XIX ст. Доба Просвітництва проголосила ідеї свободи, рівності й братерства, а під­готовлена нею революція виявила невідповідність їх реальним наслід­кам, засвідчила кризу світоглядних орієнтацій на розум, обов'язок і честь. Результати постали як зла карикатура, що спричинила гірке розчарування у блискучих обіцянках просвітників. Проте не слід вба­чати в романтизмі відхід від вистражданих людством цінностей. На­томість романтики успадкували від просвітників погляд на природу і людину як на єдине начало. Цінність особистості, ідеї рівності всіх людей, соціальної справедливості не тільки не заперечувалися ними, а й розвивалися через критику механістичності, однобокості поглядів просвітників.

Історичний ентузіазм і водночас неможливість реалізації' ідеалу породили нерозв'язну суперечність, яка змусила романтиків звернутися до мину­лого, за що нерідко звинувачують романтизм у реакційності. Але звернення романтиків до демократичних, народних явищ середньо­вічної та ренесансної культур зумовлене інтересом до справжніх на­родних витоків мистецтва, до особистості, незалежної від соціальних умов.

Романтизм у мистецтві — це увага до внутрішнього духовного світу люди­ни, оскільки реальність не відповідає ідеалові. У зв'язку з тим, що ро­мантики не усвідомлювали ще важливості конкретно-історичного аналізу соціальної дійсності, їм нічого не лишалося, як критикувати реалії' життя з погляду абстрактних вічних ідеалів. Звідси — й харак­терний духовний порив, піднесення над реальністю. Але цей порив і є якраз небажанням змиритися з суперечностями буття. Це призво­дить до культу індивідуальності, до протиставлення піднесеної осо­бистості потворній дійсності.

Зосередження уваги на потенціалі особистості, людської індивідуально­сті — велике досягнення мистецтва романтиків. Та оскільки реальна дійсність не давала можливості реалізуватися свободі індивідуальнос­ті, романтизм знайшов її в світі мистецтва. Культ незалежної у своєму внутрішньому світі особистості і культ мистецтва як сфери свободи зумовлюють особливості романтичного мистецтва.

Важливе місце в естетиці романтизму посідає іронія. Як світоглядна по­зиція і як певний художній прийом вона є діалектичним засобом ро­зуміння світу. На основі романтичної іронії формується настрій, властивий і філософським, і художнім творам романтиків. Перей­нявшись таким настроєм, можна з висоти оглядати речі, безконечно підносячись над усім зумовленим, зокрема й особистим мистецтвом, і особистими чеснотами, геніальністю. Проте спроби романтиків піднятися над прозою буднів не перетворились у них на процес «ес­тетизації життя», оскільки вони нерозривно пов'язані з працею сві­домості.

Головними авторитетами романтичної естетики і філософії були брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер — мисли­телі так званого йєнського романтизму, історично першого і найяс­кравішого періоду еволюції цієї течії. Романтичні ідеї набули свого розвитку в творчості Гельдерліна, Тіка, Гофмана (Німеччина), Водс-творда і Кольриджа (Англія), Шатобріана (Франція).

У літературі романтизм найповніше розкрився у творчості письменників Байрона, Гюго, Жуковського, Аермонтова, Шевченка, живописців Жеріко, Делакруа, Рунге, композиторів Вебера, Шумана, Вагнера.

Незважаючи на те, що романтизм як художня течія існував недовго, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше виявлялись у розвит­ку художньої культури всіх наступних етапів.

Реалізм як художній метод сформувався у 20—30-х роках XIX ст. На цей час уперше в історії людства склалася світова система економічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сфера суспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, залучаючи дедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширювався і предмет до­слідження мистецтва: до нього долучалися й набували суспільної значу­щості й естетичної цінності як широкі суспільні процеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, природа, світ речей. Зазна­вав глибоких змін і головний об'єкт мистецького дослідження—люди­на, а суспільні зв'язки набували загального, всесвітнього характеру. У духовному світі не залишилося жодного куточка, який не мав би су­спільної значущості і не цікавив мистецтво. Усі ці зміни зумовили поя­ву нового типу художньої концепції світу — реалізму. Явища дійсності, як і сама людина, постали в мистецтві реалізму в усій складності й пов­ноті, в усьому багатстві естетичних властивостей, ускладнених і збагаче­них суспільною практикою.

В основу реалізму покладено принцип історизму, конкретно-історичне розуміння й зображення людських характерів. Реалізмові властива ти­пізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостей людини й обставин її формування та діяльності.

Мистецтво реалізму має у своєму доробку величезну галерею соціальних типів, відтворивши розмаїття і складність соціальних відносин і зв'яз-

ків суспільства в новий історичний період — епоху політичного та економічного панування капіталізму. Слід зазначити, що реалізм за­родився в країнах, де капіталізм утвердився найраніше — Англії і Франції. Засновниками західноєвропейського реалізму були В. Скотт і Ч. Діккенс, Ф. Стендаль і О. де Бальзак. Реалізм справив потужний вплив на суспільну свідомість епохи. Він сприяв утвердженню матеріа­лістичного погляду на людину, сутність якого визначається як «сукуп­ність усіх суспільних відносин».

Реалістичний тип творчості ґрунтується не на апріорних правилах і схе­мах, а на проникненні в закономірності соціальнбї дійсності (вона і є предметом мистецтва). Художник-реаліст пізнає характери і явища життя в русі, розуміє їх як результати дійсності, що розвивається. Він і мислить закономірностями цієї дійсності. Реалізм доби капіталізму складався в умовах зростання авторитету науки й культури загалом. Проте науковий характер мали дослідження переважно природних об'єктів. Науковий світогляд, що осягає як ставлення людини до при­роди, так і суспільні відносини людей, тоді ще не склався. Тому сві­тоглядна орієнтація науки в питаннях вирішення завдань художньої творчості багато в чому зводилася до сприйняття, засвоєння і вико­ристання комплексу тих ідей і цінностей, які характеризують природ­ничо-науковий матеріалізм. Саме така естетика, зразком якої була кни­га з природознавства, рівність усіх явищ життя перед оком художни­ка, спрямовувала реалізм до натуралізму.

Соціально-історичний аналіз, на якому грунтується реалізм, дає змогу ми­стецтву всебічно охопити життя людини в суспільстві, зробити своїм предметом саме життя, спосіб життя сучасного суспільства, тобто все багатство життєвих обставин, які впливають на долю людини. До них належать виховання та освіта, соціальні, політичні, культурні, етнічні, сімейні та інші відносини і зв'язки людей. Водночас реалізм передба­чає художній аналіз суспільства в усіх його соціально-культурних пло­щинах, втілених у сповнених життя людських індивідуальностях.

Друга половина XIX ст. позначена наростанням кризи капіталістичного суспільства і визріванням бунтівного духу пролетаріату. Тому тенденції розгортання художнього процесу характеризуються подальшим роз­витком мистецтва, пов'язаним як із демократичними й революційни­ми силами, так і декадентськими, модерністськими течіями, що зміню­вали одна одну дуже часто. Ці процеси виявилися наприкінці XIX ст. лише як тенденції. Та вже на початку XX ст. художнє життя стало над­звичайно різноманітним і вкрай суперечливим, що й підтверджується складністю соціально-історичної доби.

Соціалістичний реалізм — творчий метод, що склався на початку XX ст. як відображення процесів розвитку художньої культури в добу соціа­лістичних революцій, як вираження соціально-класової концепції сві­ту і людини.

У 20-х роках минулого століття в Росії створилися нові умови, виникли не­відомі в історичній практиці конфлікти, драматичні колізії, а відтак з'явилися новий герой та нова аудиторія. Постала потреба не тільки в політичному, філософському, а й у художньому осмисленні процесу перемоги соціалістичної революції в РосІЇ та шляхів побудови соціа­лістичного суспільства.

Слід враховувати, що перемога революції в Росії викликала до життя нове мистецтво, а не власне художній метод. Надзвичайно важливо зафік­сувати період розвитку нового мистецтва між революційним 1917 і 1934 роками, який відбувався в загальноєвропейському модерному дискурсі, та наступним періодом, — після Першого з'їзду радянських письменників (1934). На зїзді було прийнято нову художню програму соціалістичного мистецтва та визначено новий художній метод — «соціалістичний реалізм», його пр'инципи і завдання.

У перший період спостерігається активний розвиток мистецтва, не пов'язаного з якимись ідеологічними обмеженнями; він насичений пошуками нових засобів художньої виразності, що могли б найповні­ше донести до аудиторії пафос нових ідей. Розглядаючи специфіку розвитку мистецтва й художнього методу, слід наголосити на умовах, що склалися саме в Росії. Адже період 1917—1921 рр. в Україні, Гру­зії чи, наприклад, у Вірменії' потребує окремого аналізу, оскільки він не тотожний соціально-політичній ситуації в РосІЇ.

Мистецтво соціалістичного реалізму має піввікову історію, воно справи­ло значний вплив на долю світової культури. Більшість російських митців палко вітали революцію і намагалися дати яскраве художнє зображення тих змін, які вона зумовила. З революцією пов'язали свою долю Максим Горький, О. Серафимович, О. Блок, В. Брюсов, С. Сергєєв-Ценський, В. Вересаєв та багато інших письменників. За­хоплено прийняли її В. Маяковський, С. Єсенін, діячі російського театру і кіно.

Особливого значення в перші післяреволюційні роки набули агітаційно-пропагандистські жанри, зокрема плакат, художньо оформлені свята, монументальне мистецтво. 20-ті роки пов'язані з появою і подаль­шим широким суспільним визнанням таких творів, як «Нова плане­та» К. Юона, «Більшовик» Б. Кустодієва, «У голубому просторі» А. Рилова, «150 000 000» В. Маяковського, «Росія, кров'ю вмитая» А. Ве­селого та ін. У ці роки формувалася одна з важливих особливо­стей — гостре відчуття єдності реальних історичних подій і позиції' митця, його небайдужість. Митці поступово сповнювалися тієї твор­чої сили, що допомагала їм здійснювати процес, який видатний кіно­документаліст Дзиґа Вертов назвав «комуністичною розшифровкою світу».

Ентузіазм, оптимістичне ставлення до майбутнього молодої країни, герої­ка праці стали своєрідним лейтмотивом більшості художніх творів

цього періоду. У творах В. Маяковського, М. Шолохова, М. Остров-ського, Л. Леонова, О. Довженка, М. Шагінян, Ю. Лебединського, В. Кетлинської, І. Шадра, П. Тичини, О. Дейнеки, Вс. Вишневського, О. Корнійчука, С. Герасимова та багатьох інших висвітлювалася роль трудового народу в будівництві нового суспільства. Творчість радян­ських письменників, художників, кінематографістів набула світового визнання. Так, М. Шолохов був удостоєний Нобелівської премії' в га­лузі літератури, фільм С. Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» був визнаний найкращим за всю історію кінематрграфа.

Водночас мистецтво 30-х років не можна розглядати поза процесом зміц­нення адміністративно-командної системи, утвердження культу особи Сталіна, що супроводжувалися репресіями, організаціями кампаній проти талановитих митців, забороною цілих художніх напрямів, що склалися у 20-х роках. Не можна не враховувати й того, що соціаль­но-політичний клімат у країні спричинив деформацію світосприй­мання й у тих митців, які не зазнали репресій і гоніння.

У 1934 р. відбувся Перший всесоюзний з'їзд радянських письменників, що зосередив увагу на питаннях «соціалістичного реалізму», який визна­чили як метод «глибоко правдивого», «конкретно-історичного» відоб­раження дійсності в її «революційному розвитку». Певний досвід роз­витку нового мистецтва вже був, він формувався в умовах літературної боротьби між письменниками, які вважали себе пролетарськими й так званими попутниками, тобто тими, хто не поділяв комуністичного світогляду.

Із середини 20-х років в радянському мистецтві почалися складні й супе­речливі процеси. Значна частина митців, які зіткнулися з нерозумін­ням їхніх творчих пошуків і переслідуваннями, змушена була залиши­ти країну. Інші, не маючи змога оприлюднювати свої твори, пережи­вали стан моральної смерті.

Дальший розвиток соціалістичного мистецтва пов'язаний передусім із відображенням конкретних історичних подій, адже в 40—60-х роках головне завдання мистецтва полягало в копіюванні так званих типо­вих явищ і подій реальної дійсності. Внаслідок цього мистецтво йшло за конкретними подіями: Великою Вітчизняною війною, після­воєнним будівництвом, освоєнням цілинних земель, космосу і т. ін. На тлі значних загальних тем у те чи інше десятиліття увага зосеред­жувалася на конкретних проблемах. Так, розроблення воєнно-патрі­отичної теми трансформувалося від зображення у творах героїки на­родного подвигу, емоційно насиченої ненависті до фашизму до гли­бокого морально-психологічного аналізу початку війни, трагічних доль деяких військових діячів, проблем партизанського руху, окупо­ваних територій тощо. Воєнно-патріотична тема охоплює, по суті, п'ятдесят років розвитку радянського мистецтва, вона формувалась як у рядках пісні «Вставай, страна огромная», в поезії М. Бажана,

О. Твардовського, в громадському і письменницькому подвизі Муси Джаліля, в кінопубліцистиці О. Довженка, музиці Д. Шостаковича, так і у творах, що з'явилися у 70—90-х роках.

З 60-х років мистецтво соціалістичного реалізму робить наголос на ідей­них і моральних шуканнях особи, намагається розв'язати суперечність між ідеалом та реальністю, а в естетичній теорії точаться гострі диску­сії щодо проблем героя, завдань мистецтва, потреби оновлення ху­дожніх засобів. Водночас у середовищі творчої інтелігенції формуєть­ся так званий дисидентський рух.

В Україні 60-ті роки — це відродження національної самосвідомості та но­вий сплеск національного мистецтва. У цей період в літературі пра­цюють такі видатні митці і громадські діячі, як В. Стус, В. Симоненко, Л. Костенко, О. Гончар, талант яких іасвідчив, що українська націо­нальна культура вийшла далеко за межі комуністичної ідеології і збе­рігає та розвиває багатовікові національні традиції'.

Саме ті роки можуть розглядатися нині як яскравий приклад суперечнос­тей між критикою культу особи Сталіна, проголошенням свободи творчості і забороною певних напрямів у мистецтві, волюнтарист­ськими оцінками М, Хрущовим деяких творів, автори яких пізніше бу­ли майже позбавлені можливості працювати. Так, М. Хрущов «благо­словив» у 1963 р. кампанію критики абстракціонізму, а також творчос­ті Б. Пастернака та багатьох інших митців. У цей же період під гаслом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» розгортаються гоніння на українських «шістдесятників».

Ґрунтовний аналіз суперечностей 60-х років як у політичному, так і в мис­тецькому плані зробив відомий дослідник Д. Лукач, який наголосив, що й за часів Хрущова література, мистецтво «пристосовували» ху­дожні образи, героїв творів до вирішення «поставлених практичних завдань». «Ця тенденція була настільки глибокою, що навіть така щи­ра соціалістична книга, визнана опозиційною, як «Не хлібом єдиним» М. Дудінцева, була відкинута з посиланням на той самий принцип: те, що його висновки не підтримували окремих заходів, а закликали до реформ, нічого не змінювало в художній оцінці книги»¹.

У 1985 – 1990рр проблеми методології соціалі-

Лукач А Своеобразие зете- стичного реалізму стали об'єктом гострих дискусій.

тического: В 4 т. — М., Різка критика соціалістичного реалізму спиралася

10Й7 ТА Ґ"¹ А СІ на такі аргументи; публщистичність визначення методу, нездатність охопити всю жанрову специфіку конкретних видів мистецтва, перетворення соціалістичного реалізму на єдиний творчий метод соціалістичного мистецтва збіднює, звужує творчі пошуки авто­рів, створює щось на зразок «вузького коридора», який ізолює митця від усього багатства навколишньої дійсності; соціалістичний реа­лізм — це система контролю над мистецтвом, «свідоцтво про ідеоло­гічну благонадійність» автора.

Внаслідок розпаду СРСР утворилися незалежні держави, в межах яких роз­виток мистецтва відбувається відповідно до національних традицій та сучасних соціокультурних умов. Отже, історія мистецтва соціалістич­ного реалізму має чіткі хронологічні межі: 1934—1990 рр., вона також має теоретичне обґрунтування і мистецьку практику і посідає певне місце в складній історії розвитку художньої культури XX ст.