§3. Художній твір як форма

І СПОСІБ СОЦІАЛЬНОГО БУТТЯ МИСТЕЦТВА

Осмислення у філософсько-естегачній літературі питання сутності худож­ньою твору не лише за критеріями досконалості і відповідності його призначенню, а й як форми буття мистецтва, породило низку теоретич­них трактувань. Проблема художнього твору здобула міцне методоло­гічне шдґрунття. Учасниками її обговорення стали відомі дослідники Р. Інгарден, Т. Адорно, Г. Гадамер, Е. Жільсон, Н. Осборн, У. Еко та ін. Оскільки художній твір за його функціонально-онтологічною даністю мо­же концентрувати в собі різні рівні змістовних, творчо-процесуаль­них, духовно-естетичних цінностей, то в такий спосіб усією своєю конфігуративністю він вливається в структуру відношень і людської життєдіяльності. Художній твір — це метафора мистецтва в найшир-шому її значенні.

В естетичній теорії Т. Адорно художній твір розглядається як «монада» соці­ального буття, елемент включеного в структуру життєдіяльного проце­су. ОШМШНМ СШ^С ї^ОЖНЬОГО твору як одиниці дає змогу поди­витися на мистецтво таксую* зоОД ж тки тою, що воно становить певну реальність нарівні з іншими утвореннями, суспільною потре­бою, а й відображає за будь-яких умов ознаки більш загального цілого. Наголошуючи на тезі про адекватність художнього твору суспільству, Т. Адорно переконаний у тому, що навряд чи можна «щось зробити чи виготовити, що не мало б свого прообразу, хоч би в якій латентній формі, в суспільному виробництв»)¹. Штучність і виробленість худож-

,_Ам.^^^^—мряииі НЬОГО ТВОру ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЙОГО «ВНуТріШНЬОЮ КОНС-

АЦтТ.Теорія естетики.- трукцією», контрастуючи з довільністю «просто

К., 2002. — С 318. сутнього». Твори живі і спроможні до комунікації

з емпіричним світом, з якого беруть свій зміст.

У підпорядкуванні загальній закономірності мистецтва не втрачати своєї актуальності, залишаючись сучасним у будь-якому часовому вимірі, художній твір може розглядатись як конкретний вияв цієї закономір­ності, але за умови, що він справді здатний до розгортання в ньому творчого духу, адекватного динаміці моральних, естетичних, пізна­вально-творчих інтересів.

Процес входження твору мистецтва в соціальні структури буття складний і суперечливий. Йому притаманна своєрідна динаміка — статика аб­солюту художніх та естетичних цінностей, актуалізації ідей І засобів, донесення цих ідей. У разі втрати актуалізації художній твір перестає існувати, тобто втрачає своє не фізичне, а художнє життя. І все ж до цього питання потрібно підходити з великою осторогою, навіть з урахуванням максими такого чутливого теоретика, як Т. Адорно, яко-

му належить вислів: «Видатні художні твори завжди розкривають якісь свої нові рівні, старіють, холонуть і вмирають»¹. Але запитання може Лиишишинимшшиїм» бути поставлене й так: якщо ті «видатні художні А/юрно Т. Теорія естетики. — твори» вдічерпали себе, то наскільки справжньою ^с-¹⁴- була їхня мистецька цінність? Вся історія мистец-

тва в її мегаобсязі засвідчує, що справжній великий художній твір за­лишається у вічності на відміну тих чи інших наукових здобутків і ма­теріальних благ.

У статті з нагоди сторіччя видатного німецького поета Р. М. Рільке Г. Гада-мер розмірковує не лише над тим, що сприяє приходу поета в «нову епоху», а й над самим феноменом незнищенності художніх цінностей твору. Все, що стало набутком літератури, дивовижним чином перебу­ває між «колись» і «завжди». «Хода часу, — зауважує Гадамер, — нагадує процес фільтрації, залишаючи небагато, але надовго. Вибірковість — суть кожної традиції. Твір мистецтва, збережений традицією, причому збережений здебільшого автентично, підпадає під особливий закон... Кожна зустріч — це «абсолютна» актуальність, вільна від будь-якої прив'язаності до первинного автентичного, однак минулого акту»². йрямтмимвяммшмр Навіть при тому, що художній твір залишається автентичним у своїй онтологічній статиці, відбуваються величезні зміни в самому світобаченні нових поколінь, у стилі мислення й світовідчувань. Відповідно й ху­дожній твір «прочитуватиметься» з новими, іншими естетичними кри­теріями, акцентами, психологією. Та головне, що відповідає архети-пам вічних абсолютних цінностей, у справді класичному творі — за­лишиться. Крім того, щодо інтерпретаційних процесів у тлумаченні, а нерідко й переосмисленні художніх творів вагому роль відіграє у світлі вже згадуваної актуалізації відкриття того контексту, або смислів, яким і мало належати майбутнє.

У загальній тенденції' порушення стереотипів, канонів і табу, зокрема й у мистецькій царині, сучасна поетика та естетика розглядають ідеї ін-терпретаційності художнього твору в радикальнішій тональності. Ще в середині минулого століття (1958) У. Еко виступив на XII Міжна­родному філософському конгресі з доповіддю «Проблема відкритого творр. Згодом цю доповідь було покладено в основу нарисів, об'єд­наних під загальною назвою «Відкритий твір».

Зт У. Открьггое прооране- Поняття відкритості художнього твору охоплює тво: Форма й неопределен- широкий спектр значень. Головною, проте, зали- ность в совершснной позти- шається думка, яку Еко формулює так: «Сучасна ке. — СПб., 2004. С. 66. поетика пропонує нам цілу гаму форм, що підно- Тамсамо ^{сять А}° змінюваних перспектив, до найрізнома-

нітніших тлумачень»³. Автор переконаний, що жоден із творів мистецтва не є «закритим», що кожний у своїй зовніш­ній завершеності вміщає безліч можливих прочитань»⁴.

Відкритість художнього твору передбачає «акт творчої імпровізації», транс-текстуальні включення, яким широко послуговувався у своїх художніх творах Еко. Водночас слід зазначити, що через надмірне захоплення митця імпровізаційністю або «осучасненням» «відкритий твір» може втратити художність.

Особливо це було поширено у XX ст. Так, на англійській сцені шекспірів-ського Меморіального театру у 20-х роках з'явилося чимало вистав повністю «осучаснених» не тільки щодо стилю гри акторів, а й офор­млення, костюмів, реквізиту сцени, що мало символізувати цілковите заперечення традицій шекспірівського класичного театру, а головне — глядачі в усьому повинні були впізнавати мотиви й події сьогодення. Наприклад, дію, що відбувається в «Макбеті» за п'єсою Шекспіра, бу­ло перенесено в часи Першої світової війни. Гриміли кулеметні чер­ги, розривалися гранати, перебігали, нагнувшись, постаті в закіптяві-лих солдатських мундирах із гвинтівками в руках; із грамофона, вста­новленого в будинку Макдуфа, линули мелодії «Кармен»¹.

^ииииииииииияии 3 часом феномен епатажності і виклику тради-

БорташвичА. В. Шекспир цінним цінностям набуде своїх подальших транс-

на английской сцене. Конец формацій.

Ж —первая половина Дискусія навколо питання, в чому найповніше

ЛАВ. — М., ІУоЬ.— С. 1У7. ' _ .„ '

виражає себе художній твір — у власному реаль­ному бутті як «фізичний модус» (Е. Жільсон) чи як безпосередній чин­ник естетичного досвіду — має суто теоретичне значення. На­справді художній твір — це процес, як і саме реальне життя.

Розмаїтість асоціацій і почуттів робить мистецтво узагальнювальним, по-справжньому філософічним. Завершеність, чи «відкритість» твору мистецтва, має переваги: воно завжди манить за небокрай, збуджує пе­реживання, посилює таїнство, що не менш важливо, ніж будь-яке до­сягнення кінцевої мети. Прагматизм потребує однозначності, різко обмежує рівень і духовний простір сприйняття мистецтва. Саме ми­стецтво орієнтує і розвиває той ракурс, який розширює асоціативний погляд на світ, одухотворюючи навіть звичайні речі.

У сприйманні мистецтва завжди є місце для варіативності, множинності і навіть ірраціоналізму (йдеться про природну для художнього мислен­ня та художнього пізнання світу властивість незавершеності, яка спів­існує й однаковою мірою є обов'язковою, як і всі інші властивості).

Твір мистецтва сприймається за допомогою образно-узагальненої, чуттє­вої явленості, тобто символічно. В ньому представлене щось інше, ніж просто матеріальне втілення або знак, і це інше уособлює зверне­ні до цілого ознаки, що можуть тільки тоді досягти репрезентативно­го ефекту, якщо виявляться співзвучними реципієнту в живому голосі мистецтва. Образ-символ долає складний шлях естетичних перетво­рень. Символізм поетичних образів, наприклад, породжується і сприймається складним синтезом перетворених ідей і асоціацій.

А. Бєлий уподібнює художній образ горі, «схили якої вкриті вино­градником ідей; тут біля схилу виробляється вино нове — вино ново­го життя; проте не як вино подано тут ідеї: не прямо вони дістаються із образу; потрібна праця перетворення, розуміння, вгадування з боку осіб, які сприймають мистецтво»¹.

^„І, ІІІ„,цІ„І цінніш Для сприйняття мистецтва символ має таке саме

БиІьІйЛ. Символизм как значення у перейманні узагальненого естетично- миропонимание. — М., _го смислу, як і в первинному створенні худож- ' ' ' нього образу. В іномовленні — його складність і

сила, що й спонукає до інтелектуальної творчості, опанування худож­ньої мови.

Тип і рівень сприймання багато в чому визначаються спрямувальною дією художності змісту й форми; він залежить також від емоційно-об-разного досвіду, зокрема й естетичного, сприймання світу загалом, здібності й нахилу реципієнта до художнього бачення явищ життя. Все це відбувається не абстраговано, не поза культурно-історичними та ситуаційними умовами. Ними є ціла епоха, соціальні інтереси, тра­диція і зміни культурно-стильових, ціннісних відношень. Поняття культурно-історичного контексту охоплює цілу гаму зовнішніх впливів і детермінацій, що виходять за межі лише психологічного, замкнутого в собі гештальтного зв'язку. Більше того, цей безпосеред­ньо індивідуальний досвід, весь колорит самопочутгів і самоусвідом-лень у сприйманні твору мистецтва зобов'язаний не лише ідеальним, так би мовити, позачасовим цінностям, властивим конкретному мис­тецькому явищу, а й усій атмосфері, в якій живе суспільство. В наелек-тризованості духу, соціальній напруженості і передчуттях художня ідея спалахує яскравіше, перебираючи на себе функцію озвучення притамованого голосу в глибині психології мас.

А. Мальро, визначаючи зміну в сприйнятті мистецтва, вживав такі терміни, як «метаморфози» і «подвійний час». Мистецтво справді живе у кількох часових вимірах — передусім у минулому, до якого належить час його утворення і на який не можна не зважати, і в сучасному, що постійно диктує свої правила сприйняття. Сучасний твір, зауважує А. Мальро, якщо йому судилося довге життя, також слугуватиме цьому подвійно­му часові мистецтва: нашій і майбутній епохам. Метаморфози, яких зазнає мистецтво минулого, залежать від змісту сприймання. Бачене нами в Парфеноні належить йому. Але чи бачив усе це тими очима, що й ми, Фідій? У різні часи мистецтво сприймалося по-різному — тут і мова творця, і все те, що приносить із собою кожен новий час. «Пікассо захоплювався Гойєю інакше, ніж Бодлер, інакше, ніж Віктор Гюго, інакше, ніж сам Гойя» Слід вказати на таку особливість: при зміні стилів і в самому житті відбувається зміна ціннісних відношень. Якщо враху­вати інтенсивність усіх змін, що мали місце в суспільстві XX ст. сто-

совно духовного переосмислення попереднього історичного досвіду, включаючи художній і самий спосіб художньо-образного мислення, то потрібно усвідомити одну з найвідмітніших у цих змінах рис — надзвичайну ускладненість взаємозв'язку «а перехресті культур — ми­нулої і сучасної, або тієї, що перебуває на стадії становлення. Не мож­на розглядати сприйняття мистецтва відокремлено від контексту всієї історії та її конкретних віх. У практиці художнього життя й самоусві­домлення суспільства ми на кожному кроці переконуємося в тому, яким способом увіходять мистецькі цінності в змінюваність суспіль­них відносин і діяльності. Класичне образотворче мистецтво, архітек­тура, література, драма, музика, балет і опера, зрештою, міфологічні ідеї й персонажі, фольклор — усі ці види і жанри, духовно-культурні надбання стають об'єктом вивчення в оригіналах, творчого переос­мислення, а відтак і відповідного сприймання.

Вважається, що найвищим і найдосконалішим є саме той рівень спілкуван­ня і сприйняття, коли реципієнт залишається з твором мистецтва на­одинці, без будь-яких опосередкувань, тим більше політичного забарв­лення. Але за рідкісним винятком мистецтво (у прихованій або неви­мушеній, відвертій формі) несло в собі й продовжує нести соціально-культурний, історичний контекст. Воно покликане саме до створення історичної «присутності», даючи нам образ реальності в такій повно­ті, яка здатна викликати співпереживання, емпатію, схвильованість думки. Шлях до цього доволі непростий, він ніби вистелений терна­ми власного громадянського сумління. Відсторонено споглядальне очікування від мистецтва лише розваг, втіхи та обслуговування приз­водить до різкого нівелювання його споконвічного призначення — нести потужну духовну енергію, бути виміром творчого генія та есте­тичної соборності.