§4. Неотомістська естетика

Однією із специфічних граней розвитку сучасної західної естетики і мис­тецтва є створення «ілюзорної дійсності», свідоме проникнення у творчість «нового містицизму». Зв'язок західної філософії' з релігією відбувається нині в кількох напрямах. Це передусім теологізація сучас­них філософсько-естетичних концепцій. Так, Е. Фромм вважає за не­обхідне створити нову релігію для інтелігенції'. Інтелектуальний роз­виток інтелігенції', вважає вчений, обов'язково призводить до нігіліз­му. Виникає своєрідна залежність: що вищим є інтелект, ширшим ко­ло інтересів, глибшими знання людини, то активніше формуються її нігілістичні уявлення. Відомий американський естетик Т. Манро стверджує, що деякі художні методи і принципи мистецтва, зокрема натуралізм, органічно співіснують із релігійною свідомістю, нею і стимулюються. Натхнення митця Манро оцінює як «промінь світла з потойбічного світу», а творчий процес, на його думку, не піддається раціональному аналізові. На подібні висловлювання можна натрапи­ти у працях Дж. Сантаяни, П. Фульк'є, Г. Марселя та ш.

Теологізація окремих шкіл сучасної філософії' й естетики Заходу зумовле­на і значним впливом на їх представників неотомізму — офіційної

доктрини католицької церкви. Томізм, який спирався на вчення мона-ха-домініканця Фоми Аквінського (1225 або 1226—1274) користу­вався особливою популярністю і впливом за середньовіччя. Під тис­ком матеріалістичної філософії XVII—ХУЛІ ст., наукових досягнень цього періоду він поступово втратив свою популярність. Відроджен­ня томізму почалося у другій половиш XIX ст., а у 1879 р. модернізо­вана його форма — неотомізм — проголошується офіційною філо­софією католицької церкви, підтримується Ватиканом.

Первинним неотомісти вважають «божественно), «чисте» буття. Матері­альний світ проголошується вторинним, похідним. Бог визнається першопричиною буття і першоосновою всіх світоглядних установок людини. В основі неотомістської естетики — підпорядкування мис­тецтва, митця ідеї служіння Богові, церкві. Мистецтво перетворюєть­ся на ілюстратора теологічних доктрин, розвивається в межах певно­го канону.

Неотомістська естетика, як і інші естетичні концепції, спирається на більш широке за проблематикою філософське бачення світу, властиве нео­томізму. Серед філософських ідей, що вплинули на формування нео­томістської естетики, слід виокремити ідею про акт і потенції', покла­дену в основу онтології неотомізму. Відповідно до цієї ідеї процеси виникнення тих чи інших речей або явищ тлумачаться як актуалізація потенцій. Хоч потенція розглядається в неотомізмі як суто абстрактна можливість, проте порушення питання відкрило можливість транс­формації' ідеї в дослідження проблем творчих потенцій особи, зокре­ма в царині мистецької діяльності. Можливість такої трансформації' зумовлюється і загальнофілософською концепцією особистості, ат­рибутами якої в неотомізмі виступають свобода, самосвідомість, здат­ність до реалізації' в духовному акті, творчість і самотворчість. І хоч ці атрибути особистості мають своє ціннісне підтвердження лише у співвіднесенні з Богом, естетика все-таки дає власну інтерпретацію цим поняттям і специфіці їх функціонування, принаймні у сфері створення і сприймання релігійного мистецтва.

Кожний твір релігійного мистецтва є втіленням у художніх образах бо­жественної ідеї, а митець розглядається як провісник Бога. Слід за­значити, що проблеми релігійного мистецтва з його місцем у культу­рі XX ст. є об'єктом широкого теоретичного аналізу навіть в офіцій­них документах різних релігійних конфесій. Так, у енцикліці папи Пія XII «Медіатор деЬ (1947) зазначено, що сучасному мистецтву «слід надати свободу у відповідному і благоговійному служінні церкві та священним ритуалам за умови, що вони збережуть рівновагу між стилями, не схиляючись ні до надто реалістичного, ні до зайвого «символізму». Така позиція спонукала широке розроблення пробле­ми видів мистецтва, яку в неотомістській естетиці подано значно ширше, ніж у школах інших теоретичних орієнтацій. Особливу ува-

гу неотомісти приділяють розвиткові музики, зокрема проблемам лі­тургійної музичної культури. Після прийняття на Другому ватикан-ському соборі (1962—1965) «Конституції святої літургІЇ» розпочався процес модернізації мови богослужіння — заміни «священної лати­ни» на доступнішу мову, а це, безперечно, демократизувало літургій­ну дію. Наголошуючи на ролі і значенні музики, представники неото-містської естетики визначають шляхи використання традиційною ре­лігійною музикою національних музичних надбань певних регіонів, властивих їм ритмів, мелодій, музичних інструментів. Ці тенденції' за­охочуються передусім у місіонерській діяльності за умови, що «вони не будуть суперечити сутності релігійної ідеї, уславленню Бога та ос­вяченню віруючих.

Важливою й помітною ідеєю томізму та неотомізму є пошуки шляхів гар­монізації науки й віри: завдання філософії — підвести розум до ідеї Бога, а доказ реальності Бога — це вже сфера теології. Природа слу­гує основою на шляху до небесного, божественного. В цьому контек­сті більшість представників неотомізму розробляють проблему пре­красного як провідну в естетичній науці. Звичайно, справедлива оцін­ка місця певної проблеми в структурі науки — питання дуже важливе. Проте не менш важливими є і розуміння проблеми та її інтерпретація, яку пропонує певний напрям сучасної естетичної науки. Щодо неото­мізму, то його прихильники осмислюють прекрасне через поєднання абсолютної і відносної краси, носієм абсолютної, «вічної» краси при цьому проголошується Бог.

Найпослідовніше і найповніше естетична проблематика неотомістів пред­ставлена у працях Ж. Марітена, зокрема в його книжці «Відповідаль­ність митця», написаній наприкінці 50-х років XX ст., що спиралася на попередні дослідження «Мистецтво і схоластика» та «Межі мистец­тва», здійснені вченим ще у 20-х роках. Марітен іронічно ставився до людини взагалі, вважаючи її твариною, яка «живиться трансценден­тним». Всупереч звичайній людині, митець, на думку Марітена, керу­ється вищими уявленнями й оперує поняттями краси, гармонії, опано­вує творчий потенціал, який є індивідуальною здібністю людини і пе­ребуває «всередині цілісного людського субстрату». Марітен вволить поняття диктат краси і вважає, що митець, підкоряючись диктатові краси, осмислює її і трансформує в людські форми: згідно з Арісто-телем і Фомою Аквінським, мистецтво є певним потенціалом прак­тичного інтелекту, саме тим його потенціалом, який пов'язаний із створенням предметів, котрі мають бути створені.

Особливу увагу Ж. Марітен. приділяє роздумам про значення, роль і фун­кції' мистецтва. Він при цьому не відокремлює мистецтво від митця, а намагається пов'язати конкретний твір (незалежно від специфіки ви­ду мистецтва) з творчим процесом митця. Це теоретично плідний шлях — саме такий підхід багато в чому і зумовлює інтерес до пози-

ції відомого неотоміста. Визначаючи мистецтво, Марітен наголошує, що він має на разі «мистецтво всередині митця, всередині душі і твор­ чого динамізму митця, тобто певну приватну енергію, вітальну здіб­ ність, яку ми, без сумніву, маємо розглядати в ній самій, відокремивши її природу від усього стороннього, але яка існує всередині людини і яку людина використовує для створення гарного твору

Ж. Марітен розглядає мистецтво як своєрідну єд-

ЩишнЖ. Ответсгвенносп, НІСТЬ процесу «ГВОренНЯ» і Процесу «ДІЇ»

художника // Самосознание впливу конкретних творів на людину. Саме процес европейской культури _{< <}дщ_{> М}ожна, на думку вченого, трансформувати у ХХвека. — М.,1991.— _сф_еру моралі і визначити надзвичайно складні, ^С172' іноді суперечливі процеси взаємоіснування та

взаємодії' мистецтва й моралі, митця, що є автором конкретних творів, і митця — звичайної людини, адже «гріхи людини можуть послужи­ ти сюжетом або матеріалом для твору мистецтва, а мистецтво може надати їм естетичної краси». Розвиваючи цю думку, Марітен пише: «...Мистецтво має зиск з усього, навіть з гріха. Воно діє, як належало б одному з Богів: воно не думає ні про що, крім своєї слави. Якщо мит­ ця осуджують, картині на це наплювати, лиш би вогонь, на якому йо­ го (митця. —А Л.) спалюють, пішов на випал прекрасного вітражу»². . Серед праць естетиків-неотомістів популярними

Там само. — С. 175. є дослідження Е. Жільсон, їй властиве прагнення

до порушення й розв'язання складних теоретич­ них проблем: співвідношення естетики й теології', природа художньої творчості, специфіка форми в різних видах мистецтва тощо. Е. Жільсон виводить естетику з теології', просто водночас визнає плідну роль мистецтва в утвердженні релігійного світосприймання. Намага­ ючись узагальнити своє розуміння таких складних феноменів, як творчість, естетика, мистецтво, Жільсон зауважує: «Питання було: якою мірою істинним є твердження, що термін «творчість» означає початкову дію митців і особливо живописців? Відповідь така: оскіль­ ки терміновий і прямий ефект подібної дії' є причина буття чогось, або, простіше кажучи, оскільки ефект подібної дії є причина буття но­ вого «істотного». Тут знову порівняння з теологією може допомогти зовсім не тому, що ми намагаємося будь-яким шляхом вивести естети­ ку з теології, але скоріше тому, що в деяких питаннях теологія обґрун­ товує свої висновки на досвіді митців такою самою мірою, як і на при- _ роді мистецтва»³. Як приклад саме такої взаємодії

Жм^аЖивопнеьире- Е. Жільсон наводить «Тімей» Платона. альносп, // Западноевро- Аналізуючи специфіку неотомістської естетики, пейская зстетика XX века. — _слід ураховувати, що не лише окремі теоретики — М., 1991. — С. 52. прихильники релігійних поглядів, а й католицька

церква загалом приділяють значну увагу проблемам мистецтва. Мож­на простежити динаміку змін у ставленні до конкретного виду мистец-

тва чи творчості конкретного митця. Показовим є ставлення Ватика-ну до кіномистецтва. Дослідники цієї проблеми показують, що розви­ток кіномистецтва в Італії на початку XX ст. стикнувся з непримирен­ним протиборством католицької церкви, представники якої вважали аморальними деякі фільми. Щоб мати вплив на кінопроцес, церква почала формувати незалежні від держави релігійні кінематографічні організації, а в 1928 р. було створено Міжнародний католицький кіно-центр.

Усвідомлюючи ідеологічне значення кіно, релігійне зорієнтовані митці поступово опанували практично всі релігійні, релігійно-історичні те­ми, що зумовило формування кіножанру «релігійний фільм».

Переоцінка ставлення церкви до «світського» кіномистецтва намічається після II Ватиканського собору, який проголосив оновлення католи­цизму, лібералізацію його стосунків з мистецтвом, послабив церковну цензуру.

Варто наголосити, що як практична діяльність католицької церкви в пер­шій половині XX ст., так і популярність ідей неотомізму серед части­ни європейської інтелігенції зумовили надзвичайно зацікавлене став­лення митців до релігійної тематики. Наведімо конкретні приклади. Так, Жан Кокго (1889—1963), визначний французький письменник, театральний діяч, один із засновників європейського модернізму, пев­ний час перебував під великим впливом ідей Ж. Марітена. Приблиз­но з 1923 р. Кокто визнав цього теоретика своїм духовним наставни­ком і повернувся до католицизму — віри свого дитинства. Між Кокто й Марітеном починається листування, сповнене теоретичних розду­мів про роль і місце мистецтва у формуванні релігійної свідомості. Ці­каво, що саме Марітен у листі «Відповідь Жану Кокто» закликав пись­менника до розважливої позиції' й висловлював думку про автоном­ність мистецтва, про інтерес Бога до мистецтва як такого, а не тільки до творів релігійного змісту.

Релігійними мотивами перейнята творчість французького письменника й художника Макса Жакоба (1876—1944). Близькою до позиції' Жако-ба була позиція Шарля Дюбо (1882—1939), відомого французького критика, есеїста, громадського діяча. Донині привертають увагу «Що­денники» Дюбо, в яких він почав формувати ідею релігії' для інтелек­туалів, яка набуде теоретичного розвитку у 70-х роках минулого сто­ліття, у працях Е. Фромма.

Релігійною екзальтацією пронизані ліричні вірші Гертруди Де Форт (1876—1971), відомої німецької поетеси й романістки. Найбільшого визнання набули «Гімни Церкві», створені нею 1924 р.

Час од часу об'єктом теоретичних дискусій стає творча спадщина Жоржа Дюамеля (1884—1966), французького письменника і громадського ді­яча, автора циклу романів «Життя і пригоди Салавена», який обстою­вав ідею «релігійного містичного колективізму».

Чимало уваги приділяють неотомісти (Ж. Марітен, Дж. Коук, Е. Жільсон) проблемам етико-естетичного виховання, однак ці проблеми розгля­даються і вирішуються через ідею «християнізації» сучасної культури. Слід зазначити, що наприкінці XX ст. внаслідок численних катакліз-мів, війн, хвороб людство охопило почуття страху та безперспектив­ності існування. Це спричинило популярність релігійних ідей, пси­хологічно доволі легке формування релігійного фанатизму, появу авантюристів, які виступали в ролі «нових пророків», «месій», претен­дуючи на символи Христа чи діви Марії. Значна частина митців бе­ре активну участь у «християнізації» культури, розробляючи біблійні сюжети. Слід враховувати, що мистецтво в різні періоди свого роз­витку використовувало міф про Диявола (символ зла) і Бога (символ добра). Ці символи мають транскультурне значення. Аналізуючи твори Гете «Фауст», Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», А. Фран-са «Повстання ангелів», Л. Андреєва «Щоденник Сатани», М. Булга-кова «Майстер і Маргарита» та багатьох інших письменників, ми розуміємо, що використання релігійних символів добра і зла відкри­вало можливість ставити загальнолюдські етичні проблеми, адже пла­нетарна значущість релігійних символів стирала обмеженість кон­кретно-історичних, соціальних чи національних уявлень, допомагала створювати узагальнені образи жертовності, милосердя, спадковості поколінь, розкривати грані загальнолюдського в розумінні добра і зла.